Психологічна підтримка

Вітаю! Я – Марія Чигринова, психолог, сертифікований Гештальт-терапевт. Допомагаю людям краще розуміти себе, свої почуття та потреби.

У своїй роботі я спираюсь на гештальт-підхід – він допомагає краще усвідомлювати, як ми реагуємо на світ, чого потребуємо, і як можемо підтримати себе в складні моменти.

Ось кілька тем, з якими ми можемо працювати разом:
- Складнощі у міжособистісних стосунках 
- Тривога, сум, страх, сором, вина, злість
- Відчуття безсилля, внутрішньої порожнечі або напруги
- Сумніви в своїх рішеннях
- Внутрішній критик не дає спокою
- Робота більше не приносить задоволення
- Ви хочете краще розуміти себе
- Без конкретної теми

Індивідуальна консультація:
Тривалість: 50 хв.
Вартість: 1400 грн.
Формат: онлайн

Більше про мене www.psychyhrynova.com

Записатись на першу зустріч :
Телефон: +380931340505 
Telegram: @MariiaChyhrynova_Psy
Signal: @MariiaChyhrynovaPsy.11
Instagram: @psychyhrynova

Іноді в різних стосунках повторюється схоже переживання.

Наче ти поруч, вкладаєшся, стараєшся, але в якийсь момент партнер відступає, обирає не тебе або не до кінця з тобою.

Це може залишати глибоке відчуття: зі мною щось не так.

І тоді людина починає ще більше старатися, підлаштовуватися, доводити свою цінність.

Але питання не завжди в тому, щоб стати «кращим».

Іноді важливо подивитися інакше: кого обираю я? Чи є в цьому місце для мене? Чи є взаємність?

Бо бути обраним - це не лише про іншого. Це також про здатність не залишатися там, де тебе не обирають.

Є внутрішній стан, у якому «достатньо добре» не існує: або ідеально, або ні. Або правильно, або помилка.

Це створює постійне напруження. Бо будь-яка дія супроводжується перевіркою: чи достатньо добре я це зробив? Чи не можна було краще?

І навіть після результату не приходить полегшення.

Перфекціонізм часто виглядає як вимогливість до себе. Але за ним нерідко стоїть страх: бути недостатнім, помилитися, втратити свою цінність.

І тоді ідеальність стає способом утримати контроль над цим страхом.

Поступово можна вчитися дозволяти собі недосконалість.
Не як слабкість, а як частину живого процесу. Бо це нормально, життя відбувається не в ідеальних умовах.

Буває, що дрібниці починають дратувати сильніше, ніж зазвичай.

Слова, інтонації, поведінка інших - усе ніби зачіпає. І це викликає здивування: чому я так реагую?

Роздратування рідко виникає «просто так». Часто це сигнал про накопичене напруження.

Про втому, яку не визнали…
Про злість, яку не дозволили собі відчути…
Про межі, які були порушені, але залишилися без відповіді…

І тоді психіка знаходить вихід у дрібних реакціях, які ніби не про головне, але насправді про нього.

Іноді важливо не приглушити роздратування, а зрозуміти, що за ним стоїть. Бо це не про поганий характер, а про щось, що довго залишалося без уваги.

Є стани, в яких немає чіткої відповіді. Не зрозуміло, що відчуває інша людина. Не зрозуміло, як складеться ситуація. Не зрозуміло, правильне рішення чи ні.

Для психіки це напруження. Бо хочеться визначеності: так або ні, разом або ні, правильно або помилка.

І тоді з’являється спокуса швидко щось вирішити. Навіть якщо це рішення не зовсім чесне, але воно хоча б знімає тривогу.

Невизначеність вимагає витримки.
Здатності залишатися в процесі, не закриваючи його штучно.

Іноді саме там, де немає швидких відповідей, з’являється можливість почути себе по-справжньому.

Іноді людина стає зручною не тому, що так хоче, а тому, що інакше колись було небезпечно.

Бути зручною - це означає не створювати труднощів, не сперечатися, не займати багато місця. Вгадувати настрій інших, підлаштовуватися, згладжувати.

Зовні це виглядає як легкість у спілкуванні. Але всередині часто є інше відчуття - ніби тебе поруч багато, але водночас ніби й немає. Бо зручність рідко передбачає справжність.

Іноді людина настільки звикає до цієї ролі, що перестає помічати, де вона мовчить, хоча хоче сказати, де погоджується, хоча не згодна.

Повернення до себе починається з маленьких моментів незручності.
З тих місць, де ти вперше обираєш не зберегти комфорт інших, а не втратити себе.

Для деяких людей відпочинок не є чимось природним. Він ніби має бути виправданий, зароблений. Дозволений лише після того, як усе зроблено ідеально.

І навіть тоді з’являється напруга: «чи маю я право зараз не робити нічого?»

Це стан, у якому відпочинок перестає відновлювати, бо поруч із ним завжди є провина.

Часто це формується там, де цінність людини пов’язувалася з результатом, де важливим було не «ти є», а «ти зробив».

І тоді бездіяльність починає сприйматися як щось небезпечне.

Поступово важливо дозволяти собі відпочивати не як нагороду, а як потребу, бо ресурс не з’являється після виснаження. Він з’являється тоді, коли про себе дбають заздалегідь.

Іноді «ні» звучить значно складніше, ніж «так».

Бо за цією короткою відповіддю стоїть багато переживань: страх образити, зруйнувати стосунки, здатися поганим або егоїстичним.

І тоді людина погоджується, навіть якщо не хоче. Навіть якщо це йде всупереч їй самій.

Зовні це виглядає як доброзичливість, але всередині накопичується напруга.
Бо кожне «так» замість «ні» - це маленьке віддалення від себе.

З часом це може призводити до втоми від людей, хоча насправді це втома від постійного самозречення.

Навчитися говорити «ні» - це не про відмову від інших. Це про вибір себе в контакті.

Іноді з’являється дивне відчуття: ніби ти живеш, але не зовсім собою.

Є ролі, які добре виходять - відповідальний, сильний, зручний, зрозумілий. Але за ними ніби ховається щось більш живе, що не завжди має місце проявитися.

І тоді життя починає нагадувати виконання сценарію.

Зовні все може виглядати правильно, але всередині є відчуття віддаленості від себе.

Ролі потрібні, бо вони допомагають нам взаємодіяти зі світом. Але проблема з’являється тоді, коли вони повністю замінюють собою людину.

Повернення до себе - це не руйнування ролей. Це поступове дозволення собі бути трохи більше, ніж вони.

Бо справжнє життя починається там, де є не лише функція, а й жива присутність.

Є ситуації, де людина раптом починає себе редагувати, контролювати себе ретельно. Слова обираються обережніше, реакції стримуються, жарти не озвучуються. Наче всередині з’являється фільтр: це можна, а це краще не показувати.

Це не завжди про страх конкретних людей, це може бути і про внутрішній досвід, де справжність колись не витримували.

І тоді формується така звичка - бути трохи іншим, ніж є насправді. Більш зручним, менш помітним, менш живим…

Але разом із цим втрачається відчуття присутності. Людина ніби є - але не повністю, тільки якоюсь частиною

Поступово можна вчитися повертати себе в контакт. Маленькими кроками: трохи більше чесності, трохи менше внутрішнього контролю.

Бо близькість починається там, де з’являється справжність.

Іноді життя ніби відкладається. Не тому, що немає можливостей, а тому, що всередині живе відчуття: зараз не час.

Треба ще підготуватися, стати впевненішим, стабільнішим, «кращим».

І людина відкладає рішення, бажання, зміни, наче чекає моменту, коли з’явиться внутрішня готовність, яка все пояснить і прибере сумніви.

Але цей момент часто не приходить…

Бо справа не в ідеальній точці старту, а в страху - помилитися, не впоратися, розчаруватися в собі.

І тоді життя проходить у режимі підготовки до життя.

А може повернення до себе починається з простого питання: а що, якщо чекати більше не потрібно?

Бо рух починається не з впевненості, а з рішення продовжувати рухатися без неї…

Буває стан, який складно пояснити.

Зовні все виглядає нормально. Життя йде, є справи, люди поруч. Але всередині - ніби порожньо. Немає відгуку, немає живого інтересу, немає руху…

Це не завжди про депресію в класичному розумінні. Часто це про втрату контакту із собою.

Коли людина довго жила у режимі «треба», «повинен», «так правильно», поступово може зникати відчуття «хочу». І разом із ним - жвавість у житті.

Порожнеча в цьому сенсі - не відсутність почуттів. А сигнал, що внутрішній світ потребує уваги.

Не завжди потрібно одразу щось змінювати. Іноді важливо просто зупинитися і чесно побути з цим станом, не заповнюючи його будь-чим іншим.

Бо саме в цій тиші може почати з’являтися щось справжнє.

Після болю довіра вже не така, як раніше, але людина може хотіти близькості, але водночас відчувати напругу. Наче частина її тягнеться вперед, а інша - стримує: «обережно».

Розчарування залишає слід. Воно змінює сприйняття, робить уважнішим до сигналів, іноді - надто уважним.

З’являється бажання перевіряти, контролювати, не відкриватися повністю. Щоб не повторити той самий досвід.

І це зрозуміло. Психіка намагається захистити.

Але повна безпека в стосунках неможлива. І довіра завжди містить у собі ризик.

Поступове повернення до довіри - це не про різкий стрибок. Це про маленькі кроки, де людина дозволяє собі знову бути в контакті, не втрачаючи при цьому себе.

Бо довіра - це не гарантія, що не буде боляче. Це готовність жити, навіть знаючи, що можеш зіткнутися з болем

Привіт!

Я Вікторія - клінічна психологиня, тілесно-орієнтована гештальт-терапевтка.

У своїй практиці спираюся на тілесну присутність і уважність до внутрішніх станів.

Працюю з темами тривожності, виснаження, складнощів у контакті з собою та іншими, тілесної відчуженості, меж та ідентичності, нечутливості та гіперчутливості, досвіду втрат і змін, еміграції, пошуку себе і свого місця.

Часто до мене приходять не з чітким запитом, а з відчуттям: “щось не так, але не можу зрозуміти, що саме”. І це теж місце, з якого можна почати.

Mаю досвід роботи з ЛГБТК+ клієнтами та інтеграцією психоделічного досвіду. Практикую з 2020 року.
Працюю онлайн та очно у Валенсії.

Також зараз збираю онлайн-групу тілесної присутності.
Старт 15.04, 6 зустрічей, раз на 2 тижні.

Щоб дізнатись більше, пишіть:

WhatsApp: +34603955900
Telegram: @Victoriadha
https://www.instagram.com/kazipule4ka/

Деякі люди звикають зменшувати себе - говорити тихіше, відчувати обережніше, менше хотіти, менше займати місця. Не тому, що їм нічого сказати - а тому, що є страх: якщо я буду справжнім, мене стане «забагато».

Забагато емоцій, забагато реакцій, забагато потреб…

Цей страх часто з’являється там, де колись за прояви було соромно або небезпечно. Де хтось поруч не витримував інтенсивності, і доводилося підлаштовуватися.

І тоді формується звичка: краще трохи себе зменшити, ніж ризикнути втратити контакт.

Але разом із цим зменшується і живість. І радість. І відчуття себе. І інші почуття, які стають неможливими…

Поступово можна вчитися займати своє місце. Бо справжня близькість витримує обсяг. І ви обовʼязково знайдете своїх людей

Іноді навіть після чогось важливого людина не відчуває радості.

Замість цього з’являється думка: «це не так уже й складно», «іншим дається краще», «мені просто пощастило».

Наче будь-який результат автоматично зменшується всередині.

Знецінення може виглядати як скромність. Але насправді воно позбавляє опори. Людина ніби не має права спертися на власний досвід, визнати свої зусилля.

Часто за цим стоїть знайомий внутрішній голос - той, що звик помічати недоліки більше, ніж досягнення. І навіть успіх не змінює його тону.

З часом формується дивне відчуття: скільки б не зробив - цього недостатньо.

Повернення до себе починається з простого, але непростого кроку: зупинитися і дозволити собі визнати - це було зроблено мною. Це має значення.

Іноді власне визнання важливіше за будь-яке зовнішнє.

Іноді у стосунках є тепло, увага, навіть турбота, але всередині все одно залишається сумнів.

Наче люблять не зовсім тебе.
А ту версію, яка зручна, зрозуміла, правильна.
Ту, яка не конфліктує, не ускладнює, відповідає очікуванням.

У такі моменти з’являється напруга: треба відповідати тоді…
Тримати планку. Не виходити за межі того образу, який, здається, і є умовою цієї любові.

І тоді може виникати тихе питання: а що буде, якщо я покажу себе іншим? Неідеальним, розгубленим, живим?

Цей страх часто народжується не в теперішніх стосунках, а значно раніше - там, де любов справді залежала від поведінки, оцінок, «правильності».

З часом стає важливо перевірити реальність: чи справді мене тут не витримають іншим, чи це мій старий досвід говорить замість теперішнього?

Бути собою може здаватися ризикованим. Але лише так можна зрозуміти, чи люблять тебе - чи лише твою роль.

Буває так, людина дивиться навколо і ніби підраховує: у когось уже сім’я, стабільність, кар’єра, зрозумілий шлях.

А всередині виникає тихе відчуття - я не встигаю.

Це переживання може бути дуже болісним. Бо воно торкається не лише фактів, а й уявлень про те, «як мало бути».

Про внутрішній сценарій життя, який ніби не справдився.

Тоді навіть власні досягнення можуть знецінюватися. Замість радості з’являється порівняння, замість цікавості - тривога.

Відчуття запізнення часто народжується там, де багато зовнішніх орієнтирів і мало контакту зі своїм темпом. Бо життя не має єдиного розкладу.

Найважливіше - це не наздоганяти когось, а дозволити собі рухатися у своєму ритмі.

Буває, що людина говорить про важливе, а у відповідь отримує поради, жарти або зміну теми.

Зовні контакт ніби є. Але всередині залишається досвід: мене не зрозуміли. Не зустріли, не почули там, де я був справжнім.

З часом це може призводити до того, що говорити стає все складніше. Наче сенс у відвертості поступово зникає.

Бути почутим - це не лише про слова. Це про відчуття, що твій внутрішній світ має значення для іншої людини.

Іноді зміни починаються з того, що ми самі починаємо уважніше слухати себе.

Іноді після хороших подій або теплих моментів раптом з’являється неспокій.

Наче всередині звучить думка: «Це ненадовго», «Щось обов’язково піде не так». Радість не встигає розгорнутися, бо психіка вже готується до втрати.

Таке переживання може народжуватися там, де досвід щастя колись різко обривався. І тоді формується звичка не довіряти добрим моментам.

Людина може навіть несвідомо стримувати себе - не дозволяти радіти на повну, щоб потім було не так боляче.

Поступово можна вчитися витримувати не лише сум, а й радість. Дозволяти собі жити її, не забігаючи наперед.