Для деяких людей відпочинок не є чимось природним. Він ніби має бути виправданий, зароблений. Дозволений лише після того, як усе зроблено ідеально.

І навіть тоді з’являється напруга: «чи маю я право зараз не робити нічого?»

Це стан, у якому відпочинок перестає відновлювати, бо поруч із ним завжди є провина.

Часто це формується там, де цінність людини пов’язувалася з результатом, де важливим було не «ти є», а «ти зробив».

І тоді бездіяльність починає сприйматися як щось небезпечне.

Поступово важливо дозволяти собі відпочивати не як нагороду, а як потребу, бо ресурс не з’являється після виснаження. Він з’являється тоді, коли про себе дбають заздалегідь.