я не вигадую —
я згадую
власник: oleXandr
творчість
історії
висновки
сповідь
18+
Post #255
40
Forwarded from Момо
- 🤣 9
- ❤ 2
- 🍓 1
Channel Public Channel
МА Маркітний гербарій
@herbarium_xander
- Subscribers
- 100
- Photos
- 30
- Videos
- 6
- Links
- 13
Recent Posts 20 shown
Post #254
83
МукаMATLAK
- ❤ 8
- 💔 2
- 💯 1
Post #253
82
Якщо вже #Depressivestyle , то як же не додати таку музику?
Всім Осінь 🪶
Всім Осінь 🪶
- ❤ 6
- 🔥 2
- 💯 2
Post #252
82
кисень
└── зашморг. ×
кисень
└── кайдани. ×
не згадаю, ─────┐
└── коли дихав ───┐
└── вільно востаннє.
└─┐
кисень ─────────┐
└── спамом по венах ───┐
та вадах.
крила маєш
└── коли вмираєш. ×
#маркітнийгербарій
темплна_осінь
└── зашморг. ×
кисень
└── кайдани. ×
не згадаю, ─────┐
└── коли дихав ───┐
└── вільно востаннє.
└─┐
кисень ─────────┐
└── спамом по венах ───┐
та вадах.
крила маєш
└── коли вмираєш. ×
#маркітнийгербарій
тем
- 🔥 11
- ❤ 5
- 💔 5
- 💯 2
Post #248
326
вересень змиває з плечей попіл, що залишився від веселки.
веселки?
життя — це спорт.
спорт — вижиття.
кажу собі:
«тримай планку!»
жовтень зриває з плечей іржаві літні уламки та залишки тепла.
плюється виноградами, винодронами,
чи винокабами...
жовтень?
осінь — це спорт.
спорт — вижиття.
кажу собі:
«тримай планку!»
вкрадені роки
по руках
стікають кров'ю
на сніжносічень.
скільки ще зим,
сповіщень про збиття
режимів, ритмів, що розганють тремор по тілу?
скільки ще кроків та зупинок сердець?
скільки ще кілометрів до життя?
думки — укриття.
кажу собі:
«поки рахуєш пульс — тримай кляту планку».
#маркітнийгербарій
веселки?
життя — це спорт.
спорт — вижиття.
кажу собі:
«тримай планку!»
жовтень зриває з плечей іржаві літні уламки та залишки тепла.
плюється виноградами, винодронами,
чи винокабами...
жовтень?
осінь — це спорт.
спорт — вижиття.
кажу собі:
«тримай планку!»
вкрадені роки
по руках
стікають кров'ю
на сніжносічень.
скільки ще зим,
сповіщень про збиття
режимів, ритмів, що розганють тремор по тілу?
скільки ще кроків та зупинок сердець?
скільки ще кілометрів до життя?
думки — укриття.
кажу собі:
«поки рахуєш пульс — тримай кляту планку».
#маркітнийгербарій
- ❤ 17
- 💔 7
- 🔥 6
Post #233
459
ти — весна.
після дощу кавовою гущею на зеленій чашці планети
наворожиш веселкову буденність.
нагадаєш мені про спокій,
притулившись плечима?
твої губи по горах хребта
і сніг тане так,
що відчутно: ти —
саме та,
від якої сніжинки-тужинки ховаються в вії,
а потім стікають сльозами від сміху.
грієш.
щока до щоки.
обійми промінням лякають тумани-примари, що ходять роками між нами.
***
у кістяній в'язниці,
де очі — ґрати,
зимове літо
перетворила на квітень
й вишневоквітнеш.
змиваєш сірість
до аквамариновості неба.
***
ти —
планета,
що змінить назавжди життя кометі.
і маєш назву — моя весна.
#маркітнийгербарій
після дощу кавовою гущею на зеленій чашці планети
наворожиш веселкову буденність.
нагадаєш мені про спокій,
притулившись плечима?
твої губи по горах хребта
і сніг тане так,
що відчутно: ти —
саме та,
від якої сніжинки-тужинки ховаються в вії,
а потім стікають сльозами від сміху.
грієш.
щока до щоки.
обійми промінням лякають тумани-примари, що ходять роками між нами.
***
у кістяній в'язниці,
де очі — ґрати,
зимове літо
перетворила на квітень
й вишневоквітнеш.
змиваєш сірість
до аквамариновості неба.
***
ти —
планета,
що змінить назавжди життя кометі.
і маєш назву — моя весна.
#маркітнийгербарій
- ❤ 19
- 🔥 11
- 🍓 3
Post #219
482
Сонце липневим медом
стікає крізь лапате листя,
підглядаючи за парочкою малих.
Якби старий горіх,
що тримає на плечах небо,
вмів говорити,
він би виляпав усі таємниці.
Але тсс...
Журнал «Казковий вечір»,
банка,
ми та...
ножиці цвіркунами
між листям кропиви, акацій та
ве-ли-чеееез-ни-ми лопухами.
Кучерява тінь падала на вирізану із журналу літеру «К»,
яку першою кинула в банку:
— Казка! Майбутнє наше буде — казка! Твоя черга.
Підхопив я:
— Казка, королі і королеви... і куля! Розписана куля на ялинку!
— Вау! К-А, а тепер «А»! Ангел!
— І Атлас! А ще «Л» — Любов...
— Немає тут такої літери, дурник!
Навіщо тобі атлас,
до школи?
— Тоді, тоді «каз-ко-вий»,
«Й» — йо-йо!
І жуйку «Love is...»!
— Нема «Ж», немає!
Смієшся.
*
Смієшся тепер не до мене,
доросла ти,
моя подруга, «тілі-тілі-“нівєста”»дитинства,
а зараз — незнайомка на фото в інстаграмі.
Я навіть не пам'ятаю відчуття, як жалить кропива, чи смак зелених абрикосів.
Чи здійснилися твої бажання?
Мої заіржавіли разом із кришкою на банці.
Я не став королем, ти не стала королевою, і реальність важко назвати казкою.
На «К» тепер кава під новини про КАБи чи крилаті ракети.
На «А» — апатія.
І атлас, мала рацію, тепер не потрібен.
А от йо-йо, не повіриш, у мене є,
але ми, дорослі, називаємо це емоційними гойдалками.
Смішно.
Підкурюю.
Ревний дим цигарки смолить голову.
Дитячі літери — ребусами для мене, дорослого.
Де «Д» — не дім, а депресія.
Де «Л» — липка, лицемірна любовна лінія.
Знаю, не було таких літер.
«Love is...» пожувало мої лінії життя на руці.
Love — не ловиться.
Мріяв про кулю на ялинку, а тепер мрію, щоб куля мене не вбила.
Попіл від цигарки нагадує про вчорашнє.
Написати нове повідомлення:
«Привіт. Пам'ятаєш мене? Ми разом у дитинстві закопували банку мрій і бажань. Вчора був приліт, і... немає більше горіха. Та й вулиці немає. Та й банка, мабуть, стала скляним пилом...»
03:00
Підкурюю.
Скасувати надсилання.
Видалити повідомлення.
#маркітнийгербарій
стікає крізь лапате листя,
підглядаючи за парочкою малих.
Якби старий горіх,
що тримає на плечах небо,
вмів говорити,
він би виляпав усі таємниці.
Але тсс...
Журнал «Казковий вечір»,
банка,
ми та...
ножиці цвіркунами
між листям кропиви, акацій та
ве-ли-чеееез-ни-ми лопухами.
Кучерява тінь падала на вирізану із журналу літеру «К»,
яку першою кинула в банку:
— Казка! Майбутнє наше буде — казка! Твоя черга.
Підхопив я:
— Казка, королі і королеви... і куля! Розписана куля на ялинку!
— Вау! К-А, а тепер «А»! Ангел!
— І Атлас! А ще «Л» — Любов...
— Немає тут такої літери, дурник!
Навіщо тобі атлас,
до школи?
— Тоді, тоді «каз-ко-вий»,
«Й» — йо-йо!
І жуйку «Love is...»!
— Нема «Ж», немає!
Смієшся.
*
Смієшся тепер не до мене,
доросла ти,
моя подруга, «тілі-тілі-“нівєста”»дитинства,
а зараз — незнайомка на фото в інстаграмі.
Я навіть не пам'ятаю відчуття, як жалить кропива, чи смак зелених абрикосів.
Чи здійснилися твої бажання?
Мої заіржавіли разом із кришкою на банці.
Я не став королем, ти не стала королевою, і реальність важко назвати казкою.
На «К» тепер кава під новини про КАБи чи крилаті ракети.
На «А» — апатія.
І атлас, мала рацію, тепер не потрібен.
А от йо-йо, не повіриш, у мене є,
але ми, дорослі, називаємо це емоційними гойдалками.
Смішно.
Підкурюю.
Ревний дим цигарки смолить голову.
Дитячі літери — ребусами для мене, дорослого.
Де «Д» — не дім, а депресія.
Де «Л» — липка, лицемірна любовна лінія.
Знаю, не було таких літер.
«Love is...» пожувало мої лінії життя на руці.
Love — не ловиться.
Мріяв про кулю на ялинку, а тепер мрію, щоб куля мене не вбила.
Попіл від цигарки нагадує про вчорашнє.
Написати нове повідомлення:
«Привіт. Пам'ятаєш мене? Ми разом у дитинстві закопували банку мрій і бажань. Вчора був приліт, і... немає більше горіха. Та й вулиці немає. Та й банка, мабуть, стала скляним пилом...»
03:00
Підкурюю.
Скасувати надсилання.
Видалити повідомлення.
#маркітнийгербарій
- ❤ 13
- 🔥 8
- 💔 7
Post #213
336
якби ж бути небом.
падати градом, гулом, громом, або втримати, втриматися, стримати льодові брили та вогняні списопромені.
якби ж бути деревом.
проростати в душах корінням, люлькокурінням, карати після себе кратерами. всохти від люті, стати гострим кілком, прорости крізь груди чорною тріскою. або тримати землю під невпевненими п'ятами. розпустити зелені долоні, затулити від спеки, ловити кулі, як докучливих ос, і заколисувати птахів у гніздах.
якби ж бути водою.
змити фальшиві фасади, втопити, заледеніти в плоті. або стати ковтком у сухому горлі, прохолодою на гарячому чолі, тихою рікою, що колише зболочені човни.
птахом би вітритися між лісосмугами гірких дум. одним крилом торкатися неба, а іншим — чистої річки. падати б із хмарища чорним водоспадом на гілку старого дуба.
птахом би бути...
та в грі «камінь, ножиці, папір» завжди перемагає бути Людиною.
але б ще Людиною вміти бути...
#маркітнийгербарій
падати градом, гулом, громом, або втримати, втриматися, стримати льодові брили та вогняні списопромені.
якби ж бути деревом.
проростати в душах корінням, люлькокурінням, карати після себе кратерами. всохти від люті, стати гострим кілком, прорости крізь груди чорною тріскою. або тримати землю під невпевненими п'ятами. розпустити зелені долоні, затулити від спеки, ловити кулі, як докучливих ос, і заколисувати птахів у гніздах.
якби ж бути водою.
змити фальшиві фасади, втопити, заледеніти в плоті. або стати ковтком у сухому горлі, прохолодою на гарячому чолі, тихою рікою, що колише зболочені човни.
птахом би вітритися між лісосмугами гірких дум. одним крилом торкатися неба, а іншим — чистої річки. падати б із хмарища чорним водоспадом на гілку старого дуба.
птахом би бути...
та в грі «камінь, ножиці, папір» завжди перемагає бути Людиною.
але б ще Людиною вміти бути...
#маркітнийгербарій
- 🔥 16
- ❤ 5
- 💔 3
Post #212
245
Post #211
311
Людська конструкція з нас.
Тепле поколювання від моїх рук по твоїх литках...
— Ти імітуєш?
— ...що?
Дофамінова ікра на язиці після штучної, із супермаркету, здається справжньою.
Імітація життя почалася з виварювання бульйону з кістяних звичок, витягнутих із горла. Обгорнуте існування желатиновологими сторінками Конституції, книжок з етикету та кількома розділами з психології здавалося залізобетонним, поки палюча реальність не починала злизувати шершавим язиком останні ілюзії.
«Пропозиція ексклюзивна: фрактально-турбулентний квест
із присмаком ендорфіну,
катарсичними апгрейдами,
лімітованим хронометражем
та кармічним драйвом.
Братимете?»
Ще до народження я став жертвою маркетингу і взяв.
Як і ту ікру в супермаркеті.
З чим їсти життя — виробник написав нерозбірливо на звороті долі.
Сьогодні зап'ю тобою.
І шкіра від губ покривається сиротами.
Кажеш:
— Ти імітуєш?
— імітую що?
Що не імітую я ще,
здається,
не знаю.
#маркітнийгербарій
Тепле поколювання від моїх рук по твоїх литках...
— Ти імітуєш?
— ...що?
Дофамінова ікра на язиці після штучної, із супермаркету, здається справжньою.
Імітація життя почалася з виварювання бульйону з кістяних звичок, витягнутих із горла. Обгорнуте існування желатиновологими сторінками Конституції, книжок з етикету та кількома розділами з психології здавалося залізобетонним, поки палюча реальність не починала злизувати шершавим язиком останні ілюзії.
«Пропозиція ексклюзивна: фрактально-турбулентний квест
із присмаком ендорфіну,
катарсичними апгрейдами,
лімітованим хронометражем
та кармічним драйвом.
Братимете?»
Ще до народження я став жертвою маркетингу і взяв.
Як і ту ікру в супермаркеті.
З чим їсти життя — виробник написав нерозбірливо на звороті долі.
Сьогодні зап'ю тобою.
І шкіра від губ покривається сиротами.
Кажеш:
— Ти імітуєш?
— імітую що?
Що не імітую я ще,
здається,
не знаю.
#маркітнийгербарій
- ❤ 12
- 🔥 5
- 💔 5
Post #210
269
🤣
- 🤣 12
- 🙈 4
- 🔥 3
- 💔 3
- ❤ 2
Post #205
543
непрохитність простору заколисує.
стікають:
мрії — осудом,
цілі — комплексами,
пошук щиро-осаду компасом.
дні — проміжки,
люди — домішками.
пірнаєш, захлинаючись вигораннями.
скільки відсотків моря в твоєму океані — обирати тобі.
та ущипливість соціальних зубів ранить.
крізь рубці не відчутна теплість доторків.
тому осідаєш конденсатом до закінчення терміну придатності.
хто ж збовтає, хто ж дістане тебе, поки ти обираєш кахельне дно пустого басейну?
#маркітнийгербарій
стікають:
мрії — осудом,
цілі — комплексами,
пошук щиро-осаду компасом.
дні — проміжки,
люди — домішками.
пірнаєш, захлинаючись вигораннями.
скільки відсотків моря в твоєму океані — обирати тобі.
та ущипливість соціальних зубів ранить.
крізь рубці не відчутна теплість доторків.
тому осідаєш конденсатом до закінчення терміну придатності.
хто ж збовтає, хто ж дістане тебе, поки ти обираєш кахельне дно пустого басейну?
#маркітнийгербарій
- ❤ 17
- 🔥 7
- 💔 7
Post #202
452
Post #200
362
Post #193
416
Дні ріжуть на відрізки моє життя.
Здається, я все одно все просплю.
Ти вбиваєш мене, Весно.
Поки я дивлюся на тебе, сонячні зайчики випалюють на сухій деревині моє ім'я, стукають у запітнілі, потріскані вікна мого світу.
Та щойно я впускаю реальність, протираючи скло долонею, вона стає пекучо-червоною, п'яною датою в календарі. Кожного дня випалених знаків на скріплених дошках більшає, як і цвяхів.
А поки — гірко.
Заради солодкості,
сп'янілості
й нічного духу.
Амінь.
#маркітнийгербарій
#творчість
Здається, я все одно все просплю.
Ти вбиваєш мене, Весно.
Поки я дивлюся на тебе, сонячні зайчики випалюють на сухій деревині моє ім'я, стукають у запітнілі, потріскані вікна мого світу.
Та щойно я впускаю реальність, протираючи скло долонею, вона стає пекучо-червоною, п'яною датою в календарі. Кожного дня випалених знаків на скріплених дошках більшає, як і цвяхів.
А поки — гірко.
Заради солодкості,
сп'янілості
й нічного духу.
Амінь.
#маркітнийгербарій
#творчість
- 💔 13
- ❤ 5
- 🔥 5
Post #192
432
Якась мазня про маккофе:
20+ вподобайок,
50+ коментів.
Моя творчість:
3 лайки,
один коментар,
одна отпіска.
У мене все)
20+ вподобайок,
50+ коментів.
Моя творчість:
3 лайки,
один коментар,
одна отпіска.
У мене все)
- 🤣 14
- 🙈 5
- 💯 2
- 🙉 2
- ❤ 1
Post #191
490
— Дванадцятий поверх, — криміналіст підняв голову, мружачись від гострого дрібного дощу. Його білий комбінезон у мазутній темряві здавався саваном.
— Знову дванадцятий поверх. Вони що там, чергу займають?
Слідчий стояв на колінах біля того, що пів години тому було живим. Після спекотного дня асфальт всмоктував вологу й липкість. Кров розтікалася неприродно швидко, намагаючись заповнити собою всі тріщини старого двору, вимальовуючи на бетоні ієрогліфи відчаю. Сморід заліза та м’яса стояв у повітрі. Дощ нагадував конфеті на похмурому святі й не збирався припинятися.
— Ти глянь на суглоби, — прошепотів криміналіст. — Вони вивернуті ще до удару. Наче його витискали з вікна. І обличчя... Ти бачив обличчя?
Слідчий проігнорував питання й пильно роздивлявся те, що залишилося від живого: судини, мов хробаки, розпласталися по асфальту, вивільнені з-під шкіри колосальним тиском. Тіло здавалося пласким двовимірним малюнком на бетоні. Поруч, у калюжі, блимав екран годинника, продовжуючи відраховувати кроки та серцебиття, ігноруючи той факт, що серце власника вже перетворилося на розчавлену ягоду. А за кілька метрів, біля колеса швидкої, самотньо лежав лівий черевик, усе ще зашнурований на ідеальний подвійний вузол. Втомлений мозок слідчого чіплявся лише за одну думку: чому щоразу, коли завиває повітряна тривога, стаються такі трагедії?
Слідчий дістав із кишені зім’ятий папірець і дрібку сухих суцвіть. Коли він скрутив самокрутку й підніс вогонь, ніздрі залоскотав нудотно-солодкий, важкий запах бузку. Він глибоко затягнувся. Дим від квітів на мить перекрив сморід смерті.
— Навіщо ти це куриш? — здригнувся криміналіст, фіксуючи на фотоапарат розтрощену голову.
— Щоб забути хоч на мить про світ, у якому ми існуємо, — голос слідчого став ламким. — Щоразу, коли виє тривога, я знаю, що скоро пролунає дзвінок і нам знову доведеться їхати та збирати з асфальту пазли чергової жертви нашої реальності. Коли ж це закінчиться? — промовив він, дивлячись, як бузковий попіл падає в калюжу крові.
Сирена знову захрипіла.
Нагорі, на дванадцятому поверсі, рипнула віконна рама. Слідчий і криміналіст одночасно підняли очі вгору.
— Господи, скільки ще людей викидатимуть майбутнє у вікно, як сміття? Як вони потім житимуть без нього? Одним днем?
— Так, як і ми живемо вже давно, — з похмурим спокоєм відповів слідчий.
Самокрутки «Весна», набиті квітами та сонячною ніжністю, здається, вже не справлялися. Уся надія тепер була лише на «новинку» — «Літо».
#маркітнийгербарій
#творчість
— Знову дванадцятий поверх. Вони що там, чергу займають?
Слідчий стояв на колінах біля того, що пів години тому було живим. Після спекотного дня асфальт всмоктував вологу й липкість. Кров розтікалася неприродно швидко, намагаючись заповнити собою всі тріщини старого двору, вимальовуючи на бетоні ієрогліфи відчаю. Сморід заліза та м’яса стояв у повітрі. Дощ нагадував конфеті на похмурому святі й не збирався припинятися.
— Ти глянь на суглоби, — прошепотів криміналіст. — Вони вивернуті ще до удару. Наче його витискали з вікна. І обличчя... Ти бачив обличчя?
Слідчий проігнорував питання й пильно роздивлявся те, що залишилося від живого: судини, мов хробаки, розпласталися по асфальту, вивільнені з-під шкіри колосальним тиском. Тіло здавалося пласким двовимірним малюнком на бетоні. Поруч, у калюжі, блимав екран годинника, продовжуючи відраховувати кроки та серцебиття, ігноруючи той факт, що серце власника вже перетворилося на розчавлену ягоду. А за кілька метрів, біля колеса швидкої, самотньо лежав лівий черевик, усе ще зашнурований на ідеальний подвійний вузол. Втомлений мозок слідчого чіплявся лише за одну думку: чому щоразу, коли завиває повітряна тривога, стаються такі трагедії?
Слідчий дістав із кишені зім’ятий папірець і дрібку сухих суцвіть. Коли він скрутив самокрутку й підніс вогонь, ніздрі залоскотав нудотно-солодкий, важкий запах бузку. Він глибоко затягнувся. Дим від квітів на мить перекрив сморід смерті.
— Навіщо ти це куриш? — здригнувся криміналіст, фіксуючи на фотоапарат розтрощену голову.
— Щоб забути хоч на мить про світ, у якому ми існуємо, — голос слідчого став ламким. — Щоразу, коли виє тривога, я знаю, що скоро пролунає дзвінок і нам знову доведеться їхати та збирати з асфальту пазли чергової жертви нашої реальності. Коли ж це закінчиться? — промовив він, дивлячись, як бузковий попіл падає в калюжу крові.
Сирена знову захрипіла.
Нагорі, на дванадцятому поверсі, рипнула віконна рама. Слідчий і криміналіст одночасно підняли очі вгору.
— Господи, скільки ще людей викидатимуть майбутнє у вікно, як сміття? Як вони потім житимуть без нього? Одним днем?
— Так, як і ми живемо вже давно, — з похмурим спокоєм відповів слідчий.
Самокрутки «Весна», набиті квітами та сонячною ніжністю, здається, вже не справлялися. Уся надія тепер була лише на «новинку» — «Літо».
#маркітнийгербарій
#творчість
- 💔 15
- ❤ 10
- 🔥 3
- 🙈 1
Post #190
325
Хороша самооцінка — це зайти в кав’ярню, попросити маккофе, а якщо відповідь буде: «У нас кав’ярня, ми готуємо каву із зерен…» — здивовано подивитися й сказати: «Ну то зробіть щось схоже. Жах, у вас навіть маккофе немає» 😄
- 🤣 15
- 🔥 5
- 💯 3
- 🙈 2
- 🙊 1
Post #176
673
Він відкинув голову назад, заплющивши очі. Його плечі здригнулися, коли язик жінки торкнувся порізу, і замість стогону з грудей вирвався короткий істеричний смішок. Це виявилося заразним. Вона завмерла на секунду, а потім, сховавши обличчя в його шиї, вибухнула гучним реготом.
— Стій, стій! — вигукнув він, намагаючись втримати її на колінах, поки обох трясло від сміху. — Боже, «мій пацієнте»? Серйозно? — крізь сміх видавив він, розслабляючись у кріслі. — Це було занадто драматично.
— А ти бачив своє обличчя? — вона відкинулася назад, витираючи сльози пальцями, все ще сидячи у нього на колінах. — Ти так вчепився в крісло, наче я тебе зараз катуватиму! «Що ви робите?» — передражнила вона його тонким голосом.
— Ну вибач, я не очікував, що мій «психолог» почне роздягати мене посеред сеансу! — він обхопив її за талію, притягуючи ближче вже без жодної театральності. — Хоча, мушу визнати, цей поворот сюжету мені подобається більше, ніж той з ножем.
Вона посміхнулася, вже тепло й лагідно, і провела пальцем по невеликій подряпині, яку зробила сама.
— Вибач за ніж, сонечко. Я справді перегнула палицю вчора. Хотіла, щоб усе було як у кіно, а вийшло… ну, як завжди у нас.
— Вийшло боляче, але незабутньо, — він м’яко поцілував її в ніс. — Але наступного разу давай обійдемося без гострих предметів. Моя психіка — і моя закривавлена сорочка, до речі, — цього не витримають.
— Домовилися, — вона ніжно поцілувала його в губи. — Але сорочку я тобі нову куплю. Та все одно була не дуже.
#маркітнийгербарій
— Стій, стій! — вигукнув він, намагаючись втримати її на колінах, поки обох трясло від сміху. — Боже, «мій пацієнте»? Серйозно? — крізь сміх видавив він, розслабляючись у кріслі. — Це було занадто драматично.
— А ти бачив своє обличчя? — вона відкинулася назад, витираючи сльози пальцями, все ще сидячи у нього на колінах. — Ти так вчепився в крісло, наче я тебе зараз катуватиму! «Що ви робите?» — передражнила вона його тонким голосом.
— Ну вибач, я не очікував, що мій «психолог» почне роздягати мене посеред сеансу! — він обхопив її за талію, притягуючи ближче вже без жодної театральності. — Хоча, мушу визнати, цей поворот сюжету мені подобається більше, ніж той з ножем.
Вона посміхнулася, вже тепло й лагідно, і провела пальцем по невеликій подряпині, яку зробила сама.
— Вибач за ніж, сонечко. Я справді перегнула палицю вчора. Хотіла, щоб усе було як у кіно, а вийшло… ну, як завжди у нас.
— Вийшло боляче, але незабутньо, — він м’яко поцілував її в ніс. — Але наступного разу давай обійдемося без гострих предметів. Моя психіка — і моя закривавлена сорочка, до речі, — цього не витримають.
— Домовилися, — вона ніжно поцілувала його в губи. — Але сорочку я тобі нову куплю. Та все одно була не дуже.
#маркітнийгербарій
- 🔥 11
- 🍓 10
- ❤ 3
- 💯 1
- 🙈 1
- 🙉 1
Post #175
435
🔞Чоловік довго не міг сісти. Стояв біля вікна, вдивляючись у бридку реальність вечірнього міста, яка змушувала його нудьгувати.
— Мені складно пояснити… — нарешті витиснув він і обережно опустився в глибоке шкіряне крісло. — Це не схоже на звичайний страх. Це…
Психологиня кивнула, не перебиваючи. Її окуляри в тонкій оправі ледь блиснули у світлі настільної лампи.
— Я навіть не впевнений, що бачив її обличчя. Світло було приглушене. І цей запах… щось різке, як м’ята і залізо.
Він на секунду заплющив очі, ніби знову вдихав той аромат.
— Я пам’ятаю, як прокинувся. Руки… вже були зв’язані. Пальці заніміли, мотузка в’їдалася в шкіру при кожному русі.
Пауза. Він облизнув пересохлі губи.
— Не було жодної паніки, крику чи боротьби. Тільки… тотальний контроль. Її голос був спокійний. Наче вона не вперше це робить.
Психологиня щось занотувала.
— Ви не відчували загрози?
— Я не розумію, що це було.
Він усміхнувся, але швидко стер цю усмішку.
— Це дивно звучить, правда?
— Продовжуйте.
— Вона торкалася так, ніби вивчала механізм. Наче я — не людина, а… інструмент. Моє тіло реагувало. І це лякає найбільше.
— Ви сказали, що не знаєте її. Але ви не намагалися вирватися.
Він підняв погляд. Його зіниці були розширені.
— Я міг. Але хотів дізнатися чому... Я не зачинив двері, розумієте? Заснув. Вона чимось накачала мене і ніж… а тепер я тут, намагаюся зрозуміти, чому ця блядська кімната досі стоїть у мене перед очима!
Він запнувся, торкнувшись свіжого порізу на шиї і продовжив.
— Вона приставила ніж. Холодний метал лоскотав нерви, змушуючи серце гатити в ребра. Вела лезом повільно, насолоджуючись моїм заціпенінням. А потім сталь увійшла легко, наче я — клятий шматок масла! Спершу холод, а за мить — пекучий жар. Бачив, як її очі розширилися від жаху. Вона не очікувала, що ніж настільки гострий.
— Певно, вона не хотіла нашкодити вам, — тихо сказала психологиня.
— Думаєте?
Жінка повільно підвелася. Крісло під нею ледь рипнуло. Професійна відстороненість розчинилася, як дим, а в очах спалахнув хижий, майже первісний вогонь. Вона зробила крок, змушуючи його втиснутися в спинку крісла.
— То кажете, вона перевіряла реакції? — прошепотіла психологиня, зупиняючись так близько, що він відчув запах її парфумів.
Це не було схоже на професійну етику. Вона повільно опустилася на коліна прямо між його ніг. Чоловік важко видихнув, вчепившись пальцями в підлокітники крісла.
— Що ви… що ви робите? — вигукнув він, але голос зрадницьки сів.
Її руки, впевнені й гарячі, лягли на його стегна, а потім пальці торкнулися важкої металевої пряжки ременя. Клацання механізму пролунало занадто голосно в його голові.
— Вона торкалася тут? — психологиня прошепотіла, дивлячись йому прямо в очі.
— Чи, можливо, нижче?
— Так… — голос чоловіка здригнувся. — Вона… вона діяла так, ніби я її власність.
Жінка піднялася, обпалюючи його шию гарячим диханням. Її губи торкнулися мочки вуха, зуби злегка прикусили чутливу шкіру, а рука в цей час ковзнула під футболку, грубо й водночас ніжно дряпаючи нігтями його тіло.
— І ти нервував? Так само як зараз? — прошепотіла вона йому в самі губи.
Скинула з нього футболку одним різким рухом і, перекинувши ногу, сіла йому на коліна. Вона почала повільно, ритмічно рухатися, втираючись стегнами в його напружене тіло.
— Вона торкалася тебе так? — її долоні ковзали по його плечах, стискаючи м’язи. — Чи вона робила… ось так?
Її рухи стали сміливішими, тертя крізь тканину ставало майже нестерпним. Він намагався знайти повітря, яке вона вкрала.
— Вона… вона питала, чи мені добре… — видавив він, поки її губи випалювали шлях від його підборіддя до ключиць. — А я не міг відповісти, бо її язик був всюди…
Вона нахилилася ще нижче, майже торкаючись його шиї кінчиком язика, прямо там, де була подряпина.
— Вона робила так? Продовжуй, мій пацієнте. Що було далі, коли з’явилася кров?
(Продовження ⬇️)
— Мені складно пояснити… — нарешті витиснув він і обережно опустився в глибоке шкіряне крісло. — Це не схоже на звичайний страх. Це…
Психологиня кивнула, не перебиваючи. Її окуляри в тонкій оправі ледь блиснули у світлі настільної лампи.
— Я навіть не впевнений, що бачив її обличчя. Світло було приглушене. І цей запах… щось різке, як м’ята і залізо.
Він на секунду заплющив очі, ніби знову вдихав той аромат.
— Я пам’ятаю, як прокинувся. Руки… вже були зв’язані. Пальці заніміли, мотузка в’їдалася в шкіру при кожному русі.
Пауза. Він облизнув пересохлі губи.
— Не було жодної паніки, крику чи боротьби. Тільки… тотальний контроль. Її голос був спокійний. Наче вона не вперше це робить.
Психологиня щось занотувала.
— Ви не відчували загрози?
— Я не розумію, що це було.
Він усміхнувся, але швидко стер цю усмішку.
— Це дивно звучить, правда?
— Продовжуйте.
— Вона торкалася так, ніби вивчала механізм. Наче я — не людина, а… інструмент. Моє тіло реагувало. І це лякає найбільше.
— Ви сказали, що не знаєте її. Але ви не намагалися вирватися.
Він підняв погляд. Його зіниці були розширені.
— Я міг. Але хотів дізнатися чому... Я не зачинив двері, розумієте? Заснув. Вона чимось накачала мене і ніж… а тепер я тут, намагаюся зрозуміти, чому ця блядська кімната досі стоїть у мене перед очима!
Він запнувся, торкнувшись свіжого порізу на шиї і продовжив.
— Вона приставила ніж. Холодний метал лоскотав нерви, змушуючи серце гатити в ребра. Вела лезом повільно, насолоджуючись моїм заціпенінням. А потім сталь увійшла легко, наче я — клятий шматок масла! Спершу холод, а за мить — пекучий жар. Бачив, як її очі розширилися від жаху. Вона не очікувала, що ніж настільки гострий.
— Певно, вона не хотіла нашкодити вам, — тихо сказала психологиня.
— Думаєте?
Жінка повільно підвелася. Крісло під нею ледь рипнуло. Професійна відстороненість розчинилася, як дим, а в очах спалахнув хижий, майже первісний вогонь. Вона зробила крок, змушуючи його втиснутися в спинку крісла.
— То кажете, вона перевіряла реакції? — прошепотіла психологиня, зупиняючись так близько, що він відчув запах її парфумів.
Це не було схоже на професійну етику. Вона повільно опустилася на коліна прямо між його ніг. Чоловік важко видихнув, вчепившись пальцями в підлокітники крісла.
— Що ви… що ви робите? — вигукнув він, але голос зрадницьки сів.
Її руки, впевнені й гарячі, лягли на його стегна, а потім пальці торкнулися важкої металевої пряжки ременя. Клацання механізму пролунало занадто голосно в його голові.
— Вона торкалася тут? — психологиня прошепотіла, дивлячись йому прямо в очі.
— Чи, можливо, нижче?
— Так… — голос чоловіка здригнувся. — Вона… вона діяла так, ніби я її власність.
Жінка піднялася, обпалюючи його шию гарячим диханням. Її губи торкнулися мочки вуха, зуби злегка прикусили чутливу шкіру, а рука в цей час ковзнула під футболку, грубо й водночас ніжно дряпаючи нігтями його тіло.
— І ти нервував? Так само як зараз? — прошепотіла вона йому в самі губи.
Скинула з нього футболку одним різким рухом і, перекинувши ногу, сіла йому на коліна. Вона почала повільно, ритмічно рухатися, втираючись стегнами в його напружене тіло.
— Вона торкалася тебе так? — її долоні ковзали по його плечах, стискаючи м’язи. — Чи вона робила… ось так?
Її рухи стали сміливішими, тертя крізь тканину ставало майже нестерпним. Він намагався знайти повітря, яке вона вкрала.
— Вона… вона питала, чи мені добре… — видавив він, поки її губи випалювали шлях від його підборіддя до ключиць. — А я не міг відповісти, бо її язик був всюди…
Вона нахилилася ще нижче, майже торкаючись його шиї кінчиком язика, прямо там, де була подряпина.
— Вона робила так? Продовжуй, мій пацієнте. Що було далі, коли з’явилася кров?
(Продовження ⬇️)
- 🍓 8
- 🔥 7
- 🙈 2
- ❤ 1
- 💯 1
About this channel
- How can I read @herbarium_xander without a Telegram account?
- TGViewer shows the public web preview Telegram publishes for Маркітний гербарій: recent posts, photos, videos and the subscriber count, with no app, login or account.
- How many subscribers does Маркітний гербарій have?
- Маркітний гербарій (@herbarium_xander) has 100 subscribers on Telegram, refreshed roughly every 30 minutes.
- Does Маркітний гербарій know I viewed it here?
- No. Public channel previews carry no viewer identity, and TGViewer has no accounts or tracking of what you look up.