непрохитність простору заколисує.

стікають:
мрії — осудом,
цілі — комплексами,
пошук щиро-осаду компасом.

дні — проміжки,
люди — домішками.
пірнаєш, захлинаючись вигораннями.

скільки відсотків моря в твоєму океані — обирати тобі.

та ущипливість соціальних зубів ранить.
крізь рубці не відчутна теплість доторків.
тому осідаєш конденсатом до закінчення терміну придатності.

хто ж збовтає, хто ж дістане тебе, поки ти обираєш кахельне дно пустого басейну?

#маркітнийгербарій