— Дванадцятий поверх, — криміналіст підняв голову, мружачись від гострого дрібного дощу. Його білий комбінезон у мазутній темряві здавався саваном.
— Знову дванадцятий поверх. Вони що там, чергу займають?
Слідчий стояв на колінах біля того, що пів години тому було живим. Після спекотного дня асфальт всмоктував вологу й липкість. Кров розтікалася неприродно швидко, намагаючись заповнити собою всі тріщини старого двору, вимальовуючи на бетоні ієрогліфи відчаю. Сморід заліза та м’яса стояв у повітрі. Дощ нагадував конфеті на похмурому святі й не збирався припинятися.
— Ти глянь на суглоби, — прошепотів криміналіст. — Вони вивернуті ще до удару. Наче його витискали з вікна. І обличчя... Ти бачив обличчя?

Слідчий проігнорував питання й пильно роздивлявся те, що залишилося від живого: судини, мов хробаки, розпласталися по асфальту, вивільнені з-під шкіри колосальним тиском. Тіло здавалося пласким двовимірним малюнком на бетоні. Поруч, у калюжі, блимав екран годинника, продовжуючи відраховувати кроки та серцебиття, ігноруючи той факт, що серце власника вже перетворилося на розчавлену ягоду. А за кілька метрів, біля колеса швидкої, самотньо лежав лівий черевик, усе ще зашнурований на ідеальний подвійний вузол. Втомлений мозок слідчого чіплявся лише за одну думку:  чому щоразу, коли завиває повітряна тривога, стаються такі трагедії?

Слідчий дістав із кишені зім’ятий папірець і дрібку сухих суцвіть. Коли він скрутив самокрутку й підніс вогонь, ніздрі залоскотав нудотно-солодкий, важкий запах бузку. Він глибоко затягнувся. Дим від квітів на мить перекрив сморід смерті.
— Навіщо ти це куриш? — здригнувся криміналіст, фіксуючи на фотоапарат розтрощену голову.
— Щоб забути хоч на мить про світ, у якому ми існуємо, — голос слідчого став ламким. — Щоразу, коли виє тривога, я знаю, що скоро пролунає дзвінок і нам знову доведеться їхати та збирати  з асфальту пазли чергової жертви нашої реальності. Коли ж це закінчиться? — промовив він, дивлячись, як бузковий попіл падає в калюжу крові.

Сирена знову захрипіла.
Нагорі, на дванадцятому поверсі, рипнула віконна рама. Слідчий і криміналіст одночасно підняли очі вгору.
— Господи, скільки ще людей викидатимуть майбутнє у вікно, як сміття? Як вони потім житимуть без нього? Одним днем?
— Так, як і ми живемо вже давно, — з похмурим спокоєм відповів слідчий.

Самокрутки «Весна», набиті квітами та сонячною ніжністю, здається, вже не справлялися. Уся надія тепер була лише на «новинку» — «Літо».

#маркітнийгербарій
#творчість