Кримський херес

На фронті загинула Іванна «Гайка» Куценко, молодша сержантка Морської піхоти, старша бойова медикиня, навідниця станкового гранатомета, операторка пункту бойового управління, педагогиня, студентка медичного коледжу, антиавторитарна активістка, етична веганка.

Для мене це вкрай тяжка втрата, хоча познайомились ми лише декілька років тому. Я бачив в Іванці глибоку співрозмовницю і соратницю, емоційно близьку людину. Вона стала б важливою лідеркою нашого руху, адже не тільки була його частиною політично, а й транслювала необхідний йому вітальний дух (любов, сміх, радість і цікавість до життя). А тепер стане одним із символів і орієнтирів. Бо вся кривава і жертовна боротьба антиавторитарства, а ширше — українства, керується вітальністю, протистоїть культу смерті. Гайка випромінювала любов до життя, людей і тварин.

Іванка народилась у промисловій частині Луганщини — у м. Рубіжному. З кінця десятих — початку двадцятих проживала в Харкові, Львові, Одесі, працювала з дітьми. А також стала частиною місцевих осередків феміністичних груп і рухів. Граючись із дітьми і граючись із дорослими, Іванка маніфестувала глибоко невідчужений підхід до категорії «творчість». Це має бути не професіоналізованою діяльністю, а невід'ємною частиною життя універсальної людини. DIY і життя як перформанс, але зовсім не легковажний, а глибоко усвідомлений підхід до діяльності, зокрема і в армії.

Втративши дім, Гайка присвячувала багато часу подорожам Донбасом, вловлюючи і документуючи зникаючу локальну і галузеву культуру. Вона належала до спільноти панк-антропології. Останній свій «відскок» зі служби (як і багато попередніх) на День шахтаря і шахтарки (на чому вона наголошувала) провела у подорожах західним Донбасом. А одним з останніх матеріальних виявів її творчості був стікер-пак із таких експедицій.

Іванна поступила на службу у батальйон Сил ТРО, що воював на півдні, і пізніше увійшов до складу Морської піхоти. Старанно і глибоко освоювала різні сфери воєнної науки і обрала для себе напрям бойової медикині, а пізніше вступила на профільне навчання. У роті вогневої підтримки засвоїла ремесло навідниці гранатомета. І врешті виконувала разом із побратимами вкрай складні і виснажливі завдання на дніпровських островах. Один захід на позицію був уже цілою одіссеєю.

Ніхто у ясному розумі не хоче помирати чи страждати. А Іванка мала напрочуд ясний розум та тверезу оцінку дійсності. І навіть розуміючи правильність і необхідність участі у збройному опорі, ми намагаємось якось оминути найважче. Гайка свідомо обрала саме піхотну долю, бо вважала її благородною і необхідною. Ця неймовірна хоробрість і гідність, за відсутності пафосу, просто зачаровувала.

Після років служби у батальйоні морської піхоти вона планувала перевестися в елітну частину СБС, де на неї чекали. Але коли постала задача вирушити на передові позиції і замінити групу, що перебувала там багато місяців, вона не захотіла відмовлятися і відклала справи з переведенням до кращих часів. Цей вихід став для неї останнім.

Я горюю за нею, я радий за її життя і вдячний за всі моменти спілкування, я надихаюсь нею. І хотів би мати частинку її життєрадісності і хоробрості.

Іванна «Гайка» Куценко
26.06.1993 - 01.10.2026

Яся Михайлова долучилась до нашого руху приблизно 10 років тому. У неї був конфлікт щодо поборів і неналежних умов у гуртязі КНУ (після медколеджу вона вчилась на біофаці). Швидко це переросло в конфлікт зі скандально відомим проректором (потім він став ректором, а потім був викритий у недекларуванні майна). Так, мабуть, у боротьбі за свої права й інтереси відбулось формування її світогляду. Але точно я не знаю. Бо Яся завжди була самостійною і непокірною, їй не потрібні були вчителі життя (особливо серед чоловіків). А от до конкретного знання в різних сферах життя вона була спрагла.

Яся вступила до студпрофспілки «Пряма дія», записалася на афілійовану секцію бойових мистецтв, пізніше брала участь у профспілкових і соціальних проєктах за інтереси і права працюючих, проти визиску, експлуатації й дискримінації, долучилась до лівої спільноти з військової підготовки.

Головним мотивом її багаторічної діяльності у вуличній політиці був фемінізм, відстоювання інтересів і прав жіноцтва. Все почалось із прояву влади і попирання прав студентки привілейованим старшим чоловіком, наділеним регаліями, який мав би сприяти реалізації цих прав. І продовжилось усім її, на жаль, коротким життєвим шляхом. У фемінізмі Яся була дисиденткою серед дисиденток. Вона сходилась у деяких питаннях із феміністками більш радикального (як назва течії) толку (наприклад, щодо прихильності до скандинавської моделі), в окремих питаннях — і з консервативними активістками. Але гостро критикувала їх (зовсім не боялася дискусій із дорослими поважними пані) у питаннях реформи трудового законодавства, соціальної політики, репродуктивної праці тощо, була союзницею ЛГБТ, прихильницею анархо-фемінізму.

І все це Яся робила зі щирістю, завзяттям, великою любовʼю, емпатією і гострим почуттям гумору. Я вдячний долі за весь час спілкування й крокування поряд із нею. Мені дуже шкода, що цей зіпсований світ її не витримав, не втримав, і вона вирішила піти. Прощавай, подруго і товаришко.

Наче всі заспокоїлись. А тепер подумаємо от про що. Нашому Зеленому провідникові зараз найбільш вигідні були б вибори і почесний програш на них. Так можна було б домовитись про імунітет на тлі справді звитяжного лідерства у найважчий етап війни. Бо на сьогоднішній момент стратегія спротиву Зеленського зайшла в тупик. Через союз наших партнерів із нашими ворогами. Звісно, все ще може змінитися. Але аналітики ОП ж наче будують прогнози щодо виборів раз на пів року.

Сьогодні українці б обрали Пса Патрона, Залужного, Усика, Федорова для того, щоб врешті посадити його за стіл із ворогом і підписати вже щось. Різні варіанти популізму (патріотичного, технологічного, ринково-фундаменталістського) цілком органічно для цього придатні (я не проти популізму як такого, не подумайте!). Бо з чинним такий варіант виглядає дуже малоймовірним.

Очевидно, це б викликало серйозну кризу. І на наступних виборах цілком могла б мати успіх уже (якоюсь мірою) проросійська партія чи кандидат. Тут позмагатися і перемогти міг би звитяжний і незламний Зеленчик. Бо він уже увійшов в історію. Йому б це було вигідно. Залишилось тільки домовитись про імунітет після відставки.

Але це все лише припущення. Та й політична доля президента нас мало турбує, правда? Питання щодо виборів розглядають у вимірах законодавства, безпеки, технічної реалізації, прав військових, прав українців за кордоном. А я пропоную глянути з іншого боку. Чи видніється кандидат чи партія, соціально-економічна програма якої суттєво відрізняється від ліберально-популістської? Існування демократичної України, завершення війни, відбудова і відродження, добробут кожного і кожної передбачають перерозподіл багатств на користь більшості, соціальну справедливість, найактивніше політичне залучення громадян і дотримання їхніх прав і свобод (разом з обов’язками, звичайно ж). На жаль, я не бачу поки такого розуміння в українського політичного класу. Тому виборчий процес можна хоча б використати для актуалізації цієї програми, навіть якщо поки без серйозних шансів на успіх. Бо надія є.

Рік від загибелі Давида Чичкана.

Неймовірно важко без нього. Тепер у важких життєвих ситуаціях, при складному виборі, я не можу звернутися до нього за порадою чи поглядом зі сторони. Тепер він - моральний (політичний) імператив. Роби так, як у твоєму розумінні, вчинив би Давид.

Для мене особисто, крім іншого, відсутність Давида поряд ознаменувала минувшість юності, проведеної у панку, відстоюванні справедливості та глибоких системних потугах до кращого і справедливішого світу.

Я дуже вдячний посестрам і побратимам, які стали до лав, відгукнувшись на останній заклик Давида. Ми ведемо праведну, справедливу боротьбу проти фашизму, за поступ і можливість іншого світу. Образи наших мучеників і мучениць додають моральних сил і напувають розрадою.

На фото «Передсмертний тріп», 2012, фото з архіву Костянтина Дорошенка

Даємо новому головкому генералу Драпатому кредит довіри. Але й усвідомлюємо широку варіативність майбутнього і свою необізнаність у питанні. Мене не запрошували на наради з генералом Сирським, а вас? Про його особистість ми знаємо скоріше з пропаганди й від ідеологічної обслуги правлячих класів (інфлюенсерів). Солдату нема за що любити генерала.

А от що ми упевнено знаєм - це свій колективний інтерес. На протестах було забагато ідеології (хибної свідомості) і технопопулізму у порівнянні з правами й інтересами військових. У пʼятницю 24.7 вони мають продовжитися. Товариство, прошу, пишіть на своїх картонках, вимагайте:

встановлення термінів служби (хоча б обмеження термінів служби у піхоті),

збільшення грошового забезпечення для військових,

відповідальності командирів за необґрунтовані втрати людей.

Вийшла перша частина докладної розмови з нашим другом і товаришем Іскрою. Тут він розказує про свої антиавторитарні погляди, долучення до армії, зустріч повномасштабки, оборону Маріуполя і полон. Це вкрай цікаві свідчення. І радісні, адже Іскра нещодавно був обміняний.

Інший наш друг і товариш, оборонець Маріуполя Денис Мацола все ще у ворожій неволі. Докладаєм усі сподівання і зусилля для його скорішого звільнення.

Подкаст «Сирена» випускає Анна Кравець для медіа Ґрати, чекайте продовження.

Ви на протести ідіть! Я підтримую!

Але бачення ситуації трошки складніше.

Нема чого ідеалізувати міністра Федорова. Не складно бути кращим міністром, ніж його попередники. А деякі здобутки (mission control) справді значні. При цьому мені не симпатичний ліберальний популізм, амплуа якого сформувалось довколо Михайла на цих протестах (примітивізація і популізм завжди присутні на протестах).

Генерал Сирський - це наш батька, він веде нас до Вальгали. І припустити, це ми так програємо війну, чи виграємо, можемо з однаковою вірогідністю. Ситуація в штурмових полках - це його відповідальність. Хоча б за це вже треба було знімати. Але оця вся історія про совка щодо генерала, який ефективно масштабував Сили безпілотних систем з їх високими результатами, демонструє, що тут працює ідеологія або це просто профанство.

Це дуже гарна риса сучасного українського суспільства - протестувати і вимагати від влади. Це показник здоров’я суспільства і можливості кращого майбутнього для всіх нас. І хоча це подекуди може виглядати несерйозно, необґрунтовано, честолюбно, без розуміння інтересів і перспектив, ідеологічно оманливо, це краще (я обґрунтовано у цьому впевнений!), ніж суспільна пасивність.

Бути ліберальним зумером було б зовсім соромно, якби не протести з картонками.

Забавною була доля самого Бульби-Боровця в останні місяці і тижні війни. Він був звільнений з vip-концтабору і погодився колаборувати з німцями, коли їхній крах був вже очевидним. Він прийнявся до формування Української національної армії у складі військ Третього райху, яке мало зібрати усіх українських колаборантів, в т.ч. забрати їх з військ генерала Власова. Група Бульби-Боровця «продавали» себе як командос і просили десантувати їх з парашутами у Поліссі для ведення партизанської боротьби в запіллі. Але на той час це було вже не можливо. Десантуватися ж у Чехословаччині чи Югославії вони не могли, адже це була чужа для них територія й про глибоке підпілля не могло йти мови. Таким чином вони зібрали кого могли й організовано здались у полон військам Союзників.

28 червня 2026 були 85-і роковини створення першої, оригінальної УПА (Поліська січ). Пізніше її збройно рейдернули бандерівці і придумали створення УПА двома роками пізніше. Ця сторінка історії невиправдано замовчується, вона не зручна для примітивної пропаганди. Але розуміння цих перепетій вкрай важливо для уявлення про всі складнощі й особливості українського національного руху.

Справа не в тому, що, мовляв, Тарас Бульба-Боровець був позитивним персонажем, а Бандера і Мельник — негативними. Бульба-Боровець і його люди не рідко колаборували з німцями, імовірно брали участь у злочинах проти цивільних, можливо і голокості. Але терор, розв’язаний проти них бандерівцями, мав політичне підґрунтя. Оригінальна УПА вважала себе армією без держави і визнавало формальну зверхність уряду УНР в екзилі, хоча фактично діяла самостійно. Але це була така символічність — прихильність тяглості української державності і її республіканській формі. ОУН же (обидві) не визнавали нічию зверхність, а в майбутню українську державу бачили однопартійною диктатурою. Бульба-Боровець наполягав на багатопартійності. Більш дієві бандерівці влаштували акцію проти Поліської січі УПА, когось убили, більшість перейшла на їх бік, сам Бульба-Боровець втік, а його дружину закатували до смерті.

В національно-визвольних рухах завжди присутні й емансипативні, й реакційні тенденції. Ми маємо їх вирізняти, плекати перші і бути обачними щодо других. Зрештою за підсумком Другої світової значна частина (колишніх) ОУНівців й самі відійшли від тоталітарної ідеології, сприйняла важливість питання соціальної справедливості, частина стала в опозицію до Бандери (який і сам вже був вимушений змінити деякі позиції). Але щодо якихось рефлексій стосовно репресій проти поліських партизан я нічого не чув.

Направду, людям лівих поглядів сьогодні значно легше морально. Глибоких системних поглядів, не постмодерністських. Криза капіталізму, монополізація капіталів, імперіалізм. І на війні легше, бо це війна з сучасним фашизмом. Це так і не інакше, навіть усвідомлюючи всі українські Міндічі, Медічі, Скелі і апологетів дерегуляції економіки та жорсткого батіного ременя.

І бути українцями й українками лівакам легше. Нація - це політичний конструкт модерного часу. Українці - це соціалістична нація, мабуть з другої половини ХІХ ст. Наша сучасна конституція гарантує соціальну державу, а в гімні співається, що в ріднім краї панувати не дамо нікому. Ми маємо реалізувати, зберегти та розширити статті Конституції, що гарантують права та можливості для більшості працюючих українців. Це - шанс на майбутнє для України.

Схоже є шанс, що хоч якісь терміни служби будуть встановлені і деяким категоріям військових піднімуть грошове забезпечення. Подивимось. Поки серед військових, з ким це обговорювали, панує скепсис.

З полону повернувся наш товариш, друг і побратим, захисник Маріуполя Владислав «Іскра» Журавльов. Сльози на очах від цієї новини. Чекаємо на швидке повернення і Дениса Мацоли. Ось тут можна прочитати про них: https://zmina.info/articles/maczola-zhuravlev/

Чому соцмережі пропонують вам пости про загрози трудової міграції в Україну? Вам же алгоритми підсовували таке протягом останнього місяця. Значить, по-любому щось сталося, але медіа це приховують.

Ні. Єдине, що сталося, — це заява Кирила Буданова про плани перегляду правил трудової міграції до України (їх спрощення). Ви скажете: так це ж вилами по воді писано — для цього потрібне завершення гарячої фази війни й зарплати не нижчі, ніж у сусідів. А я скажу: зачекайте. Міфи й спекуляції на тему трудової міграції — це як додані цукри й трансжири в тому, чим вас годують популісти (у поганому значенні цього слова).

Пара не топових правих партій, я вірю, випустили контент про «загрозу», бо це їхній хліб (хоч ви цього могли й не бачити). Але більшість — це боти нейтрального типу. Не хочу розводити конспірологію, але я пов’язую це з приходом (який формально так і не завершився?) на український ринок медіаімперії Дональда Трампа. Фішка Трампа — розганяти моральну паніку на рівному місці, що, зрештою, й зробило Америку слабшою. Її, до речі, вигадали геї та євреї))) Припускаю, це проба технології (в черговій ітерації) в Україні, а місцевих безпринципних підрядників у нас достатньо.

Що ж до становища іноземної й уже натуралізованої робочої сили в країнах ЄС (і взагалі становища капіталізму в країнах його центру), то головною помилкою став економічний відхід правих урядів від соціал-демократичного підходу. Навіть філософ Володимир Єрмоленко визнає, що в сучасному світі — в умовах неоліберального капіталізму — колосально зріс розрив між найбагатшими та більшістю, а це призвело до розчарування мас у ліберальній демократії. У культурній та ідеологічній царині сьогодні домінує політика ідентичностей, де людину визначає не її соціальне становище, а те, ким вона себе з різних причин відчуває і кому себе протиставляє. А таких ідентичностей — племен, вірувань, субкультур — може існувати безкінечно багато. Ми, як людство, опинилися в ситуації, де завтрашній день для більшості бачиться біднішим, а світ навколо — наповненим ворожими «іншими». Очевидно, що це породжує напруження. Не було б мігрантів та їхніх нащадків — були б гостро- чи тупоконечники.

В Україні для нейтралізації цього ефекту необхідно вибудовувати більш соціально справедливу систему: не лібералізувати трудове законодавство (зокрема є ризик ухвалення нового Трудового кодексу), запровадити прогресивне оподаткування, антитрансферне законодавство (тобто заборону на виведення прибутків в офшорні зони), а також вивести трудові відносини з тіні — подолати неформальну зайнятість і практику компаній із десятків чи сотень ФОПів. Тоді й гіпотетичний приїзд іноземних працівників не спричинить якихось криз (але вони ще мають захотіти сюди приїхати).

Ну і є ще один варіант, як влити кілька мільйонів людей в український ринок праці, — повернути туди військових. А для цього їх треба кимось замінити, наприклад тими кількома мільйонами людей, які ухиляються від служби.

Це я реформістський шлях описую.

Питання про трудову міграцію, питання про працю, — це завжди питання соціальної справедливості і розподілу благ.

Вимога: обмежити термін служби в піхоті!

Історичні аналогії завжди хибні. Але наш слабИй розум їх потребує. І найочевидніша тут - Друга імперіалістична (чи Друга світова, як ви її називаєте) війна.

Звісно для нас це вітчизняна, національно-визвольна війна. Відносини сьогоднішніх ЗША з РФ можна назвати пактом Молотова-Рібентропа. Трамп - це, очевидно, наш Сталін.

Історичний Сталін дочекався потоплення Варшавського повстання в крові, а вже потім вже ввів війська.

Радісно через смерть кривавого диктатора. Але й образливо, що Трамп так сильно підтримує Путіна, замість завдати удар.

Вже 4 роки у полумʼї великої визвольної війни. Останнім часом ворог намагається переконати нас в безнадійності, апатії, замиренні зі злом, виснажити фізично і морально. Не можна цьому піддаватися.

Я не відчуваю, що війна закінчиться скоро. Але зараз настає новий її етап, коли ми можемо покращити свій стан.

Найбільшою помилкою сьогодні була б зневіра.

Найбільш прогресивна, найбільш демократична, найбільш порядна, найбільш світська, найбільш національно (в питомому значені) орієнтована сила на Близькому Сході - це курди-апочисти.

Ви, друзі, скажете, так вони ж були 60 років тому союзниками СРСР і взагалі комуняки. Але ж і ви не ідеальні. А з корпусу лівих ідей цей рух взяв в ході свого розвитку найкраще - демократію, соціальну справедливість, права жіноцтва, право народів на самовизначення.

У хаосі громадянської війни в Сирії вони зброєю і домовленостями вибороли собі автономію з найбільш демократичною системою у всьому регіоні. Вони (за підтримки НАТО) найбільш ефективно били ІДІЛ. В постасадівський період вони припинили збройну боротьбу зі своїм запеклим ворогом Турцією. Курдська самооборона (Сирійські демократичні сили) мала бути інтегрована у нову сирійську армію. А зараз сили Дамаску розпочали проти них військову операцію.

Вся підтримка Сирійським демократичним силам!

Сьогодні вкотре нагадую.

Збройні сили України - це найбільш чисельна і найбільш дієва антифашистська організація нашого часу.

Її силами знищено найбільшу кількість військ агресивної імперіалістичної держави з ультраконсервативним капіталістичним режимом.

Та й ЗСУ, мабуть, - найбільший чинник, що може сьогодні знищити цей сучасний фашистський режим. Бо капіталістичні еліти світу обрали умиротворити хижака. Ультраправі і псевдо ліві авторитарії разом з ними.