Атиповий нарцисизм

Подрузі її син-підліток нещодавно задав питання: "А що буде якщо я зараз відкрию двері та вистрибну?"

Сталося це на автобані на швидкості понад 100 км/год. Подруга перелякалася, бо у дитини суїцидальні думки і хто зна, що буде наступного разу коли її не буде поруч. Тож, потягнула його до психолога. Пізніше син сказав, що відчув навіть якесь полегшення, що врешті-решт наважився та задав їй таке питання.

Знаєте, що таке нарцисична травма? Вона, на відміну від нарцисизма, піддається лікуванню.
Якщо казати мовою Вікіпедії, то це дуже глибоке емоційне поранення самооцінки та базового відчуття власного "Я", яке зазвичай виникає в дитинстві через хронічне знецінення, крихітне або умовне прийняття з боку значущих дорослих. "Значущі дорослі" - це зазвичай батьки.

Так от поведінка сина моєї подруги - це класичний прояв нарцисичної травми. Підліток вдається до радикальних дій, бо коли він "нормальний", то його наче не помічають. Його потреба - переконатися в тому, що зв'язок з дорослим живий, навіть якщо йому самому від цього боляче. Це такий крик про допомогу, в той час коли його психіка намагається адаптуватися до дефіциту любові.

Для підлітка з нарцисичною травмою логіка "краще скандал, ніж ігнорування" загострюється. Він провокує батьків, щоб отримати відповідь на головне питання: чи приймаєш ти мене будь-яким?

І отут починається найцікавіше. Тому, що дитяча психіка доволі гнучка, вона пристосовується до будь-яких умов. Ну, майже. Але до отаких пристосовується. І якщо з цією травмою нічого не робити, то в нас виросте ще один прекрасний нарцис.

Тобто, у підлітковому віці така поведінка - це здебільшого пошук безпеки, контакту та захисту. Дитині треба переконатися, що про неї все ще дбають. І отака маніпуляція - вона здебільшого неусвідомлена та хаотична, бо людина у розпачі.
А от у дорослому віці воно трансформується у пошук влади, контролю та захоплення. Переходить в усім нам знайоме "я особливий, мені все дозволено!" А маніпулює дорослий нарцис вже продумана та спрямовано.

Якщо у дитинстві людина вимушена постійно вигризати увагу через такі негативні вчинки, її психіка відбудовує захисний панцир грандіозності, щоб більше ніколи не відчувати цього принизливого розпачу. І ось так на світ з'являється черговий грандіозний нарцис.

Я, знаєте, дуже тішуся через те, що зараз все менше і менше людей залишаються зі своїми аб'юзивними партнерами "заради дітей". Бо тут все навпаки і діти страждають найбільше. Просто згадайте скільки часу та зусиль треба дорослій людини, щоб повернутися до нормального життя. Та уявіть наскільки це поламає дитину.

І бережіть себе 🌼

Нова глава книги вже на сайті - мерщій читати!

Глава про об'єктивізацію і там є частина про Вазу, яку давні читачі мого блогу точно пригадають.
Ось як вона виглядає у книзі:

Уявімо, що я купила вазу. Вона гарна. Мені подобається її форма, колір, блиск на боці. Я ставлю її на видне місце, протираю від пилу, повертаю правильним боком до гостей. До мене приходять друзі. Я показую їм вазу:

«Подивіться, яка краса. Я сама її вибирала».

Мені важливо, щоб вони похвалили вазу. Але не тому, що вазі буде приємно. Ваза, наскільки мені відомо, не дуже страждає від нестачі компліментів. Мені потрібно, щоб похвалили мій вибір. Щоб сказали: «Ого, який у тебе смак». Або: «Ти так красиво облаштувала дім».  Ну хоча б: «Не кожен здатен знайти таку річ».

Ваза стає частиною мого образу. Я не питаю її чи зручно їй стояти саме тут, чи хоче вона бути в кімнаті, чи не надто холодно біля вікна, чи подобаються їй мої друзі, чи взагалі вона хоче бути вазою. Це ж ваза. Її завдання - стояти, бути красивою і не заважати. Якщо завтра я вирішу, що вона краще виглядатиме на кухні, я переставлю її на кухню. Якщо приїдуть гості, поставлю її у вітальні. Якщо мені набридне на неї дивитися, приберу до шафи. Якщо мені знадобиться місце на полиці, винесу в комору. Ваза не має права ображатися. Ваза не має права питати: «Чому ти переставила мене на кухню?» Ваза не має права сказати: «Мені не подобається стояти поруч із цим огидним кактусом». Ваза не має права піти до подруги.

А якщо вона раптом упаде зі столу й розіб’ється, я буду засмучена. Але не так, як була б засмучена через втрату близької людини. Я подумаю: «От халепа. Тепер треба купувати нову». Може, навіть трохи поплачу. Особливо якщо ваза була дорога. Але я не буду лежати поряд з нею на підлозі й думати: «Що вона відчувала в останню мить? Чи було їй страшно? Чи могла я врятувати її?» Це взагалі дивне питання щодо вази, правда?

А тепер уяви, що в його голові ти стоїш приблизно на тому самому місці. Ти красива. Ти розумна. Ти добре виглядаєш поруч із ним. Про тебе можна розповідати друзям. Тобою можна пишатися. Ти створюєш правильне враження. Але твоя внутрішня температура, твої страхи, твої плани й бажання його цікавлять тільки в тій мірі, у якій вони впливають на його комфорт. Поки ти стоїш красиво, мовчиш у потрібний момент і не заперечуєш, усе чудово. Але щойно ти починаєш говорити: «Я хочу інакше», у нього в голові виникає питання: «А якого дідька ваза має власну думку?»

Дякуючи небайдужим читачкам, з'ясувалося, що в мене стояла заборона на репост моїх постів.

Розказую: заборону знято!
Тож, як то кажуть, лайк-шер-репост!
Дуже хочу набрати знову ту саму кількість підписників, що була у блога коли він був російськомовним. Вірю, що апгрейд до солов'їної може принести навіть більше. Особливо якщо ви допоможете! ❤️

А я тим часом пишу першу главу книги. Не перемикайтеся! 🌼

Обіцяла - тримайте!
Атиповий Нарцисизм у вигляді книги!

Нажаль, телеграм не дозволяє публікувати довгі тексти, тож ось вам початок. А якщо сподобалося, переходіть за посиланнячком - там повна версія Вступу. Головне: все безкоштовно і навіть реєструватися ніде не треба!

Отже, Вступ!
Якщо ти відкрила цю книгу, то, найімовірніше, вже встигла поставити собі кілька важливих запитань.
- Може, я справді перебільшую?
- Може, я надто чутлива?
- Може, я не так зрозуміла?
- Може, треба було сказати м’якше?
- Може, я сама його довела?
- Може, ще трохи потерпіти?
- Може, він зміниться?
- Може, любов’ю можна вилікувати навіть це?
Останнє питання особливо популярне. З любов’ю, кажуть, можна все. Любов’ю можна врятувати, виправити, зігріти, відмити, відремонтувати і навіть зробити з крокодила домашнього котика.

Не можна.

Крокодил залишиться крокодилом. Просто спочатку він може дуже мило посміхатися, приносити квіти і розповідати, що ніколи нікого не кохав так, як тебе. А потім, коли ти вже звикнеш до його зубів, він почне ними користуватися.
 
Про що ця книга
Ця книга не про те, як правильно поводитися, щоб нарцис перестав тебе руйнувати. Тут не буде інструкцій як його правильно хвалити, як не злити, як говорити тихіше,  як не дивитися «не тим» поглядом, як не ходити до подруг, бо він ревнує, як не сперечатися, коли він перекручує твої слова, або як приготувати борщ так, щоб він нарешті зрозумів, яка ти хороша. Бо якщо людині потрібно, щоб ти щодня складала іспит на право бути нормальною, проблема не в якості твоєї підготовки. Проблема в тому, що тебе посадили за парту без твого дозволу, призначили себе екзаменатором, а потім ще й регулярно змінюють правильні відповіді. Сьогодні правильна відповідь - мовчати. Завтра - говорити. Післязавтра - говорити, але тільки правильним тоном. А потім виявляється, що ти взагалі не так подивилася.

І ось ти вже стоїш посеред власного життя з табличкою: «Вибачте, я зараз усе поясню».

В аб’юзивних стосунках фокус поступово зміщується. Спочатку ти питаєш себе чому він так з тобою поводиться. Потім: що ти зробила не так? А через деякий час уже думаєш як тобі поводитися, щоб він сьогодні не вибухнув? Це дуже зручна схема для людини, яка чинить насильство. Якщо ти зайнята пошуком власних недоліків, то в тебе залишається менше часу помітити очевидне:
- твої межі порушують;
- твої слова перекручують;
- твої емоції висміюють;
- твою пам’ять ставлять під сумнів;
- твою провину використовують як повідок;
- твою любов перетворюють на довічну підписку на обслуговування чужого комфорту.

Ти можеш бути неідеальною. Можеш злитися, помилятися, говорити різко, втомлюватися, забувати, не хотіти сексу, не хотіти розмовляти, передумувати, мати поганий день і не відповідати на повідомлення протягом п’яти хвилин. Це не дає іншій людині права тебе принижувати, контролювати, бити, залякувати або змушувати доводити свою любов. Ти могла поводитися неправильно. Але це не означає, що насильство стало правильним.

Ви можете посваритися через немитий посуд.  Ти можеш бути несправедливою. Можеш сказати щось образливе. У здорових стосунках це привід поговорити, вибачитися, домовитися або розійтися. Але це не індульгенція на контроль, погрози й моральне знищення.

Вирішила вам трохи розказати про принцип "з голови в руки" — бо це доволі відомий підхід у роботі з наслідками токсичних стосунків.

Коли довго живеш у режимі "поясни, виправдайся, доведи, що ти не винна" тіло весь цей час перебуває в напрузі. Навіть коли розмова вже давно закінчилась. Головою можна розуміти "я вже нічого не винна доводити", а тіло все одно готується до захисту. І тут раціональні аргументи не завжди допомагають. Тілу потрібен інший канал, щоб відчути: небезпеки зараз немає, можна видихнути.

Саме тому в роботі з відновленням після токсичних стосунків часто радять повільні, повторювані, тілесні практики — садівництво, рукоділля, будь-що з ритмом рук. Це не заміна терапії і не магія, а спосіб дати нервовій системі досвід: я щось роблю в своєму темпі, без нагляду, без оцінки, і нічого поганого не стається. З часом саме це тіло сприймає швидше, ніж будь-які слова.

Це вже усталений жанр на Заході - trauma recovery through slow living/handicraft. І він працює саме тому, що дає не лише розуміння (наприклад, що таке токсичні стосунки), а й конкретну практику виходу (що робити з цим станом прямо зараз, руками). По суті це тема відновлення, меж і повернення собі контролю над своїм життям.

Бо виявляється, руки чудово вчать те, чого не може вивчити сама лише голова: коли досить. Один хрестик це один хрестик. Ти не додаєш до нього ще сім, "щоб напевно вийшло", не перевишиваєш його тричі, доводячи собі, що він рівний. Зробила і йдеш далі. А зі словами ми робимо навпаки: сказали одну фразу, а потім ще, і ще, і ще, аж поки не забудемо, з чого взагалі почали захищатися.

Давай спробуємо зробити одну вправу під назвою: "Посади й витримай паузу"
Постав щось у горщик: насінину, живець, будь-що. Полий і відійди. Не перевіряй щохвилини. Тренуй те саме м'язове відчуття паузи, яке хочеш мати після сказаного "ні": зробила і не біжиш одразу перевіряти результат чи виправдовуватись.
Питання, поки стоїш над горщиком: де я звикла додавати сьомий абзац там, де тілу було б досить одного речення?

Подібні вправи - це метафора та практика "вирощування власного простору". Це простір, який повністю твій, де ти контролюєш процес, на противагу хаосу та непередбачуваності в стосунках з нарцисом.

Власне я буду саджати цибулю. Вже купила мішечок різнокольорових цибулин: білі, жовті та червоні тиканки. Червоні особливо болять, бо вдома його називали "ялтинська цибуля". Що ж, буду створювати власний простір з власною ялтинською цибулею. Ну і мама завжди казала, що по суботах дуже добре починати щось нове.

Показуйте у коментарях що будете вирощувати. Давайте створювати простір разом!

📩Але ж неможливо мати заготовлені варіанти «допиту» на усі випадки життя. Чи це відбувається автоматично? Ви не думаєте що і як сказати, щоб пресанути сильніше?

🌼 Читала ваші коментарі під попереднім дописом і пригадалось щось мені таке, чим захотілося поділитися.

Тож, історія. Цього разу про жінку, щоб ви не думали, що нарцисами бувають тільки чоловіки. Бо я, знаєте, не одна така токсична феміна, нас ще є по світу.

Отож, один мій знайомий оженився, а потім спромігся розлучитися. Принаймні, він думав, що він розлучився. А вона так не вважала і продовжувала використовувати його по повній програмі: давала якісь доручення, користалася його хатою коли їй було треба (хоча він купив їй власну), ну і по багаторічній звичці виносила йому мозок на щоденній основі.

А потім у нього з'явилася дівчина. І у дівчини, як не дивно, не було за плечима досвіду спілкування з психопатами, проте був досвід дослухатися до своїх емоцій та реакцій. Тому її трохи, а потім все більше і більше шокували відносини с "колишньою".
Як приклад, під час телефонних розмов з колишньою мій знайомий вкривався холодним потом від стресу. А помітив він це тільки після того, як його дівчина звернула на це увагу. І був шокований. Бо його роками привчали не довіряти своїм реакціям та не звертати на них увагу. От він і не звертав, навіть коли тіло посилало йому вже навіть не натяки, а повноцінні сигнали🆘

І отут почалося цікаве. Чому я взагалі і згадала про цю історію у контексті питання "що і як сказати, щоб пресанути сильніше". Бо мій знайомий почав здогадуватися, що його колишня не така вже й жертва, а його колишні відносини не такі вже й райдужні, як він собі думав. І вирішив трохи відійти від них подалі, в тому числі припинити щотижневі вечері в нього вдома, та і взагалі забрати в неї ключі від хати.

А тут почалося прекрасне, бо колишня не хотіла втрачати такий смачний поживний шмат і перейшла до рішучих дій. Спочатку до тих, до яких привчала мого знайомого усі сумісні роки їхнього життя: скандали та звинувачення. Коли вона зрозуміла, що це більше не працює, бо мій знайомий перестав вислуховувати її по 45 хвилин і почав класти слухавку, вдалася до менш звичного. Почала давити на жалість і вдавати з себе жертву. Одним з прийомів було "ти так змінився, я відчуваю наче ми проходимо через розлучення вдруге, але тепер я втрачаю не чоловіка, а друга".

Можливість волати на тебе по 45 хвилин щодня - це, безперечно, дружба в наших очах. Можеш навіть не сумніватися. А те, що ти при цьому холодним потом вкриваєшся, так то твої проблеми.

А коли не прокатило й це, вона вдалася до "важкої артилерії" і стала наймилішою людиною у світі. Компліменти. Поради. А згодом - невеличкі прохання позичити те чи інше. Щось невеличке, якісь залишки, яких тобі не жалко.

Знайомий мій дуже тішиться і розказує як вона змінилася та у якому стабільному ментальному стані зараз знаходиться.

Так от.
Ми не міняємося. Ми свідомо міняємо поведінку, щоб повернути тебе у "правильне русло", де ми зможемо знову жрать тебе на повну силу. Навіть сильніше, ніж колись, бо ти маєш бути покараним за самовільне залишення стойла. Тож "можна позичити в тебе коробки для переїзду" - це не про коробки. Це про кордони, які будуть повільно продавлюватися знову, аж доки я не отримаю те, що мені треба. І твоє "та звичайно бери, вони мені не потрібні" - це не про твою доброту та щедрість. Для мене це знак, що можна надавити сильніше.

Це важко.
Але.
З нами не можна розслаблятися. Ніколи. Здавалося б - та бери ці коробки, що мені жалко, - але ніт. Це просто новий гачок.
Тож якщо вдалося вирватися з нашої пастки - не повертайся! І навчись казати "ні!" навіть якщо це про тричі пережовану гумку.

🌼Бережи себе!

Є речі, які неможливо довести.

Наприклад, що ти не брехала. Ти можеш показати переписку. Пояснити, де була. Назвати час, дату, свідків, номер автобуса і колір шкарпеток.
І от ти вже доводиш, що не верблюд. Хоча ніхто навіть не надав доказів, що ти той верблюд.
Оце важливий момент. Тебе можуть змусити захищатися навіть від вигаданого звинувачення. А потім використати сам факт твого захисту як доказ провини.

Геніально. Огидно. Працює.

Чому ж ми починаємо говорити більше?
Бо нам страшно. Не обов’язково страшно що фізично щось зроблять. Іноді страшно, що людина образиться. Що замовкне. Що піде. Що почне карати мовчанням. Що скаже, ніби ти егоїстична, холодна, невдячна або взагалі "з тобою неможливо нормально спілкуватися". Ох, скільки я чула таких звинувачень коли пішла у терапію та почала виставляти власні кордони. Маніпулятори готові на все аби тільки ти повернулася до попереднього стану та знову була зручною у користуванні. Витримати такий шквал потребує не аби яких зусиль від нашої психіки.

І саме тому ти починаєш говорити більше, ніж хотіла. Вигадуєш причини. Додаєш пояснення. Пом’якшуєш кожне слово. Підкладаєш соломку під чуже розчарування.
- Я б залюбки, але…
- Я не хотіла тебе образити, просто…
- Ти не подумай, я дуже ціную, але…
Іноді для простої відмови ми народжуємо таку легенду, ніби захищаємо дисертацію перед комісією з питань чужих почуттів.

А можна ж просто сказати:
- Ні, я не буду цього робити.
І все. Земля не зупинилася. Людина пережила.

І тут такий цікавий момент. Є люди - нормальні люди,- яким справді потрібне пояснення. Ти їм відповідаєш, вони кажуть: добре, тепер зрозуміло.
І на цьому все.

А є люди - такі, як я,- яким не потрібна відповідь. Нам потрібно, щоб ти продовжувала відповідати. Бо поки ти пояснюєш ми керуємо темою та оцінюємо.
Ти кажеш одне. Тебе питають інше. Ти відповідаєш на інше. Тобі нагадують щось із минулого. Ти пояснюєш минуле. Тобі кажуть, що ти ухиляєшся від головного. І так можна ходити колами до скону.
Тому іноді відповідь звучить дуже просто:
- Я вже пояснила.

Запам'ятай: коротка відповідь - це не визнання провини.

Багато хто боїться відповідати коротко. Бо здається якщо я не поясню все до дрібниць, подумають, що я винна. Ну, по-перше, якщо я дуже хочу вважати тебе винною, я і так щось придумаю. По-друге, коротка відповідь не є зізнанням.
Можна сказати:
- Я не погоджуюся з цим звинуваченням.
- Я вже пояснила, що сталося.
- Я не буду це обговорювати в такому тоні.
- Моя відповідь не стане іншою, якщо ти поставиш це питання ще десять разів.
- Ти можеш не погоджуватися з моєю відповіддю, але це не означає, що я повинна дати іншу.
І після цього не треба додавати ще сім абзаців, чому ти маєш право так сказати. Бо інакше це вже не кордони, а заявка на участь у марафоні "Переконай людину, яка не збирається тебе чути".

Зберігай. Роздруковуй. Вишивай хрестиком на серветці, якщо дуже хочеться.

І головне. Після того як ти це сказала, не треба одразу бігти слідом із поясненням: Але я не хотіла...
Ні.
Витримай паузу. Заспокойся.

Пауза переживається. Чесно.

А чого ти виправдовуєшся?

Є така цікава маніпуляція. Тебе спочатку звинувачують у чомусь, чого ти не робила. Ти, як нормальна людина, починаєш пояснювати:
- Ні, там було не так.
або
- Я не могла цього зробити, бо...
А тут тобі кажуть:
- А чого ти так виправдовуєшся?
Тобто спочатку людину поставили до стінки, потім здивувалися, чого вона руками махає.
Ну і далі вже можна робити вигляд, що ти сама себе видала. Бо якби була невинна, то сиділа б спокійно, як Будда на лотосі. Тільки от питання:
а з якого дива ти взагалі опинилася на лаві підсудних?

Дивись, є різниця між поясненням та виправданням.

Пояснення - це коли ти повідомляєш факт.
- Я запізнюся на двадцять хвилин, бо потяг затримали.
Все. Крапка. Людина отримала інформацію, світ не завалився.

Виправдання - це коли після першої фрази ти раптом починаєш захищати дипломну роботу на тему "Чому я не погана":
- Я взагалі вийшла вчасно. Я не хотіла запізнюватися. Я рідко запізнююся. Просто сьогодні так вийшло. Ти ж знаєш, яка я відповідальна…
І отут уже не про потяг.
Ти намагаєшся довести, що маєш право на помилку, затримку, зміну планів або просто на власне життя.

В мене є подруга, яка виправдовується за майже все, що робить в житті: запізнилася або прийшла зарано, не зможе допомогти, чи допомогти зможе, але пізніше. При тому, вона навіть не помічає, що вона це робить. Навіть коли запитати напряму: чого ти виправдовуєшся? Вона все одно скаже, що просто пояснює.
А така поведінка - це просто розкриті ворота для маніпуляторів різного пошибу. Такі, як я, залюбки використовують твоє перманентне почуття провини у власних інтересах.

Ти сказала, де була. Але цього недостатньо.
І ви вже сидиш та згадуєш, чи не проходив повз тебе о 17:42 якийсь чоловік у синій куртці, бо раптом це важливо для справи.
Вітаю. Ти на допиті.
Причому слідчий уже знає, що ти винна. Йому залишилося тільки витягнути з тебе зізнання або хоча б невдале формулювання, яке можна буде використати проти тебе.

Головне завдання - вивести тебе з рівноваги та перевести бесіду в емоційне поле, бо тоді тобою легше управляти.
Ну і коронне:
- Якщо ти не винна, то чого так реагуєш?

Це дуже зручна фраза. Бо тут немає правильної відповіді.
Ти спокійна значить тобі байдуже.
Ти засмучена значить ти маніпулюєш емоціями.
Ти обурена - "Нормальна людина так би не реагувала".
Ти починаєш пояснювати ще більше - "О, бачиш, виправдовуєшся".

Моє завдання тут не в тому, щоб зрозуміти, що відбувається. Моє завдання в тому, щоб будь-яку твою реакцію зробити доказом твоєї вини. І тут можна скільки завгодно старатися бути правильною, спокійною та психологічно зрілою. Але якщо я прийшла не поговорити, а засудити, то хоч на голові стій.

Рішення вже винесено.

А чи існує така типова фраза, після якої ти раптом починаєш пояснювати своє життя від народження?

Нещодавно я побачила пост у блозі, в якому не було постів вже 5 років.
І подумала, що я ще нічо так тримаюся - тільки 1.5 роки тому був останній постик.

Нічого не змінилося з тих пір. Так само допомагаю фронту та вважаю недоречним писати постики поки такий рівень стресу навкруги. Тіки тепер ще більше чоловіків моєї сім'ї на передовій.
Але от нещодавна розмовляла з ними і вони мені сказали таку цікаву річ: ми тут боремося за те, щоб ви там жили.

І я подумала: я тут роблю все, що можу, для того, щоб допомагати їм. Але я ще можу щось писати для того, щоб люди могли хоч якось відволікатися від того, що в нас 12й рік вже йде. Бо кожень день капець і вимір від піздецю до піздецю дорівнює зараз годинам.

Коротше.
Нового нічого в голову поки що не лізе. Тож, я вирішила переробити старе. А там, може, у процесі надихнуся і почну створювати новий контент.

І ось я вирішила написати книгу за мотивами власного блогу. Бо хто може описати нутрянку нарцисів краще за самого нарциса?
Виглядати воно буде так: кожна глава - це практичний приклад взятий з одного з моїх постів, але перероблений так, щоб інформація засвоювалась краще. А саме:
- на початку йде діалог нарциса з кимось (родичі, друзі, колеги, тощо)
- далі розбір того, що нарцис робить у цьому діалозі
- тоді емоційна логіка жертви нарциса - що цей діалог робить з нею
- що сам нарцис думає у цей момент
- і наприкінці пояснення для нормальних людей чому це не просто сварка, або не просто запит, або не просто коментар і т.ін.
Можу додати ще "наприкінці наприкінці" і зробити невеличкий висновок та що робити жертві у цей самий момент. Наприклад, якийсь один крок, який можна зробити під час або після такого "зіткнення" з нарцисом.

Що думаєте?
Варто чи ні, бо я все ще в сумнівах, хоча структуру книги вже зробила 😆

Ну що, підсумки року так підсумки року.

Неочікувано в цьому році написала аж 21 постик. А це майже двічі на місяць - прогрес. Інші канали я закинула взагалі і з початку війни в них не було нічого.

Ще з дивного - постами досі діляться, і в середньому їх розшарили 60 разів. Що приємно - дуже хочеться більше наших у блозі. Дякую всім, хто це все ще робить.

Не дуже задоволена тим, що в цьому році вдалося зібрати та відправити хлопцям усього три автівки. Хотілося б більше та частіше, але збори закриваються зараз довше плюс зміни законодавства на нашій та польській стороні. Чесно - мрію виграти в лотерею щоб придбати хлопцям все, що просять. Бо ідеї де ще брати гроші скінчилися.

Доречі, про збори.
Вчора відкрила новий збір на дрони - хлопці просять 10 штук. Виробництво наше, українське, тож вироблено з рахунком побажань наших воїнів. Найноловніше: дрони менш уразливі для РЕБ, що зараз дуже актуально.
У новому році зроблю невеличкий вебінар, щоб всі бажаючи змогли доєднатися до доброї справи.

Ну, і наостанок побажання від справжнього нарциса, як ви любите.
Якщо у цьому році мені доводилося на вас зриватися, чи розчаровуватися, а вас це ображало. Будь ласка, у Новому році попрацюйте над собою і своєю поведінкою, щоб таких ситуацій стало менше.

Бережіть себе ❤️

Добре, про відмови трохи подумали.

А тепер отаке запитання: кому вам страшно відмовляти напряму?

Тобто, замість такого:
- Ні, я не поїду на дачу.
Або
- Ні, я не зустрічатиму тебе з потяга о 6 ранку.
Або
- Ні, я не позичу гроші.

Вам доводиться народжувати цілі тіради на кшталт:
- Ой, я б залюбки, але я/чоловік/кіт побігла/стрибнув/впав та підвернув/зламав/розбив палець/ногу/катлєту. Так би ж я з задоволенням, але бачиш не все мені підвладно у житті.
Або
- Ой, я б і рада, але оце тільки вчора віддала автівку на ремонт, а це аж на тиждень розтягнеться. Ти ж знаєш які там зараз черги.
Або
- Ой, ти ж пам'ятаєш ту історію про мене/чоловіка/кота, що побіг/стрибнув/впав? Так ото терміново в лікарню їздили, то грошей тепер зовсім нема. От навіть на манікюр не вистачило на тому тижні. Тож, вибачай, але я ніяк.

Хто та людина, для якої ви будете так старатися замість прямої відмови?

Перед тим як написати постик, вирішила задати вам питання.

От уявіть, що вам щось потрібно і воно у когось є.
Припустимо, вам потрібні картонні коробки і ви точно знаєте, що їх повно у вашої знайомої, бо вона нещодавно переїхала.
А вона не хоче вам їх давати.
І вам незрозуміло, ну що їй жалко чи шо?

Як людина повинна вам відмовити, щоб ви сприйняли це легше?

Щось у блозі мертва тиша, і тільки поодинокі боти рекламують щось своє у чатику.
Треба це виправляти.

А в мене сталося неминуче. 4 роки терапії, майже 6 років психічно здорових відносин, і ось. Я втратила свою внутрішню психопатку. Виявила це учора.

Зара розкажу якого ляда і нашо я її почала шукати.
Не перемикайтеся!

Час наразі виміряється від пиздецю до пиздецю...

Вчора відвезли другу автівку на точку відправлення. Поїде на заміну тій, що, нажаль, загинула разом з екіпажем.

Подруга поїхала з гумвантажем до Харкова.

В голові пусто. Відволікаюся прибиранням на кухні.

Зберуся з думками та напишу постик.

А ви як?

Бережіть себе 🌼

Полтава 💔

Повне відчуття безпорадності.

Допомагає не зійти з глузду тільки волонтерство і допомога фронту. Наче робиш щось, не просто сидиш на дивані.

Тож, оця красуня вже в Україні і прямує до місця призначення.

Другу красуню (таку саму, але зелену) завтра везу на загрузку гуманітаркою, а звідтіля водійки перехватять ініціативу.

Веду перемовини по третій.

Тільки так і тримаюся.

Сплатити мені каву, щоб долучитися до цієї ініціативи, та перетворити свою лють у донати, завжди доречно.

Бережіть себе 🌼

Так і шо.
Переїхала я оце в село місяць тому. Тепер в мене газон та помідори як засіб відволіктися.

А ще почала свій перший у житті DIY проект - намагаюся зробити канхветку з кухонного стола.
Ставте реакцію якщо цікаво спостерігати за процесом і я обіцяю, що навіть пару відосиків зроблю.

🌼

А пам'ятаєте ми збирали хлопцям на автівки ось тут?

Так от, ми це зробили!
Зібрали, закупили, домовилися з українською стороною, відправили.

З нового року законодавство про ввезення гуманітарки змінилося, і тепер ми витрачаємо більше часу на усіляку бюрократію та підтвердження того, що ми не їжаки.
Але продовжуємо допомагати як можемо.

Автівка вже в Україні, готується нести варту. А я готую до відправки ше одну.

Давайте потеревенимо поки я чекаю на підтвердження документів? На всі питання відповім або в коментарях, або окремим постом.

Приєднуйтесь!

За мотивами "Обісрані, але нескорені" згадалася мені минулорічна ситуація, яка стала таким собі мемом у нашому локальному українському чатику.

Поїхали ми тоді з конвоєм до України. Доречі, частково збір на нього був і в цьому каналі. І пішло все якось дуже добре: знайшовся гарний продавець, зробив нам хорошу знижку. Та таку хорошу, що "на здачу" ми ще й Mitsubishi Pajero Pinin придбали. Як потім жартували хлопці "жіночій позашляховик", бо компактний але ж і коней на шляху зупиняв, і побратимів з багнюки витягував.

Їдемо ми, значить, по Німеччині на цьому паджеро. Хайвей. Уся права полоса зайнята вантажівками. Ми у лівій, шуруємо на обгін усім своїм конвоєм, а було нас тоді четверо. Я за кермом, другий водій поряд. І тут відчуваю, що щось не те. Якось кермо припиняє мене слухатися і стає важче тримати дорогу. Я відчуваю якісь вібрації автівки, намагаюся її виправити. Не виходить. Тоді вирішую триматися ближче до бордюру, щоб зупинитися при потребі. Втуляюся поміж двох вантажівок, трохи пригальмовую, вирівнюю тачку.

Пізніше водії з автівки позаду нас скажуть, що перелякалися дай боже, бо Паджерік почало підкидати у повітрі, і отакими стрибками він вліз поміж вантажівок, водії яких теж перелякалися такого малого але зухвалого, і дали місце втертися.
Я ж у той час не відчувала нічого (принаймні, на той момент мені так здавалося), а коли вже автівка стабілізувалася, я взяла у руки рацію і на увесь конвой оголосила: "автівка три, ми в порядку, ми не обісралися".
І тут нас просто порвало. Уся напруга від ситуації вилетала з нас страшенним реготом, аж до сліз.

З тих пір "ми не обісралися" стало таким собі паролем-відповіддю для своїх.
Тож, коли на тому тижні їхали по нові автівки з тим самим другим водієм з конвою, я написала: "Я буду за кермом, тож, підготуй памперси"
І він миттєво відповів: "не обісралися тоді, не обісремось і тепер".

А якщо ви бажаєте перетворити свою лють на донати для необісраних водіїв, це все ще можна зробити тут: https://buymeacoffee.com/wilddaffodil

Бережіть себе 🌼

Як ви? Всі живі?

Сиджу, передивляюся знову Gilmore Girls.
Хочу подивитися чи змінилося з часом та терапією моє сприйняття подій.

І помітила таку штуку: більшість проблем головних героїв трапляються через те, що вони не спілкуються один з одним з тих чи інших причин.

А потім згадала, що більшість наших проблем у стосунках саме через невміння розмовляти.
Наприклад, моя мати полюбляла вживати фразу "треба зробити.. (щось)". Треба помити посуд, чи треба прибрати у гаражі, чи треба придбати корм худобі.
І ми завжди з нею погоджувалися, що так, треба зробити. Бо і в гаражі насрано, і худоба без їжі, і посуд чистий знадобиться.
А через деякий час моя мати приходила та починала волати, що в цьому домі нічого не допросисся, що нормально з нами спілкуватися неможливо, ми розуміємо тільки крик. І за півгодини такого волання нарешті з'ясовувалося, що "треба помити посуд" означало "будь ласка, помий посуд прямо зараз", а "треба прибрати в гаражі" це "віник отам, розпочніть без мене, бо я зайнята".

А ще читаю в одній психологічній групі історії різних жінок, і там така сама ситуація.
Ось, учора читала історію, де жіночку не запросили на обід до золовки, а коментаторки їй радили запитати у чоловіка з чим пов'язана така поведінка.
Реакція жіночки була: "а шо я йому скажу? Твоя сестра мене не запросила бо боїться збідніти від однієї вечері, чи просто мене не поважає?"

Знаєте, якщо б хтось до мене підійшов зненацька з такою пасивною агресією, я б дуже здивувалася. М'яко кажучи.

А потім помітила, що і в кіно таких випадків чимало. Більш того, навкруги невміння говорити нормально будується увесь сюжет. І якщо б люди вміли спілкуватися один з одним, то деякі фільми та книги просто нудно було б дивитись та читати.

Посудіть самі:

Нео пояснюють всі деталі про те, що його очікує від червоної та синьої пігулок. Він приймає осознане рішення, знаючи, що на його чекає.

Хлопцю дають всі детальні інструкції про те, як обходитись з паралізованою людиною у візку, а також про характер самої людини. Він приймає осознане рішення, ніяких неочікуваних ситуацій не виникає.

Замість терору у Готем сіті Джокер вирішує проговорити свої проблеми з кимось. Він находить психотерапевта, який допомагає йому подолати біль, спричинений власною матір'ю, та прийняти себе таким як є. Він приймає осознані рішення та не стає злодієм.

А що було б нудним у вашому житті, якщо б ви заздалегідь все проговорили?
🌼