🏛Istorium ✙ || Історія України та світу

Секретна армія, яку стерли з карт: як США кинули хмонгів

Чи знаєте ви, яка країна є найбільш бомбардованою в історії людства в перерахунку на душу населення? Ні, це не Німеччина часів Другої світової, не Японія і навіть не В’єтнам. Це крихітний і формально нейтральний Лаос.

З 1964 по 1973 рік американська авіація скидала сюди смертоносний вантаж кожні вісім хвилин — цілодобово, дев'ять років поспіль. Але найболючіша драма розгорталася не в повітрі, а на землі. Там вела бої ціла «армія-привид», створена американськими спецслужбами, про яку Вашингтон згодом просто волів забути.

Це історія народу хмонг — відчайдушних гірських партизанів Індокитаю, яких велика наддержава перетворила на розхідний матеріал у чужій війні, а потім прирекла на винищення.

У розпал Холодної війни Лаос за Женевськими угодами 1962 року мав суворий статус нейтралітету. Вводити туди регулярні армійські частини США не мали права — це спровокувало б відкрите зіткнення з СРСР та Китаєм. Проте саме крізь лаоські джунглі пролягала знаменита «стежка Хо Ші Міна», якою комуністичний Ханой перекидав сили та техніку на південь В'єтнаму.

Штаб-квартира в Ленглі знайшла цинічний вихід: вести тотальну таємну війну руками ЦРУ. Живою силою стали хмонги — самобутня етнічна меншина, яка століттями боронила свою незалежність і знала кожну стежку у високогірних хащах.

Офіцер ЦРУ Білл Лер уклав угоду з харизматичним лідером горян — підполковником Ванг Пао. Американці давали сучасну зброю, рис, медикаменти та гроші. Натомість хмонги ставали живим щитом проти армії Північного В'єтнаму та місцевих комуністів із руху Патет Лао.

Головна обіцянка кураторів звучала залізно: США гарантували захист, визнання автономії та непорушне слово офіцера — «якщо справи підуть кепсько, ми вас ніколи не кинемо».

Епіцентром спецоперації стало гірське містечко Лонг Тьєнг (кодова назва — «Lima Site 20A»). Це була найсекретніша точка планети: місто на 40 тисяч мешканців не було позначене на жодній карті світу, але його злітна смуга перетворилася на найбільш завантажений аеродром Індокитаю. Літаки фіктивної авіакомпанії Air America щодоби доставляли сюди снаряди й вивозили опіум, на торгівлю яким американські радники дивилися крізь пальці.

Хмонги билися люто. Вони перерізали ворожі комунікації, штурмували неприступні вершини та з неймовірною жертовністю рятували підбитих пілотів ВПС США. За порятунок одного американського льотчика хмонги часом платили життями десятків своїх бійців.

Але війна на виснаження швидко перемолола цей невеликий народ. Коли дорослі чоловіки майже закінчилися, генерал Ванг Пао почав забирати дітей.

На мобілізаційних пунктах зріст новобранця перевіряли показово: ставили дитину поруч зі штурмовою гвинтівкою M16 довжиною близько метра. Якщо хлопчик був вищим за ствол — йому давали зброю та відправляли в джунглі. Десятирічні діти тонули в дорослій формі та гинули сотнями під важкою артилерією. До фіналу кампанії полягла майже третина всіх дорослих чоловіків хмонгів.

У 1973 році американці підписали Паризькі мирні угоди й почали згортатися, а навесні 1975 року комуністи захопили владу і в Лаосі. Новий уряд відкрито пообіцяв викорінити хмонгів «до останнього паростка».

14 травня 1975 року на базі Лонг Тьєнг приземлилися останні транспортні літаки C-130. Почалася панічна евакуація, але лише для обраних. Американці забрали Ванг Пао, команду ЦРУ та приблизно дві з половиною тисячі наближених офіцерів із родинами.

На злітній смузі лишилося понад десять тисяч союзників. Люди плакали, простягали до літаків дітей і в розпачі били кулаками в зачинені люки, але борти здійнялися в небо. Радіостанції бази замовкли назавжди, а Вашингтон просто викреслив Лонг Тьєнг з оперативних звітів, вдавши, що цієї війни ніколи не було.

Для покинутих почалося пекло. Проти партизанів кинули танки, напалм і хімічну зброю («жовтий дощ»). Уцілілі сім'ї масово тікали до кордону з Таїландом через бурхливу річку Меконг.

Люди долали воду на саморобних бамбукових плотах під кулеметним вогнем патрулів, а немовлятам давали опій, щоб їхній плач не виказав утікачів у засідці.

@istorium_ua

Пересувна тюремна камера поліції Лос-Анджелеса, 1920-ті роки.

Один із найнезвичайніших експериментів поліції на початку 20-го століття. У 1920-х роках Департамент поліції Лос-Анджелеса почав експериментувати з пересувною тюремною камерою, прикріпленою до мотоцикла, що дозволило офіцерам затримувати та «реєструвати» підозрюваних на місці.

@istorium_ua

Королівський планетарій Ейсі Ейсінгі — найстаріший діючий планетарій у світі. Він розташований у місті Франекер у Нідерландах.

Побудував його в 1781 році у своєму невеликому будинку скромний любитель астрономії, чудовий математик і механік Ейсі Ейсінгі, за професією — чесальник вовни. З дитинства він захоплювався математикою та астрономією, але, незважаючи на обдарованість, Ейсе не прийняли до університету Франекера, і, згідно з сімейною традицією, він став чесальником вовни (успадкував підприємство батька).

Побудований ним планетарій незабаром став місцевою визначною пам’яткою, а після його відвідування королем Віллемом I король ухвалив рішення придбати будівлю з усім її вмістом у власність держави.

@istorium_ua

🐀 Як мангусти мали врятувати цукор, але почали знищувати острови

Що станеться, якщо одну екологічну проблему спробувати розв’язати за допомогою іншого привезеного виду? Наприкінці XIX століття плантатори на Ямайці та Гаваях вирішили випустити мангустів проти щурів. Спочатку дослід здавався успішним, але невдовзі нові хижаки самі перетворилися на одну з найнебезпечніших загроз для острівної природи.

Європейські кораблі завезли до Карибського регіону чорних, а згодом і сірих щурів. Вони прибували на торговельних, військових і невільничих суднах, освоювали порти, поселення та плантації. На Ямайці гризуни завдавали значних збитків господарствам, поїдаючи й пошкоджуючи цукрову тростину.

Плантатори використовували капкани, отруту й собак, але контролювати чисельність щурів було складно. У 1872 році власник плантації Вільям Банкрофт Еспеут вирішив випробувати природного ворога гризунів. Він завіз з Індії дев’ять малих індійських мангустів — за поширеними даними, чотирьох самців і п’ятьох самиць — і випустив їх у маєтку Спрінг-Гарден.

Експеримент спочатку визнали успішним. Мангустів бачили за полюванням на щурів, а власники плантацій повідомляли про скорочення шкоди врожаю. Новий метод здавався дешевшим і ефективнішим за постійне використання отрути. Тварин почали розводити й перевозити до інших господарств та островів.

У 1883 році 72 мангустів із Ямайки привезли на острів Гаваї для боротьби зі щурами на плантаціях цукрової тростини. Згодом їх випустили на Оаху, Мауї та Молокаї. Гаваї тоді були незалежним королівством, але цукрову промисловість значною мірою контролювали заможні підприємці американського та європейського походження.

Мангуст певною мірою зменшував кількість щурів, але не міг їх винищити. Головна проблема полягала в надзвичайно широкому раціоні нового хижака. Крім гризунів, він охоче їсть комах, земноводних, плазунів, яйця, пташенят і дрібних ссавців.

Острівні екосистеми особливо вразливі до таких інвазій. На віддалених островах багато птахів еволюціонували без наземних хижих ссавців, тому гніздилися на землі й не виробили ефективної захисної поведінки. Для мангустів їхні яйця й пташенята стали легшою здобиччю, ніж обережні та рухливі щури.

На Гаваях мангусти почали розоряти гнізда наземних і морських птахів, поїдати місцевих плазунів та яйця морських черепах. Вони стали одним із чинників різкого скорочення чисельності гавайської казарки нене, популяція якої до середини XX століття впала приблизно до тридцяти особин. Проте відповідальність лежала не лише на мангустах: птахам загрожували також полювання, знищення середовища, собаки, коти та інші завезені тварини.

Від нового хижака постраждали й гавайський буревісник та інші птахи, що гніздяться на землі або в норах. На Кауаї, де постійна популяція мангустів не сформувалася, шанси деяких місцевих видів на виживання виявилися вищими.

Подібні наслідки спостерігали й на Ямайці. Мангустів пов’язують зі скороченням чисельності місцевих плазунів, зокрема ямайської ігуани. Цей вид десятиліттями вважали вимерлим, доки 1990 року невелику популяцію не виявили знову. Сьогодні ігуан охороняють від мангустів, здичавілих котів, собак і свиней.

Отже, острови отримали не заміну однієї проблеми іншою, а дві інвазії одночасно. Щури не зникли: вони добре розмножувалися, користувалися сховищами та залишалися важливою загрозою врожаям і природним екосистемам. Поряд із ними утвердився ще один успішний і всеїдний хижак.

Нині малий індійський мангуст, або Urva auropunctata, внесений до переліку ста найнебезпечніших інвазійних чужорідних видів світу. Його популяції існують у Карибському регіоні, на Гаваях, Фіджі, Маврикії та в деяких інших частинах світу.

Боротися з мангустами складно. Природоохоронці використовують пастки, приманки та спеціальні огорожі, що не пропускають хижаків до місць гніздування. На Гаваях ввезення, перевезення, утримання й випуск цих тварин суворо обмежені законом.

@istorium_ua

Троє рознощиків газет, сфотографовані Льюїсом Хайном об 11-й годині ранку 9 травня 1910 року в «Скітерс-Бранч, Джефферсон, неподалік від Франкліна» у Сент-Луїсі, штат Міссурі.

Рознощики газет часто ставали об’єктом соціальних реформаторських фотографій Льюїса Хайна, оскільки були дітьми і працювали багато годин на день. У період з 1908 по 1924 рік Льюїс Хайн працював у Національному комітеті з боротьби з дитячою працею, фотографуючи умови життя та праці дітей у Сполучених Штатах Америки. Його робота відіграла значну роль у прийнятті законів про дитячу працю в США.

@istorium_ua

Фрагмент колосальної фігури, що схопила лева, із зовнішнього фасаду тронного залу в Дур-Шаррукіні (сучасний Хорсабад), столиці Ассирії за часів Саргона II Ассирійського (близько 713 р. до н. е.). Довгий час вважалося, що фігура, яка тримає лева, зображує міфічного героя Гільгамеша. Зараз її вважають символічним зображенням могутності великого царя Ассирії.

Насправді лев виконаний у натуральну величину, а от висота самої фігури царя становить понад 5 метрів.

@istorium_ua

Як середньовічний союз привів португальців в окопи Фландрії

Чи може договір, укладений за доби лицарів і довгих луків, вплинути на рішення держави вступити у війну танків, кулеметів та отруйних газів? У випадку Португалії та Першої світової відповідь — так, хоча стародавній союз був лише одним із кількох чинників.

9 травня 1386 року англійський король Річард II і португальський король Жуан I уклали Віндзорський договір, який проголошував дружбу та взаємну підтримку двох корон. Йому передували англо-португальські угоди 1372–1373 років, тому союз був не одноразовою клятвою, а частиною тривалого політичного зближення. Сьогодні його часто називають найстарішим чинним дипломатичним союзом у світі.

За наступні століття союз неодноразово підтверджували й пристосовували до нових обставин. Він пережив зміну династій, виникнення колоніальних імперій і перетворення Британії та Португалії на конституційні держави. Навіть після повалення португальської монархії 1910 року республіканський уряд не відмовився від традиційних відносин із Лондоном.

Коли в серпні 1914 року почалася Перша світова війна, Португалія формально не оголосила нейтралітету, але й не вступила у війну. Британський уряд не поспішав залучати політично нестабільну республіку до бойових дій. Лондону було вигідно користуватися португальськими портами й колоніальними комунікаціями без необхідності переозброювати та утримувати ще одного союзника.

Натомість частина португальських республіканців прагнула приєднатися до Антанти. Участь у війні мала зміцнити міжнародне становище молодого режиму, об’єднати розколоте суспільство та гарантувати збереження колоніальних володінь. Ангола й Мозамбік межували з німецькими колоніями, тому збройні сутички в Африці розпочалися ще 1914 року — задовго до офіційного оголошення війни між Португалією та Німеччиною.

Вирішальна криза настала на початку 1916 року. Британський торговельний флот зазнавав втрат і водночас мусив перевозити величезні обсяги військ, продовольства та боєприпасів. У португальських портах від початку війни стояли десятки німецьких і австро-угорських торговельних суден, екіпажі яких не ризикували виходити в море.

Велика Британія звернулася до Лісабона з проханням реквізувати ці кораблі, посилаючись, зокрема, на давній союз. 23 лютого 1916 року португальська влада взяла під контроль приблизно 70–72 німецькі та австро-угорські судна в портах метрополії й колоній. Не всі вони перебували на річці Тежу й не всі були просто передані Британії: кораблі перейшли під португальський прапор, а частину використовували для потреб союзного судноплавства.

Німецький уряд розцінив реквізицію як ворожий акт. 9 березня 1916 року Берлін оголосив Португалії війну.

Для участі в боях у Європі сформували Португальський експедиційний корпус. Від 1917 року через нього пройшло приблизно 55 тисяч військовослужбовців. Вони отримали британську зброю та спорядження й зайняли ділянку фронту у Фландрії в складі британської Першої армії.

Умови виявилися важкими. Нерегулярні відпустки, проблеми з постачанням, окопні хвороби, вологий клімат і політична нестабільність удома поступово підривали моральний стан. Навесні 1918 року португальські частини були виснажені й займали надто широкий сектор оборони.

9 квітня німецька армія розпочала операцію «Жоржетта» — масштабний наступ на річці Ліс. Після потужної артилерійської підготовки, під час якої застосовували й газові боєприпаси, головний удар припав на 2-гу португальську дивізію, яку саме збиралися відвести в тил.

Оборону було прорвано. За один день португальці втратили приблизно сім тисяч людей убитими, пораненими й полоненими, причому більшість становили військовополонені. Попри загальну поразку, окремі підрозділи та бійці продовжували чинити опір і прикривали відхід союзників.

Англо-португальський союз пережив і цей конфлікт. У 1943 році Португалія, згадавши давні союзні зобов’язання, дозволила Британії використовувати бази на Азорських островах для захисту атлантичних конвоїв.

@istorium_ua

Стюардеса авіакомпанії Lufthansa наливає пиво Holsten із дерев’яної бочки та подає шинку пасажирам першого класу у 1960-х роках.

@istorium_ua

Надзвичайно реалістична давньоримська мозаїка із зображенням середземноморської червоної кефалі — популярного й дуже дорогого делікатесу римської аристократії.

Причому ціни на неї іноді були просто шалені. Так, за часів імператора Калігули консул Азіній Целер заплатив за одну рибу, виловлену поза сезоном, вісім тисяч сестерцій — ціну двох-трьох звичайних рабів або заробіток легіонера за 6 років служби.

@istorium_ua

Як 24 кролики змінили Австралію

Уявіть тварину, здатну знищувати посіви, зупиняти відновлення лісів і перетворювати вкритий рослинністю ґрунт на еродовану пустку. Вона не має гострих пазурів і важить лише близько двох кілограмів. Це європейський кролик — один із найруйнівніших інвазійних видів в історії Австралії.

Перші свійські кролики прибули на континент із Першим флотом 1788 року. Їх утримували заради м’яса, а окремі локальні популяції не спричинили масштабної катастрофи. Ситуація змінилася 1859 року, коли британський землевласник Томас Остін випустив у своєму маєтку Барвон-Парк у штаті Вікторія 24 кролики для спортивного полювання.

Остін був не першим, хто завозив цих тварин, і не кожен австралійський кролик походив саме з його маєтку. Проте генетичні та історичні дослідження пов’язують головну хвилю континентальної інвазії саме з популяцією Барвон-Парку. Популярна фраза, нібито Остін записав у щоденнику, що «кілька кроликів не зашкодять і створять відчуття дому», надійного документального підтвердження не має.

Умови південної Австралії виявилися майже ідеальними для прибульців. М’який клімат дозволяв довго розмножуватися, пасовища забезпечували корм, а розчищені колоністами землі створювали відкриті трав’янисті ландшафти. Динго, орли, варани та інші місцеві хижаки полювали на кроликів, але не могли стримати їхню чисельність.

Уже 1866 року в маєтку Остіна застрелили понад 14 тисяч тварин. До 1869-го загальну кількість убитих там кроликів оцінювали більш ніж у два мільйони, але популяція продовжувала зростати. За кілька десятиліть вони перетнули значну частину континенту — це було одне з найшвидших задокументованих розселень наземного ссавця.

Кролики поїдали траву, молоді пагони й кору, знищували сходи дерев і не давали рослинності відновлюватися. Позбавлений покриву ґрунт руйнували вітер і вода. Водночас тварини конкурували за корм і сховища з білбі, бандикутами та іншими місцевими видами.

Однак не можна пояснювати занепад австралійської фауни лише кроликами. На екосистеми одночасно впливали випас овець і великої рогатої худоби, розчищення земель, полювання, посухи, а також завезені коти й лисиці. Останніх поширювали переважно заради традиційного британського полювання, а не як державний засіб боротьби з кроликами. Вони охоче полювали на місцевих тварин, які не мали ефективного захисту від нового хижака.

Фермери використовували пастки, отруту, дим, руйнували нори й організовували масові полювання. Коли локальні заходи не допомогли, у Західній Австралії вирішили спорудити систему загороджень. Від 1901 до 1907 року там збудували три основні лінії «паркану від кроликів». Найдовша з них, Паркан № 1, простягалася приблизно на 1 830 кілометрів і після завершення вважалася найдовшою безперервною огорожею світу.

Загальна довжина кількох ліній перевищувала 3 тисячі кілометрів. Їх патрулювали наглядачі на конях, велосипедах і верблюдах, а нижню частину сітки заглиблювали в землю. Проте ще до завершення робіт кролики проникли на захід від першого паркану. Огорожа сповільнила їхнє просування, але зупинити інвазію вже не могла.

До середини XX століття чисельність кроликів оцінювали приблизно у 600 мільйонів. Перелом настав 1950 року, коли почали поширювати вірус міксоми — агент біологічного контролю, що спричиняє міксоматоз. У деяких регіонах він знищив понад 90% тварин, але згодом природний добір зробив свою справу: виживали стійкіші кролики, тоді як поширення отримували менш смертельні варіанти вірусу.

У 1990-х роках застосували вірус геморагічної хвороби кроликів — RHDV. Він знову різко скоротив популяцію, особливо в посушливих районах, але не розв’язав проблему остаточно. Сьогодні біологічні агенти поєднують із руйнуванням нір, отруєнням, огорожами та відновленням природних екосистем.

У Квінсленді утримувати кроликів без спеціального дозволу досі заборонено, а порушення може каратися штрафом у десятки тисяч австралійських доларів. Натомість природоохоронці популяризують Великоднього білбі — місцевого сумчастого, шоколадні фігурки якого нагадують про загрозу інвазійних видів.

@istorium_ua

У серпні 1914 року французький піхотинець ішов у бій у синьому мундирі, червоних штанах і суконному кепі. Такий головний убір не захищав навіть від невеликих уламків. Із переходом до позиційної війни небезпека різко зросла: артилерійські снаряди вибухали над траншеями, а уламки металу, каміння та землі часто вражали незахищену голову. Післявоєнна французька статистика пов’язувала з артилерійськими боєприпасами близько 60% усіх поранень.

Першою відповіддю став не повноцінний шолом, а невеликий сталевий підшоломник — "cervelière", який носили під кепі. На початку 1915 року армія отримала близько 700 тисяч таких виробів. Вони були незручними й прикривали лише верхівку голови, тому військове керівництво почало шукати досконаліше рішення.

Саме з цим підшоломником, імовірно, пов’язана популярна легенда про солдата, якого врятувала залізна миска під кепі. Насправді документів про таку розмову з Огюстом Луї Адріаном немає. Радше все відбувалося навпаки: солдати часом використовували виданий їм сталевий захист як імпровізовану миску.

Розробленням нового шолома керував військовий інтендант Огюст Луї Адріан, хоча конструкція була результатом спільної роботи адміністрації, інженерів і виробників. Її силует нагадував французькі пожежні та кавалерійські шоломи. У лютому 1915 року Міністерство війни ухвалило рішення про масове переозброєння, у травні затвердило модель, а вже в червні замовило перші 1,6 мільйона касок.

Так з’явився "casque Adrian modèle 1915". Його виготовляли з м’якої сталі завтовшки приблизно 0,7 мм. Купол, передній козирок, потиличний напуск і верхній гребінь виробляли окремо, а потім з’єднували. Залежно від розміру й виробника каска разом зі шкіряною підкладкою важила близько 700–800 грамів.

Тонка сталь не витримувала прямого влучання гвинтівкової кулі на звичайній бойовій дистанції. Проте каска й не створювалася як куленепробивний захист. Її завданням було послаблювати удари невеликих уламків та інших предметів, що падали згори. Шкіряна підкладка утримувала металевий корпус на відстані від голови й частково поглинала енергію удару.

Характерний поздовжній гребінь прикривав вентиляційний отвір і підсилював верхню частину конструкції. Він також зберігав традиційний силует французьких військових і пожежних шоломів.

Перші каски фарбували у світлий синьо-сірий колір, який відповідав французькому однострою. Фарба могла відблискувати, тому використовували тканинні чохли, а пізніше покриття зробили матовішим. Фронтовики також самостійно маскували спорядження відповідно до місцевих умов.

На передній частині розміщували знак роду військ. Піхота носила палаючу гранату з літерами "RF" — "République française", артилерія — схрещені гарматні стволи, інженерні війська — кірасу з шоломом, а колоніальна піхота — якір із гранатою. Це була не просто прикраса, а засіб швидко визначити належність солдата.

Каска Адріана стала одним із наймасовіших військових шоломів XX століття. Загальне виробництво різних її варіантів оцінюють більш ніж у 20 мільйонів одиниць. Французьку конструкцію прийняли або пристосували для власних потреб Бельгія, Італія, Сербія, Румунія, Російська імперія та низка інших держав.

Після розпаду Російської імперії такі каски опинилися й в українських військових формуваннях. Відомі фотографії та музейні зразки французьких M15, які використовували в Армії УНР. Збереглася, зокрема, каска із тризубом, пов’язана з юнаками Житомирської військової школи 1919 року.

@istorium_ua

Чи може повалений понтифік, якого сучасники таврували піратом, єретиком і розпусником, знайти вічний спокій у самісінькому серці головної святині Флоренції?

Виявляється, якщо вашим особистим банкіром є могутній дім Медічі, неможливого не існує — ані за життя, ані після смерті.

На початку XV століття католицький світ переживав Велику західну схизму: церквою одночасно керували троє суперників. Одним із них у 1410 році став неаполітанець Бальдассаре Косса, який прийняв ім'я Іоанн XXIII. Його біографія скидалася на авантюрний роман: у юності він брав участь у морських баталіях і набігах, через що вороги вперто називали його морським розбійником на папському троні.

Фінал його правління виявився гучним. На Констанцькому соборі (1414–1418) понтифіка змусили зректися тіари. Косса спробував утекти, переодягнувшись у лахміття арбалетника, але його схопили, кинули до замку Гейдельберга та офіційно скинули з престолу.

Здавалося б, на опального владику чекало безславне забуття. Проте в гру вступив Джованні ді Біччі де Медічі. Свого часу Косса зробив скромний банк Медічі головним фінансовим розпорядником курії, і флорентієць віддячив сповна: він виклав за звільнення поваленого папи колосальні 35 000 золотих флоринів.

Косса прибув до Флоренції, схилив коліна перед новим законним папою Мартином V і дожив віку скромним кардиналом. Помираючи у грудні 1419 року, він заповів свої статки Медічі та висловив зухвале бажання — бути похованим у флорентійському Баптистерії Сан-Джованні.

Створення усипальниці доручили блискучому тандему майстрів — молодому Донателло та архітектору Мікелоццо. Скульптори геніально вписали багатоярусну композицію у вузький простір між двома античними колонами баптистерію. Позолочена бронзова постать Косси ніби дрімає на ложі під складками мармурового балдахіна, який висічений настільки віртуозно, що здається важкою парчею.

Справжній скандал викликала епітафія на саркофазі: «IOANES QUONDAM PAPA XXIII...» («Іоанн, колись папа XXIII...»). Папа Мартин V лютував і вимагав замінити титул на «кардинал», аби не легітимізувати самозванця. Але флорентійська влада зухвало відповіла понтифіку словами Понтія Пілата: «Quod scripsi, scripsi» («Що написав — те написав»).

Так колишній антипапа отримав один із перших і найвеличніших надгробків епохи Відродження. А його ім'я виявилося настільки скандальним, що наступний законний намісник Святого Петра наважився взяти ім'я Іоанн XXIII лише через 540 років — у 1958 році.

@istorium_ua