⸙ Index Librorum ⸙

І, будь ласка, не треба відповідати мені, що я перекладаю вину з агресора на жертву. Спробуйте цей трюк на пішохідному переході, коли на вас пре обдовбаний синок депутата на лексусі: зупиніться і прямо в лоб автівці розкажіть, чому ви праві, а водій не правий. А якщо це не автівка і не п'яний водій, а пілот бомбардувальника з ракетою, який вже точно ХОЧЕ вбити вас? Будете стояти і розповідати, що ви праві, а пілот не правий? Чи спробуєте якось убезпечитися від загибелі? От-от. І щоб убезпечитися — не шкода ніяких жертв, аби вижити.

Тож щонайменше великі видавництва могли б стати в довшу чергу, але до тилових друкарень. Відповідно, випустити новинку не через місяць, а через квартал, але точно випустити, а не пустити за вітром. Та й чи справді комусь так треба черговий ромком, детектив чи срана мотиваційка, щоб гнатися вперед, аби лиш надрукувати щонайбільше книжок? Букшеф все одно видає купу лайна, перепрошую, звісно. Але тому це і є цинічним дописом.

Тож краще вже менше випускати книг, проте якісніших і вартісніших, пам'ятаючи, що люди ризикують життям заради їх друку. І це тупо: якійсь людині вмирати на складі поряд з черговим накладом якоїсь їбаної Переслідування Аделіни.

Можете відписуватися, проте я готовий підтримувати саме малі видавництва, які, балансуючи на межі можливого, видають по 1-3 чи максимум 5-10 книг у рік, не роблять піар-кампаній на своїх трагедіях, і точно не стали б жертвувати працівниками і готовими накладами, зберігаючи всі книги на купі десь під лінією фронту. Бо це економічна політика, яка називається п+п, тобто похуй + поїбать. Мовляв, Аделіну все одно розкуплять і гроши будуть.

І раз такий двіж, витчу я ще одне полотно на актуальну тему.
Цинічний лонґрід, за який хтось мене точно стане зневажати, але від того правда не перестане бути правдою 🤷🏻‍♂️

Уявіть, що ви читаєте в новинах:
"Після серії успішних російських атак на склади боєприпасів у прифронтових містах України, ЗСУ розмістили величезний склад боєприпасів без жодного прикриття і захисту за 18 км від лінії бойового зіткнення. 1 серпня його знищили прямим влучанням росіяни".

Як вам таке? Які думки? Емоції? Абсурд, правда ж?

А тепер замініть слово "боєприпаси" на "книги" і, відповідно, "ЗСУ" на "видавництва". І новина стає, на жаль, не гіпотетичною, а реальною. Так, 1 серпня ударом по Харкову (фронт знаходиться за 18-20 км від межі міста) русня знищила логістичний центр видавництва Ранок, де згоріло 8 млн книг. 8 МІЛЬЙОНІВ КНИГ

І от що я думаю з цього приводу.
Перша атака на логістичний центр видавництва Ранок була здійснена ще 24 квітня 2022 року, тобто за чотири роки до наймасштабнішого удару по українських видавничих потужностях — по тому самому логістичному хабу. Атака на друкарню Фактор-Друк у тому ж таки Харкові, яка струсонула книжковий ринок і викликала шок, відбулася 23 травня 2024 року, тобто ще два роки тому. Про її наслідки ви добре знаєте.
Далі.
Впродовж одного тільки липня 2026 року було здійснено щонайменше 5 атак на інфраструктуру видавництв і друкарень у Києві та Харкові — одна лиш атака 2 липня на склад Букшеф знищила 800 тисяч книг. І все це не фоні того, як русня систематично вибиває складську логістику Нової пошти, Розетки, Епіцентру, склади супермаркетів та різних брендів. Тобто картина для прогнозів складалася нуууу дуже чітка.

Я не надто добре розуміюся на принципах роботи друкарень, того ж таки гіганта Фактор-Друк, наприклад, проте мені здається, що це не атомна електростанція, перенести яку в іншу локацію звучить як щось нереальне. Це не Азовсталь, проща якого була 1100 гектарів. Тим паче склади — це не виробничі потужності. Я просто не вірю, що не можна було перебудувати логістику так, щоби принаймні не зберігати за 20 км від лбз цілих 8 мільйонів книг на ОДНОМУ складі, коли щодня русня виносить якийсь черговий логістичний центр.

Ось, 2 липня Букшеф втрачає 800 тисяч книг, а вже 5 серпня той же Букшеф втрачає ще 100 тисяч щойно віддрукованих новинок.

У час, коли виробничі потужності переносять та хоч би й під землю, логістику критичних підприємств заплутують так, що й ФСБ не розбереться (і не розбирається в реальності), точно можна було б знайти якісь варіанти, щоб не наступати на одні й ті ж граблі вдесяте, щоб не публікувати щоразу емоційні фото згорілих книг. Щонайменше — минуло два роки з часу атаки на Фактор-Друк, а видавництва не змінили НІЧОГО, аби убезпечити свою продукцію від повторення трагедії. Друкарні евакуйовані не були, пошук нових можливостей друку десь на заході чи по інших, менших, друкарнях розглядали поодинокі видавці, а головне — склади з мільйонними накладами книг так і не були подроблені по різних місцях. Згадайте: після атаки на Вайлдберіз компанія оперативно готова була перенести складську логістику в Казахстан (і частково зробила це), а також орендувати будь-які, навіть найменші склади. Що роблять українські видавці? Так, правильно: виставляють на Бестселлерфесті понівечені спалені книги і просять купувати все, що в них ще лишилося не згорілим. Точно так само, як два роки тому на Книжковому Арсеналі виставляли спалені книги з Фактор-Друк. Добре, що хоч понівечені тіла працівників, які загинули, не виставляли на огляд публіки.

Просто осягніть ступінь цього довбойобізму з тієї точки зору, якби йшлося не про книги, а про гіпотетичні боєприпаси. Тим паче, що жоден інтіліктуал на тих же літфестах не пропустить нагоду нагадати, що книги і культура — це теж наша зброя. То оберігайте склади цієї зброї, блять.

Тому ні, я не купую в "акт підтримки" Букшефу чи Ранку вагон книг. Бо знаю, що вони цими грошима знову пожертвують у вогні, нічому так і не навчившись. І виживуть. Бо буде чергова акція підтримки від читачів.

#історії та безкоштовна реклама каналу Сумної читкині

Трохи бісить, коли ти просто публікуєш фото затемнення сонця (вони якісь не політкоректні чи шо...) — а від тебе відразу відписується хтось 💁 Типу годину шукати найвищу доступну точку в місті, ще годину вартувати з фотоапаратом і вибирати ракурс, потім годину вертатися звідти в казарму — то не варте їхніх стандартів 🙄 Ну ок, перепрошую. Не вгодив.

А от що не бісить, а смішить, так це ком'юніті книжкових блогерів(ок). Ща-ща, все розкажу.

В Threads у стрічці трапився мені пост чиїхось покупок, названих "урожаєм" з львівського Бестселерфесту — десятки рандомних книг, серед яких повно таких, які видані ще 5-10 років тому, тобто вони з таким самим успіхом могли бути "урожаєм" книгарні Кобзар в умовному Ужгороді. Зате дорого-багато, адже купити нових книг 20-30 не на розпродажі — ви самі розумієте, що це і скільки)

Власне, прокоментував я той пост, мовляв, схоже, що людина банально не була в книгарнях кілька років і до Бестселлерфесту не знала, що Андрухович видав Лексикон інтимних міст і Радіо Ніч. Проте це, вочевидь, дуже зачепило за живе @kengasun (яку це стосувалося десь так само, як і будь-кого з вулиці) й вона відповіла запитанням, чи не знаходжу я, що фото он яке дороге, й аби людина хоч не читала російською. І тут спрацювало вже два тригери: 1)"не знаходити" — як дослівний механічний переклад російського сталого виразу, що відразу видає колишнього носія російської мови, і 2)превалювання кількості (аби не російською 🙄) над якістю. Бо так, чорт забирай, Є РІЗНИЦЯ що читати, і вона навіть більша, ніж якою мовою читати (в глобальному контексті, бо свідомо обирати російську мову книги за наявності українського перекладу — це якийсь особливий вид копрофагії). Можливо, це не стосується російськомовних, що перейшли на українську недавно і бояться знову потрапити під вплив вєлікава і маґучєва язика, як наркоман у зав'язці боїться натяку на нову дозу. У мене ж імунітет перед російською з дитинства, бо щеплення українським націоналізмом від всілякої зарази я сам собі зробив дуже давно. Та не суть.

Створіння (послуговуючись термінологією Сумної читкині щодо мене) настільки ущемилося моїм сарказмом про "нє находітє" (між іншим, Маха таки справді до 2021 року була російськомовною і вела свої соцмережі російською), що не лише відписалася сама (здивований, що вона взагалі була на мене підписана), але й почала приватно вимагати в деяких інших моїх підписників від мене відписатися 😆 Ви уявляєте? Вона з двома іншими подругами (не буду їх позначати) буквально почала булити людей за те, що вони на мене підписані 💁

Мовляв, я пишу огидні речі в і так сумні часи, які важко витримувати 😌

Що ж, наблизити веселі часи можна, вступивши до лав ЗСУ. Бо ще жоден постік про книжки в тіліграмі карту DeepState не змінив і жодного дрона не збив. Кому сумно і тяжко — го в ЗСУ, тут вас навчать безкомпромісно називати хуйню хуйнею, а довбойобів довбойобами. З посмішкою і хорошим настроєм. От він — секрет моєї "злості" у соцмережах, а не токсичність маминих царапинок.

П. С.: черговий приклад, що найчастіше заклики відмовитися від усього російського звучать від раніше російськомовних і звернені до завжди україномовних. Добре, що хоч не звинувачують західняків у русифікації Донбасу, хух, пронесло.

Раптом кому треба в кращій якості 💁

Ваш найтоксичніший книжковий блогер приніс вам пару фото сьогоднішнього затемнення над княжим Володимиром 😎 Достатньо пафосу? Тоді пігнали

У своїх пошуках українських видань балканських авторів натрапив на щось геть екстравагантне 🤭

Виявляється, у 2010-х видавництво Ранок видало шість гумористичних нон-фікшн книжок для підлітків у серії Не тримаючи язика за зубами, авторами яких були сербські письменниці Ясмінка Петрович, Ружіца Обрадович та Ірена Тіодорович. А перекладала їх українською Наталя Чорпіта. Не всі з них уже можна знайти на барахолках, але я спробую)

Книжка, до речі, багато ілюстрована і навіть має вкладений плакат 10 надійних способів (не)занапастити своє сексуальне життя

👉👈

*я не договорив*

У доробку Джорджо Щербаненка — більше 60 романів і декілька тисяч оповідань, а це неабищо! Проте українських перекладів текстів цього українського за походженням автора налічується вкрай мало. І, що цікаво, почали з'являтися вони лише з 1991 року☝️, хоча письменник помер далекого 1969-го. І це часто лиш журнальні публікації. На жаль, досі ніхто не відредагував український варіант Вікіпедії та не вніс у список перекладів нові книги, які з'являлися у Фоліо (з негарними, недостойними обкладинками 🙄) та ось нещодавно — в Дискурсус.

Шпигунам не варто кохати (Le spie non devono amare) — роман, вперше опублікований у серпні 1971 року, а в 2025-му виданий в Україні, не стільки детективна й кримінальна історія, скільки мелодраматичний твір, що аж ніяк не мало би мені відбити бажання його читати. Так, ще не прочитав, бо лиш недавно купив 🫣

Дуже тішуся, що хоч одна книга Щербаненка вийшла у хорошому видавництві та з красивою нуарною обкладинкою. Дякуємо за таке видання Дискурсусу ❤️

Сьогодні, до речі, святкував свій день народження неординарний представник сучукрліту, який наче й ось точно схожий на того, як його, еее, на кого ж то?.. 🤔 А ні — тільки сам на себе. Принаймні його оригінальний стиль письма (хоч і не надто любого мені) я не можу помістити однозначно на якусь конкретну полицю. І це — Анатолій Дністровий, родом з Тернополя.

А ще ж він художник і поет! І його живопис навіть перевершує белетристику своєрідним естетизмом та оригінальністю.

Та якщо картин Анатолія Дністрового у моїй колекції нема (я ж не мільйонер..), то книг його у мене — тьма. Якось на Арсеналі він мене навіть питав, чи не підписував уже раніше мені той чи той примірник 😁 Бо в якийсь момент я настільки захопився його творами, що зібрав добрих два десятки книг письменника і підписав у нього майже всі. Навіть зараз у казармі в мене знайшовся примірник Патетичного блуду (пізніше відомого під назвою Тибет на восьмому поверсі).

А з початком повномасштабки пан Анатолій — у ЗСУ.
Усіляких гараздів і довгих літ йому!

Знаменна дата, яку проігнорують майже всі. Але не я 🥸

Лише кілька місяців тому я дізнався про неймовірного письменника українського походження, який став зіркою італійської детективної літератури, чиїми творами зачитувалися покоління, а його іменем названо літературні премії.

Джорджо Щербаненко!

Сьогодні 115 років з дня народження цього видатного літератора, усміхненої зірочки, в кого доля була далеко не з найлегших. Але більше про нього розповім трошки згодом (бо моя обідня перерва закінчується)