Підвал Сета

До завершення «Тихих молитов» залишилося ще сім розділів.

Після останнього я почну публікувати «Blackout» в тій самій послідовності: тричі на тиждень.

Розповім про це трохи👇🏽

Ідея «Blackout» з'явилася майже так само, як і всі інші — а що якщо?
На той час я був у «відпустці» після попередньої роботи, тож потребував чогось спокійнішого, менш емоційно навантаженого й не такого жорстокого. Так в голові з'явився Лі Гонсалес, а за ним Остін Буш.
Разом з ними я потроху занурювався у світ музики, що ховав у собі таємниці восьмирічної давності.

Одного дня працюючи над черговим розділом я помітив, що Остін «росте». Переходить з ролі барабанника в голос здорового глузду не лише для Лі, а й для мене.
Якщо коротко — Остін Буш мій фаворит.

«Blackout» не лише про помсту. Це про наслідки минулих рішень (як згадував раніше — це одна з улюблених тем). Про наполегливість у досягненні мети попри перешкоди. Про лицемірство, яке ховається за турботою. Про те, що травми минулого не обов'язково перетворюють людину на чудовисько. І, обов'язково, про те, як важливо почути правильні слова в правильний момент.

На завершення хочу сказати, що фінал був би зовсім іншим, якби не одна розмова Остіна й Лі.

Трошки естетики «Blackout»

Тринадцятий розділ

Іноді одна сторінка може бути виснажливішою за цілий десяток. Я зрозумів це під час роботи над «Тихими молитвами». Але чи шкодую я про витрачені сили? Аж ніяк.
Перечитую і розумію, що це було варте всього, з чим я зіштовхнувся.

Буде багато картинок з Міядзакі Хаяо

Я не скажу, що писав вночі, але знаки будуть

Чи попустило мене? Авжеж ні.
Навіть через тиждень після закінчення я все ще думав про персонажів і фінал.
«А що якщо...?» думка, що штовхнула мене назад у цей мафіозний світ.

Я люблю міркувати над тим, що буде коли приймеш те чи інше рішення. Все одно не міг зосередитися на втіленні іншої ідеї, тож (тадам!) взявся за роботу над альтернативним відгалуженням від основного роману.

Дозволив персонажам діяти інакше. Особливо не відпускав зв'язок Горація та Ораціо. Хлопці заслуговують більшої уваги❗️
Написав чотирнадцять розділів (ще не фінал).
Потребував повернення до цієї теми, бо не почувався нормально. Складалося враження, що ще «не все сказано».

Після перших розділів я відчував шалене піднесення.
Напрошується порівняння: ти довгий час фізично обмежений, аж раптом — диво, — стаєш на ноги й не просто йдеш, а біжиш, відчуваючи мало не щиру дитячу радість.

Робота над «Законом мовчання» вкотре нагадала мені наскільки важливо прислухатися до себе, працювати в комфортному темпі й не вимагати конкретної кількості слів щодня. Який сенс обов'язково писати тисячу слів, якщо ти не маєш натхнення і чітко бачиш, що писання перетворюється на муку?

Отже, заспойлерив, чого варто чекати далі🙂‍↕️

P.s. сьогодні беруся за редагування «Blackout». Мабуть, напишу пост і про цей сюжет

Ну а мої діти готові розповідати свою історію далі.

Дванадцятий розділ

Розпаковування не буде. Одразу до результату.

Словами не передати, як я чекав на повідомлення від кур'єра, що мій пакет вже в дорозі.

Мушу сказати, що невимовно радий натрапити на такий чудовий книжковий магазин, як X-Book.
Я отримував швидкі відповіді на всі питання, не сумніваючись у тому, що моє замовлення прийде в ідеальному стані

Подумав, що було б добре про щось побалакати. Прямо таки відчув цю потребу, тож трошки розповім про плани на наступний тиждень.

На понеділок заплановане перше редагування «Blackout». Я знову відчуваю бажання відкласти цю справу🙂 (те саме, що було з «Тихими молитвами» і, ймовірно, буде з кожним рукописом).

Мені подобається ця історія. У порівнянні з «Тихими молитвами» та «Законом мовчання» вона менш емоційно навантажена (принаймні мені так здається).

Не впевнений, що почну редагування саме в понеділок, бо я повернувся до перечитування серії про Девіда Гантера написаної Саймоном Бекеттом.

Я все ще почуваюся виснаженим після роботи над «Законом мовчання». Персонажі не йдуть з голови, тригерюся на все, що хоч трохи нагадує сюжетні повороти (часом це засмучує, псує настрій), тож я «приймаю ліки» у вигляді гарненьких червоненьких книг від Бекетта. Насправді це не просто чудовий спосіб не думати й відпочити, а ще й класне джерело цінної інформації для майбутніх робіт.

Ну і на завершення: добре харчуйтеся, пам'ятайте про відпочинок і бережіть себе 🙌🏽

Десятий розділ

Сподіваюсь не дуже помітно, що мені більше подобалося писати розділи про події у 2003–2005 роках, ніж у 2025. А якщо серйозно, то я просто писав кожен розділ до моменту «клац», коли чітко усвідомлював, що пора зупинятися незалежно від того написано 300 чи 1000+ слів

Дев'ятий розділ

Щоразу, як публікую нову частину, перечитую і вишукую помилки, які міг десь проґавити. Замість помилок помічаю нові сторони персонажів, на які не звернув уваги за попередніх вичитувань (і це класно)

«Письменник, який не пише, — це монстр, що прагне божевілля.»

Франц Кафка

Ця фраза наштовхнула мене на роздуми, тож я записав основні думки:

У світі «Тихих молитов» монстри — це не лихі примари, що чекають нагоди вхопити жертву своїми пазурами. Це люди, що одягають рясу та щоденно ревно моляться, вірячи в правильність своїх вчинків.

Я люблю писати. Це єдиний спосіб дозволити собі бути справжнім. Цілковите занурення в процес дозволяє не звертати увагу на час, бо є тільки ти, нотатка, твоя ідея та світ, що чекає на втілення, заселення персонажами.

Я люблю писати, навіть знаючи, що після останньої крапки відчуватиму повне спустошення.

Я люблю писати, бо який сенс бути монстром, що стримується, доводячи себе до божевілля?

Я ненавиджу «затори», що обов'язково трапляються після втілення абсолютно кожної ідеї. Щоразу складається враження, ніби ти більше ніколи не відкриєш новий документ, ніколи не зможеш вигадати сюжет і персонажів. Почуваєшся неповноцінним. Для мене писати — це те саме, що дихати (навіть якщо звучить пафосно, така правда).

Творчість, як двигун. Особливо тішить, коли твоє «дитя» знаходить своїх людей. Тоді сумніви, що твій текст недостатньо хороший, блякнуть.

Тут трошки естетики «Тихих молитов»

Новий розділ вже завтра

Я написав цей шмат по приколу майже рік тому. Тоді я ще не бачив «Дивні дива», але мій бро любив фанфіки про байлерів (не впевнений, що правильно сказав), тож я набрав оце на швидку руку.

Ніколи не забуду свою еру фанфіків, що почалася десь у 2019. Тоді я писав про Щоденники вампіра (фанатів від Бонні, Деймона, Кая і Кола🙂‍↕️).
Більше на щастя, ніж на жаль, вони не збереглися, але в моїй пам'яті житимуть вічно

«Вілл зачинив двері кімнати й на мить зупинився біля вікна. На вулиці було тихо.
— Що таке? — з тривогою в голосі мовив Майк.
— Нам варто поговорити.
— Тобі погано? Знову відчуваєш Його?
Майк хвилювався, чи, бува, не Векну хоче обговорювати Вілл. Його серце стиснулось від спогадів, що довелося пройти Віллу, зіткнувшись зі страшною силою чудовиська. Майк понад усе прагнув спокою і щастя для Вілла.
— Збав обороти, Майкі, — Вілл відійшов від вікна та обернувся до друга. — Розмова про тебе і мене.
— Про нас..?
— Ідеально! — Збуджено викрикнув Вілл. — Про нас. Ця розмова відбулася б вже давно, якби не Од і поява всіх негараздів у нашому житті. Майкі... — голос Вілла пом'якшав. — Ти завжди поруч... був завжди поруч і ти найважливіша людина у моєму житті.
Хлопець впевнено підступив до друга, присівши на підлозі перед ним.
— Ти — диво. Саме ти справжнє диво. Ти моє диво, Майкі. Мені страшно втратити нашу дружбу через все, що я зараз скажу, але іноді варто ризикнути, і я готовий піти на цей ризик.
— Вілл. Ти впевнений в тому, що збираєшся сказати?
— Так! Я дуже шкодуватиму, якщо далі змовчу.
— Я теж маю в дечому тобі зізнатися.
— Скажімо на один, два, три. Згода?
— Так.
Майк опустив погляд на ніжні руки Вілла.
— Один..
— Два..
— Три.
Пауза. А потім їхні голоси злились в один:
— Я люблю тебе, Вілл.
— Я люблю тебе, Майкі.»

Почитати можна тут

Майже зібрали сотню переглядів. Це потужно🙌🏽

До речі, через двадцять хвилин новий розділ «Тихі молитви»

В кімнаті тихо, я пишу, а тоді раптом питаю: а як там те слово, коли працюєш більше... Ага, «понаднормово», точно.
Сем: ну цей... на повну ставку.

Питав більше сам у себе, бо іноді після того, як озвучу вголос, одразу згадую відповідь. Але те, як швидко Сем відгукується, хоч і зайнятий своїм — завжди підіймає настрій. Зараз взагалі пробило на регіт🧖🏽

Обоє дійшли висновку, що це наші звичайні будні

🙂‍↔️