«Письменник, який не пише, — це монстр, що прагне божевілля.»

Франц Кафка

Ця фраза наштовхнула мене на роздуми, тож я записав основні думки:

У світі «Тихих молитов» монстри — це не лихі примари, що чекають нагоди вхопити жертву своїми пазурами. Це люди, що одягають рясу та щоденно ревно моляться, вірячи в правильність своїх вчинків.

Я люблю писати. Це єдиний спосіб дозволити собі бути справжнім. Цілковите занурення в процес дозволяє не звертати увагу на час, бо є тільки ти, нотатка, твоя ідея та світ, що чекає на втілення, заселення персонажами.

Я люблю писати, навіть знаючи, що після останньої крапки відчуватиму повне спустошення.

Я люблю писати, бо який сенс бути монстром, що стримується, доводячи себе до божевілля?

Я ненавиджу «затори», що обов'язково трапляються після втілення абсолютно кожної ідеї. Щоразу складається враження, ніби ти більше ніколи не відкриєш новий документ, ніколи не зможеш вигадати сюжет і персонажів. Почуваєшся неповноцінним. Для мене писати — це те саме, що дихати (навіть якщо звучить пафосно, така правда).

Творчість, як двигун. Особливо тішить, коли твоє «дитя» знаходить своїх людей. Тоді сумніви, що твій текст недостатньо хороший, блякнуть.

Тут трошки естетики «Тихих молитов»

Новий розділ вже завтра