Стаю на ті самі граблі вдруге, або про закиди в «Ув'язнених брехнею» Джона Маррса.

Перш ніж читати книжки, я зазвичай перевіряю, чи письменник якось висловлювався про повномасштабне вторгнення. Про Маррса нічого такого не знайшов, тож спокійно взявся за книжку. Після «Сімейного експерименту» й того, як одна героїня всією душею рвалася до русні, бо «ах, які там круті люди й культура!», мав певні побоювання, тож кажу дружині: «сподіваюся, тут без сюрпризів».

Читаємо ми «Ув'язнених брехнею», чотирнадцять розділів позаду, й на тобі — вкраплення російського.

Відчуваю люте відторгнення, попри те що згаданий там письменник давно мертвий. І книжка ж по суті своїй цікава, персонажі досить об'ємі, але ця згадка «Лоліти» як плювок в обличчя.

Так, це не їхня проблема й не їхні зруйновані життя. Для західних авторів ці вкраплення країни агресора й «великих людей» просто декор. Вони якогось біса живуть застарілими стереотипами про «велику культуру».

Напрошується просте питання: новини іноді відкриваються?

Як би мені не подобався стиль і викручування сюжетів Маррса, а це останнє, що я від нього читав