Підвал Сета

— Нутро мені підказує, що всі мають трохи екстрасенсорних здібностей… та пайка така мала, що ми нічого не помічаємо. Можливо, цей талант слугує для самозбереження, тому так.

Що це за світ, у якому Господь не просто дозволяє тобі потрапити у велику липку халепу, як тому жукові — у калюжу бензину, а й полишає напризволяще? Борсаєшся годинами, днями… а в його випадку — цілими роками. Цей світ заслужив, щоб його спалили. Він стояв, схиливши голову, і тримав у руці третій сірник напоготові, чекаючи, коли вітерець ущухне.

— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!

— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.

Фонограф працював. Тож вони поставили його на журнальний столик, сіли по різні боки дивана, що стояв навпроти, і майже чотири години слухали, як музика мертвого світу сповнює теплу ніч, і їхні обличчя світилися мовчазним і тужливим зачудуванням.

Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.

Вона не могла постійно бути на одній із ним хвилі. Ото й усе. Якщо ти здатний це зрозуміти й пережити, значить, у тебе вибудовуються здорові, дорослі стосунки.

«Суспільство знову з’явиться, — казав Бейтман. — Я не сказав “відновиться”. Паскудний би жарт вийшов. Кепські з людей відновники».

«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. “Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно”, — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».

За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.

Жоден пекельний демон не здатен на лють жінки, якою наважилися знехтувати.

Ніхто тобі не скаже, що відбувається на шляху від старого до нового «я». Ніхто не намалює мапу того самотнього й тужливого району пекла. Ніхто не пояснить системи, за якою відбуваються такі зміни. Ти просто… виходиш на іншому боці.
Або губишся по дорозі.

— І нащо ми це робимо?
Вона замислено глянула на нього.
— Ну… бо так треба. Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?
— Так, — кивнув він. — Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися від товариства. Коли ми збираємося разом, то будуємо довжелезні ряди літніх котеджів, а по суботах мочимо один одного в барах.

— Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.

Їй подумалося, що будь-хто може озирнутися на життя, тицьнути пальцем в один рік та сказати: «От він був найкращим». Здавалося, ніби в усіх є один такий чудовий рік, коли фортуна стає на твій бік і гребеш усе оберемками. Уже пізніше можна замислитися над тим, чому так сталося.

Деякі речі просто не відпускають тебе — ще один факт, про який молодь наче й не в курсі.

Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?

Деякі знання лишаються з тобою до самої смерті.

І просто тинятися без діла теж не годиться. Почуваєшся ні на що не здатним. Людина почувається негаразд, коли не дивиться вперед, — помічав таке?

Пожалію вас і не розповідатиму про те, як писав «Протистояння»: низка думок, які творять роман, рідко цікавить когось, окрім письменників-новачків. Їм здається, що існує «таємна формула», за якою пишуть комерційно успішні романи, однак її немає. Щось вигадуєш; згодом додається ще одна ідея; потім проводиш зв’язок або низку зв’язків між цими думками; проступають кілька персонажів (зазвичай спершу це лише тіні); у голові письменника з’являється можливе закінчення (одначе, коли до нього доходиш, воно далеко не завжди схоже на початковий задум); а тоді настає мить, коли романіст береться за аркуш із ручкою, друкарську машинку або комп’ютер із програмою для набирання тексту. Коли мені ставлять запитання «Як ви пишете?», я завжди кажу: «Слово за словом», — і від цієї відповіді так само завжди відмахуються. Однак у цьому вся суть. Буду відвертим, звучить надто просто, проте, коли ваша ласка, подумайте про Великий китайський мур — камінчик за камінчиком, по одному за раз, чуваче. Ото й усе. По одному за раз. Проте я читав, що ту херовину видно з космосу навіть без телескопа.

Я вірю в те, що ціле завжди потужніше, ніж просто сума окремих його складників, так уже воно є.

Біль — вагома причина для змін, та навіть увесь біль на світі не в змозі змінити факти.

— Слухайте, — мовив він. — Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще.

— У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.

«Пам’ятай про це, — подумав Старкі, коли за його спиною настирно загудів комунікатор. — Звук, з яким крутяться підшипники на останніх стадіях спрацьованості, — ронк-ронк-ронк».

Якщо є дві штанини та петлі для пояса, то це штани. Колір — то дрібниці.

«Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія — наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».
Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.

Найгірше в глухонімоті не те, що живеш у світі німого фільму, — найгіршим було не знати, як усе називається. До чотирьох років він не розумів навіть самої ідеї назв. До шести не знав, що високі зелені штукенції звуться деревами. Нікові хотілося це знати, та ніхто нічого йому не розповідав, а спитати він не міг, бо був ІНКОМУНІКАДО.

— У тяжку годину ріка людської доброти перетворюється на струмок, Ніку.

Господи, чому виявляється, що нічого не знаєш про те, що маєш знати насамперед? Чому цього в школі не вчать?

«Коли людина померла, вона хоче, щоб ви про це знали», — подумав Старкі.

Не варто лементувати в склепі, бо можна збожеволіти від самого тільки звуку, а саме туди Старкі й потрапив — до склепу.

Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.

Хай він іще не досяг повноліття, але досвіду йому вистачало, щоб знати, як паніка перетворює людей на звірів.

— З часом може з’явитися ще щось, заради чого варто жити.

Я завжди думала, що кохання — це те, що обертає нашу планету… єдине, що дає чоловікам і жінкам змогу триматися на ногах у світі, де все ніби прагне звалити… принизити їх… змусити повзати навколішки… Ми були… такими закоханими…

— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.

Мовчання — золото. Цей вислів завжди здавався йому дурнуватим, та дещиця правди в ньому таки була.

Товариство психа краще, ніж компанія мерців.

У кожного своя клітка.

І останнє — я просто впертий.