Що це за світ, у якому Господь не просто дозволяє тобі потрапити у велику липку халепу, як тому жукові — у калюжу бензину, а й полишає напризволяще? Борсаєшся годинами, днями… а в його випадку — цілими роками. Цей світ заслужив, щоб його спалили. Він стояв, схиливши голову, і тримав у руці третій сірник напоготові, чекаючи, коли вітерець ущухне.
— Чому я не можу сказати, що думаю?! — крикнув Гарольд. — Я завжди вмів висловлюватися! Адже це робота кожного письменника — бути ковалем власної мови, різати до самих кісток, то чому я не можу висловити свої ж почуття?!
— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.
Фонограф працював. Тож вони поставили його на журнальний столик, сіли по різні боки дивана, що стояв навпроти, і майже чотири години слухали, як музика мертвого світу сповнює теплу ніч, і їхні обличчя світилися мовчазним і тужливим зачудуванням.
Того вечора він перед сном вийшов на ґанок чергового фермерського будинку й побачив, як холодним білим вогнем небо шкрябнув метеорний дощ. Йому подумалося, що він іще ніколи не бачив такої краси. І що б не чекало його попереду, Нік просто радів тому, що живий.
Вона не могла постійно бути на одній із ним хвилі. Ото й усе. Якщо ти здатний це зрозуміти й пережити, значить, у тебе вибудовуються здорові, дорослі стосунки.
«Суспільство знову з’явиться, — казав Бейтман. — Я не сказав “відновиться”. Паскудний би жарт вийшов. Кепські з людей відновники».
«Стю, якщо ти повернешся та знову запропонуєш мені приєднатись, я, певне, погоджуся. Це ж прокляття людського роду. Соціальність. “Так, воістину: коли двоє чи троє з вас зберуться разом, із когось виб’ють усе лайно”, — ось що мав би заповісти Ісус. Сказати тобі, чого вчить соціологія? Поясню у двох словах. Покажіть мені одного чоловіка чи одну жінку, і я покажу вам святого. Дайте двох, і вони закохаються. Дайте трьох, і вони утворять моє улюблене суспільство. Дайте чотирьох, і вони збудують піраміду. П’ятьох — і один стане вигнанцем. Шістьох — і з’явиться упередженість. Сімох — і за сім років почнуться війни. Може, людина зроблена за образом та подобою Господа, та людське суспільство наслідує його супротивника й завжди намагається повернутися назад».
За певних (чи, навпаки, непевних) обставин наляканий балабол може виявитися дуже небезпечною людиною.
Жоден пекельний демон не здатен на лють жінки, якою наважилися знехтувати.
Ніхто тобі не скаже, що відбувається на шляху від старого до нового «я». Ніхто не намалює мапу того самотнього й тужливого району пекла. Ніхто не пояснить системи, за якою відбуваються такі зміни. Ти просто… виходиш на іншому боці.
Або губишся по дорозі.
— І нащо ми це робимо?
Вона замислено глянула на нього.
— Ну… бо так треба. Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?
— Так, — кивнув він. — Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися від товариства. Коли ми збираємося разом, то будуємо довжелезні ряди літніх котеджів, а по суботах мочимо один одного в барах.
— Я любила тих малят. Деякі з них були скривдженими, однак у тому віці ніхто з них не був зіпсутий настільки, щоб цьому не можна було зарадити. Дійсно хорошими люди бувають лише в дитинстві.
Їй подумалося, що будь-хто може озирнутися на життя, тицьнути пальцем в один рік та сказати: «От він був найкращим». Здавалося, ніби в усіх є один такий чудовий рік, коли фортуна стає на твій бік і гребеш усе оберемками. Уже пізніше можна замислитися над тим, чому так сталося.
Деякі речі просто не відпускають тебе — ще один факт, про який молодь наче й не в курсі.
Тілесне життя дуже коротке… чому тіло так швидко втомлюється жити?
Деякі знання лишаються з тобою до самої смерті.
І просто тинятися без діла теж не годиться. Почуваєшся ні на що не здатним. Людина почувається негаразд, коли не дивиться вперед, — помічав таке?