Пожалію вас і не розповідатиму про те, як писав «Протистояння»: низка думок, які творять роман, рідко цікавить когось, окрім письменників-новачків. Їм здається, що існує «таємна формула», за якою пишуть комерційно успішні романи, однак її немає. Щось вигадуєш; згодом додається ще одна ідея; потім проводиш зв’язок або низку зв’язків між цими думками; проступають кілька персонажів (зазвичай спершу це лише тіні); у голові письменника з’являється можливе закінчення (одначе, коли до нього доходиш, воно далеко не завжди схоже на початковий задум); а тоді настає мить, коли романіст береться за аркуш із ручкою, друкарську машинку або комп’ютер із програмою для набирання тексту. Коли мені ставлять запитання «Як ви пишете?», я завжди кажу: «Слово за словом», — і від цієї відповіді так само завжди відмахуються. Однак у цьому вся суть. Буду відвертим, звучить надто просто, проте, коли ваша ласка, подумайте про Великий китайський мур — камінчик за камінчиком, по одному за раз, чуваче. Ото й усе. По одному за раз. Проте я читав, що ту херовину видно з космосу навіть без телескопа.
Я вірю в те, що ціле завжди потужніше, ніж просто сума окремих його складників, так уже воно є.
Біль — вагома причина для змін, та навіть увесь біль на світі не в змозі змінити факти.
— Слухайте, — мовив він. — Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще.
— У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.
«Пам’ятай про це, — подумав Старкі, коли за його спиною настирно загудів комунікатор. — Звук, з яким крутяться підшипники на останніх стадіях спрацьованості, — ронк-ронк-ронк».
Якщо є дві штанини та петлі для пояса, то це штани. Колір — то дрібниці.
«Джентльмени, стався прикрий інцидент. А коли трапляється прикрий інцидент, у якому фігурує будь-яка гілка Збройних сил Сполучених Штатів, ми шукаємо не коріння, а гілки, які краще обстригти. Армія — наші мати й батько. Коли приходиш додому й бачиш, що матір зґвалтовано, а батька побито й пограбовано, перш ніж дзвонити в поліцію або починати розслідування, ти прикриваєш їхню наготу. Бо ти їх любиш».
Ні до, ні після того Старкі не чув такої гарної промови.
Найгірше в глухонімоті не те, що живеш у світі німого фільму, — найгіршим було не знати, як усе називається. До чотирьох років він не розумів навіть самої ідеї назв. До шести не знав, що високі зелені штукенції звуться деревами. Нікові хотілося це знати, та ніхто нічого йому не розповідав, а спитати він не міг, бо був ІНКОМУНІКАДО.
— У тяжку годину ріка людської доброти перетворюється на струмок, Ніку.
Господи, чому виявляється, що нічого не знаєш про те, що маєш знати насамперед? Чому цього в школі не вчать?
«Коли людина померла, вона хоче, щоб ви про це знали», — подумав Старкі.
Не варто лементувати в склепі, бо можна збожеволіти від самого тільки звуку, а саме туди Старкі й потрапив — до склепу.
Треба бути оптимістом. У цьому весь фокус. Життя закоротке, щоб супитися.
Хай він іще не досяг повноліття, але досвіду йому вистачало, щоб знати, як паніка перетворює людей на звірів.
— З часом може з’явитися ще щось, заради чого варто жити.
Я завжди думала, що кохання — це те, що обертає нашу планету… єдине, що дає чоловікам і жінкам змогу триматися на ногах у світі, де все ніби прагне звалити… принизити їх… змусити повзати навколішки… Ми були… такими закоханими…
— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.
Мовчання — золото. Цей вислів завжди здавався йому дурнуватим, та дещиця правди в ньому таки була.
Товариство психа краще, ніж компанія мерців.
У кожного своя клітка.