Підвал Сета

Зрештою, як сказав Стракан, мертві вже мертві, а решта продовжує жити.

Ви починаєте на боці ангелів і раптом виявляєте, що стали тим, кого ненавидите. Як це так?

Опираючись на весь свій досвід поліціянта, Броуді намагався передбачити все.
Але з убивством, як і з життям, це неможливо.

— Не завжди є відповіді на все, як би старанно ми не шукали. Іноді потрібно навчитися просто відпускати речі.

Коли недостатньо доказів, ви ризикуєте, що вбивця уникне відповідальності.

Третя година ночі — мертвий час. Це час, коли тіло перебуває на найнижчому енергетичному рівні, фізично та розумово. Час, коли захист найнижчий, коли обіцянка ранку здається неможливо далекою. Саме тоді здаються неминучими найгірші витвори уяви, погрожують справдитися найтемніші страхи. Зазвичай це просто стан душі, біоритмічна западина, з якої ми виринаємо з першими променями світанку.

Біжи — не біжи, не має значення.

— Мій батько завжди казав, що треба остерігатися речей, наближення яких ти не можеш побачити. — Він сумно всміхнувся. — Тепер я знаю, що він мав на увазі.
Ви думаєте, що нарешті контролюєте своє життя, а потім — бац! Щось, чого ти ніколи не очікуєш, приголомшує тебе зненацька.
— Це просто життя. Ви не можете захиститися від усього.

Люди люблять, коли деякі речі залишаються незмінними.

Наше життя, а іноді й смерть, — це історії, записані на кістках. Вони надають чіткий запис про травми, нехтування власним здоров’ям чи жорстоке поводження.

Стракан зробив острів комфортнішим для людей, треба віддати йому належне. Кращі будинки, кращі дороги. Ніхто про нього поганого слова не скаже. — Він знизав плечима. — Я просто не вірю, що все це задурно. Завжди є ціна, яку треба сплатити.

Мертві мене не лякають. Я бачив смерть у більшості її форм і не вірю в привидів. Якщо мертві живуть, то тільки в наших думках і серцях.

— Боюся, ви мене не дуже добре знаєте. Вам слід триматися трупів. Вони не такі складні, як люди.

— Знаю, це важко. Але іноді буває, що нема чого робити, хоч і прагнеш протилежного.

Світ сповнений людей, не здатних повірити, що їхній добрий знайомий — убивця. Вперше я замислився, чи сам не належу до таких.

— О, знаєте, певні шанси приходять у певний час. Перехрестя, щось таке. Ви приймаєте рішення і зрештою йдете однією дорогою. Інше рішення — ви опиняєтеся зовсім в іншому місці, — вона здригнулась. — Археологія — один з тих шляхів, на які я не стала.
— Ви не вірите у другий шанс?
— Немає других шансів, просто інші. Ваше життя ніколи не буде таким самим, якщо ви колись прийняли інше рішення.

Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.

— О, ніколи не сумнівайся в здібності праведника спаскудити й без того паскудне. В ім’я вищого блага, ясна річ.

Просто варто цінувати момент, поки він триває.

Експертом я не був, але знав з досвіду, що більшість серійних убивць вдалося спіймати або тому, що пощастило, або тому, що ті зробили якусь суттєву помилку. Вони хамелеони. На позір — звичайні члени суспільства, приховані під звичайною зовнішністю. Коли їх нарешті викривають, ні друзі, ні сусіди спочатку не можуть повірити. Лише згодом можна нарешті розпізнати зубчасті, пилоподібні краї їхньої особистості, які існували завжди. Незалежно від того, які звірства вони вчинили, найстрашніше в реальних монстрах — те, наскільки нормальними вони здаються.
Зовсім як ми з вами.

Може, я занадто впертий, але мертві мають право на приватність, так само як і живі.

Дивна річ: мене не вразило те, що Маккензі розворушив моє минуле, я відчував якесь оніміння. Він наче говорив з кимось іншим. Певною мірою так і було. То інший Девід Гантер занурювався в таємниці хімії смерті, бачив наслідки незчисленних випадків насильства, коли поєднують свій вплив нещасний випадок і природа. Я дивився на череп під шкірою як на щось невід’ємне, пишаючись тим, що інші навіть не замислюються про його існування. Для мене майже не становило таємниці, що відбувається з людським тілом, коли життя залишає його. Я близько знався з розпадом у всіх формах, міг прорахувати його перебіг залежно від погоди, ґрунту, пори року. Похмура тема, так, але необхідна. Я знаходив якесь чарівне задоволення в тому, щоб визначити: коли, як, хто. Я ніколи не забував тих, з ким мав справу, але тільки абстрактно: я знав цих незнайомців лише за їхньої смерті, не за життя.

— Наші тіла — просто порожні ємності. Марнославно сприймати це по-іншому. Лише наші розуми мають значення.

Я знав, як обійти системи, краще за тих, хто їх розробляв і контролював.

І на відміну від проповідника з арени, я не вірив у те, що Господь вознесе мене в духовному тілі після смерті. Краще я сам оберу своє наступне тіло.

Ті, хто ризикують, помирають замолоду. Весь сенс бути шизиком — не померти замолоду.

Біжіть так, наче від цього залежить ваше життя. Бо так воно і є.

В одному можна бути певним завжди: людство будь-що перетворить на збочення.

КРАЩЕ СПОПЕЛІТИ, АНІЖ ЗАЧАХНУТИ

Тож коли й правда, що час для мене — це набір закладинок, мені часом здається, ніби мою книгу добряче струсонули, аж із неї висипалися всі пожовклі папірці, картонки від сірникових пачок і розплющені коктейльні соломинки, а загнуті кути сторінок розрівнялися.

Інколи здається, що там були самі руїни. Багато руїн. Зазвичай людям вони неподобаються, але я кажу, що всьому своє місце. Навіть руїни мають власну естетику. Люблю повторювати, що краса для кожного своя.

Адже прокинутися — це свого роду те саме, що й народитися. Ти виринаєш на світ без усякої історії за плечима, далі кліпаєш, позіхаєш, пригадуючи минуле, і викладаєш його уламки в хронологічному порядку, щоб підготуватися до теперішнього.

Поки біжиш, тебе не упіймати.

— Але як сталося так, що вона досі не довідалася правди? — спитав Тедді. — Ну, тобто, вона у психіатричній лікарні. Як можна, бодай інколи, не помічати такого?
— А, — зронив Коулі, — нарешті ми добралися до найстрашнішого і найпрекраснішого, що є в структурі шизофренічних марень. Бо коли, панове, ви починаєте вірити, ніби правда відома тільки вам, значить, усі навколо брешуть. А якщо це правда….
— То що б вам не казали, усе буде брехня, — закінчив Чак.

— Ой, мозок.
— Що з ним? — заспокійливо спитався Чак.
— Ви колись про нього задумувались?
— Про ваш мозок?
— Про мозок взагалі, — пояснив він. — Мій, ваш — будь-чий. Це ж, по суті, двигун. От що воно таке. Дуже складний, делікатний моторчик, що складається з безлічі детальок, коліщаток та гвинтиків. Нам невідомо, на що призначена половина з них. Але щойно десь випаде коліщатко, лише одне… Ви про таке колись замислювались?
— Якось не дуже.
— А варто було б. Це як машина. Усе те саме. Десь відламається коліщатко або трісне гвинтик — і вся система виходить із ладу. І як жити далі з цим усвідомленням?
Постукав себе по скроні:
— Усе це сховано тут, а до нього не добратися. І контролювати неможливо. А от він вас контролює. А що буде, як одного дня він вирішить, що не хоче ходити на роботу?

— Я попкорном вдавився.

Господь любить жорстокість, і ви це чудово розумієте.
— Ні, — відповів Тедді, — не розумію.
Директор відійшов на кілька кроків уперед і обернувся до Тедді:
— А чого ж тоді його так багато? Бо жорстокість — невід’ємна частина нас. Вона живе всередині. Творити насилля для нас — навіть природніше, ніж дихати. Ми воюємо. Приносимо жертви. Грабуємо і роздираємо плоть собі подібних. Завалюємо поля смердючими трупами. І все для чого? Аби показати йому, що наслідуємо його приклад.

— Господь насилає нам землетруси, урагани і торнадо. Він дав нам гори, що вивергають вогонь на наші голови. Океани, що поглинають наші кораблі. Він створив природу — привітну вбивцю. Він насилає на нас недуги, аби на смертному одрі ми думали, ніби Він дав нам вихід, коли ж насправді — щоб відчули, як життя по краплі покидає нас. Він дав нам жорстокі серця, в які поселив лють, хіть і жадобу, щоб ми могли чинити насильство в ім’я Його. Нема чистішої моралі, ніж цей шторм. Та й узагалі ніякої моралі нема. А є тільки питання: чи моя жорстокість подолає твою?

Бо світ байдужий. Він не дає, а тільки забирає.

За кожним великим багатством криється злочин.
Оноре де Бальзак

З гіркого досвіду він добре знав, яка сміливість потрібна людині, щоб зважитися просити допомоги в іншої людини.

Якщо виявляєш щедрість, не завадить підкреслити, що ти щедрий не взагалі, а конкретно до цієї людини.

«Ніколи не злостися, – повчав той. – Ніколи не погрожуй. Переконуй людей»

У цьому світі чимало слабодухів. Хтось розпатякається й підставить під удар важливіших людей. Правовий захист багато важить.

– Чудово, – процідив він. – Я не люблю кровопролиття. Я бізнесмен, а кров коштує великих грошей.

Найважче зважитися.

– Томе, не вір у ці дурниці. Усе на світі особисте, все ділове – теж особиста справа. Усе лайно, що нам доводиться їсти день у день, – це особиста справа, кожен день життя особистий. Хоча ми й кажемо, що то тільки бізнес.

– Я тобі скажу одну річ, якої ти не навчився від нього: ніколи не говори так, як ти оце почав говорити. Є речі, які треба робити, і їх роблять, але ніколи про них не говорять. Не намагайся виправдати їх, їх не можна виправдати. Просто роби – і квит. А потім забудь про це, та й годі.

У кожної людини є своє єдине призначення

Цей малий довів мене до сліз