— Боюся, ви мене не дуже добре знаєте. Вам слід триматися трупів. Вони не такі складні, як люди.
— Знаю, це важко. Але іноді буває, що нема чого робити, хоч і прагнеш протилежного.
Світ сповнений людей, не здатних повірити, що їхній добрий знайомий — убивця. Вперше я замислився, чи сам не належу до таких.
— О, знаєте, певні шанси приходять у певний час. Перехрестя, щось таке. Ви приймаєте рішення і зрештою йдете однією дорогою. Інше рішення — ви опиняєтеся зовсім в іншому місці, — вона здригнулась. — Археологія — один з тих шляхів, на які я не стала.
— Ви не вірите у другий шанс?
— Немає других шансів, просто інші. Ваше життя ніколи не буде таким самим, якщо ви колись прийняли інше рішення.
Все, що ми робимо, — це відтермінування неминучого кінця.
— О, ніколи не сумнівайся в здібності праведника спаскудити й без того паскудне. В ім’я вищого блага, ясна річ.
Просто варто цінувати момент, поки він триває.
Експертом я не був, але знав з досвіду, що більшість серійних убивць вдалося спіймати або тому, що пощастило, або тому, що ті зробили якусь суттєву помилку. Вони хамелеони. На позір — звичайні члени суспільства, приховані під звичайною зовнішністю. Коли їх нарешті викривають, ні друзі, ні сусіди спочатку не можуть повірити. Лише згодом можна нарешті розпізнати зубчасті, пилоподібні краї їхньої особистості, які існували завжди. Незалежно від того, які звірства вони вчинили, найстрашніше в реальних монстрах — те, наскільки нормальними вони здаються.
Зовсім як ми з вами.
Може, я занадто впертий, але мертві мають право на приватність, так само як і живі.
Дивна річ: мене не вразило те, що Маккензі розворушив моє минуле, я відчував якесь оніміння. Він наче говорив з кимось іншим. Певною мірою так і було. То інший Девід Гантер занурювався в таємниці хімії смерті, бачив наслідки незчисленних випадків насильства, коли поєднують свій вплив нещасний випадок і природа. Я дивився на череп під шкірою як на щось невід’ємне, пишаючись тим, що інші навіть не замислюються про його існування. Для мене майже не становило таємниці, що відбувається з людським тілом, коли життя залишає його. Я близько знався з розпадом у всіх формах, міг прорахувати його перебіг залежно від погоди, ґрунту, пори року. Похмура тема, так, але необхідна. Я знаходив якесь чарівне задоволення в тому, щоб визначити: коли, як, хто. Я ніколи не забував тих, з ким мав справу, але тільки абстрактно: я знав цих незнайомців лише за їхньої смерті, не за життя.