Тож коли й правда, що час для мене — це набір закладинок, мені часом здається, ніби мою книгу добряче струсонули, аж із неї висипалися всі пожовклі папірці, картонки від сірникових пачок і розплющені коктейльні соломинки, а загнуті кути сторінок розрівнялися.

Інколи здається, що там були самі руїни. Багато руїн. Зазвичай людям вони неподобаються, але я кажу, що всьому своє місце. Навіть руїни мають власну естетику. Люблю повторювати, що краса для кожного своя.

Адже прокинутися — це свого роду те саме, що й народитися. Ти виринаєш на світ без усякої історії за плечима, далі кліпаєш, позіхаєш, пригадуючи минуле, і викладаєш його уламки в хронологічному порядку, щоб підготуватися до теперішнього.

Поки біжиш, тебе не упіймати.

— Але як сталося так, що вона досі не довідалася правди? — спитав Тедді. — Ну, тобто, вона у психіатричній лікарні. Як можна, бодай інколи, не помічати такого?
— А, — зронив Коулі, — нарешті ми добралися до найстрашнішого і найпрекраснішого, що є в структурі шизофренічних марень. Бо коли, панове, ви починаєте вірити, ніби правда відома тільки вам, значить, усі навколо брешуть. А якщо це правда….
— То що б вам не казали, усе буде брехня, — закінчив Чак.

— Ой, мозок.
— Що з ним? — заспокійливо спитався Чак.
— Ви колись про нього задумувались?
— Про ваш мозок?
— Про мозок взагалі, — пояснив він. — Мій, ваш — будь-чий. Це ж, по суті, двигун. От що воно таке. Дуже складний, делікатний моторчик, що складається з безлічі детальок, коліщаток та гвинтиків. Нам невідомо, на що призначена половина з них. Але щойно десь випаде коліщатко, лише одне… Ви про таке колись замислювались?
— Якось не дуже.
— А варто було б. Це як машина. Усе те саме. Десь відламається коліщатко або трісне гвинтик — і вся система виходить із ладу. І як жити далі з цим усвідомленням?
Постукав себе по скроні:
— Усе це сховано тут, а до нього не добратися. І контролювати неможливо. А от він вас контролює. А що буде, як одного дня він вирішить, що не хоче ходити на роботу?

— Я попкорном вдавився.

Господь любить жорстокість, і ви це чудово розумієте.
— Ні, — відповів Тедді, — не розумію.
Директор відійшов на кілька кроків уперед і обернувся до Тедді:
— А чого ж тоді його так багато? Бо жорстокість — невід’ємна частина нас. Вона живе всередині. Творити насилля для нас — навіть природніше, ніж дихати. Ми воюємо. Приносимо жертви. Грабуємо і роздираємо плоть собі подібних. Завалюємо поля смердючими трупами. І все для чого? Аби показати йому, що наслідуємо його приклад.

— Господь насилає нам землетруси, урагани і торнадо. Він дав нам гори, що вивергають вогонь на наші голови. Океани, що поглинають наші кораблі. Він створив природу — привітну вбивцю. Він насилає на нас недуги, аби на смертному одрі ми думали, ніби Він дав нам вихід, коли ж насправді — щоб відчули, як життя по краплі покидає нас. Він дав нам жорстокі серця, в які поселив лють, хіть і жадобу, щоб ми могли чинити насильство в ім’я Його. Нема чистішої моралі, ніж цей шторм. Та й узагалі ніякої моралі нема. А є тільки питання: чи моя жорстокість подолає твою?

Бо світ байдужий. Він не дає, а тільки забирає.