пес + пляшка

от прочитав оце — дякую 💖

переоцінюєте мене, але дуже приємно

хижа квітка впʼята глибоко в груди
живе й полює
на змарнілий пустий каркас
бо любити краще ніж бути живим

і щастя мовчить
щастя лиш пара покірних псів
які гріють холодні руки
не просять їжі
лиш кусають пальці

голодні пси —
забули б давно чи мають батьків
і роздерли б тебе як мʼясо
бо природа їх вища
за всі почуття

і будь-яке слово
І будь-який серпень
і будь-який я

як шрам на правій щоці
собі просто є
уже звичний
нічого не вартий

знак

х

це так прекрасно, наче в грозу обіймають злякане дитя і кажуть, що все буде добре

допомагає пережити сумні дні, а щасливі робить кращими

God bless S.N.
and may she live and prosper

химера
літньої ночі
пара рожевих фей
літають у небі травневого ранку
покручені звуки стрибають на крильця
у дивну пору на заваду бажань
у мареві спеки — я серце кладу біля тебе
в трояндовий кущ і червона роса
зачаровує очі — забирає душу
місячний серпик в моїй руці
світить і любить твоє миле обличчя

гроза
найдивніша у серпні
капосні духи хочуть теплого сну — на руках оберона
але йому треба я — бо кажу що він хоче
і йому я все — бо стою перед ним на колінах
тихе ехо розплітається лісом

…пак юний пак згадай як у пʼять
ти внадив ногою в капкан
я звільнив бліде тільце
і відтоді ти юний
трава завжди
буде вище —
скільки би ти не стрибав

серце в шторм бʼється в такт із страхом
щаслива блискавка злущує фарбу з квітів
білими плямами лізе по стелі
хрущ без черева
напів-живий
чи-мертвий
махає лапкою
розгубленим решткам
незграбний танок —
присвята пустим кісткам
наче кожен спазм
хоче стрибнуть на мене
прижитися з тілом
знайти собі тихе
роздоріжжя
для сну

нутро живе
голодом —
розум
цвіте у безумстві
крізь сон — юний привид весни
пливе слідом в сльозах
і просить не озиратись
поки різкий спалах
розриває слабку
людську
суть

я зубами тримаюся за твоє стегно
тягнуся кінцівками до лиця
і ось моє черво теж зосталось деінде
жалюгідний звук ліри
на березі Гебра
—
вилови мене
вилов хоч голову
схопи і віддай її з пащі хвиль
в обійми тривкого
оптимізму
весни

сон літньої ночі
пух і листя
літають у небі травневого ранку
мала електрична фея
пробігла моїм плечем
сковзнула по шиї й напнувсь на ключицю —
тріснуло вдвоє тендітне крильце́
і зойкнув день
і за тим заспівав
затягнув зі сльозами
гіркий панегірик
—
я жарт
я втома
я мариво білих хмар
і серце моє лежить там
де ти поклав
ніж

х

сидів собі навпроти дороги,
ніде ні душі, ні машинки - цілковита тиша
прекрасна пора
магічна

аж дихати схотілося

пораджу глянути виставу, скажу пару слів і лишу пару кадрів тут і в коментарях (не пропадати ж їм)

Мюзикл «Кабаре» — про людей, які танцюють над прірвою, заперечують реальність, лишаються аполітичними, ну і зрештою, стають жертвами того, від чого тікали. У виставі — це нацизм, але ви можете підставити будь-яке зло, і не промахнетеся. Це місце, яке самознищується, і показує, що байдужість буває фатальною.

↓ продовження ↓

postlude

і що з мене зараз
ліва легеня злегка менша за іншу
без своєї опори зніти́лась від волі —
ти дав їй ту волю
усе що билось забрав
і розсипав бруківкою
кивнув головою
махнув рукою
і як побачив себе у воді
заснув і став жовтою квіткою
вічнозеленим богом
з мого малюнку

і я тепер рване хапання
усім собою за всього тебе
на високому чолі
сім ангельских літер
і синє запʼястя —
єдине що кидає тінь
деінде я
завис і тлію
завис і тужу
бо не вмію назад втиснуть те
що однораз вдалося
забрать від грудей

і що з мене зараз
рожеве простирадло на півобличчя
скупий ряд кісток
ніс і губи
повід на шиї —
тримай-тримай
скільки хочеш і можеш
пройде десь одне життя —
вони куплять святковий одяг
і врешт закриють
цю мушлю
глухим діес іре

і моя дитяча гримаса
якої мене навчив батько
тепер гіпсова маска
залита олійними фарбами
смиренна і по-своєму свята
наче ось — і я стану
сімдесят першим апостолом
але туга —
великий гріх
і вправність у ньому —
це замкнутий хід
до раю

то що з мене зараз
і коли з мене щось було
крик
вий
тваринна злоба
долоні — розкриті
і любов потікла з них
на холодний жертовник
і в ній — весь хороший я
а я тепер все — що лишилося без неї
тільки темний ліс гарпій
шурхотить замість серця

х

я одяг втрибільший за ці кістки
блідожовтий король
двометрової ями

це був єдиний текст, який я не прочитав вголос — ну і останній у цьому сезоні

мені смішно від того, що кожного разу я повертаюся сюди обʼєктивно здоровіший, як душевно і фізично, а в результаті пишу щось страшніше — що звісно нічого не означає для мене, хіба, можливо, якусь безпеку і готовність озвучити щось до чого раніше я не наближався

I’m a wreck but I’m the best one of every single ones I’ve ever been

отож, що б у першому реченні не означало слово «сезон» і скільки б часу не пройшло перед наступним — лишаю все тут до пори, коли зʼявляться нові казочки

а ви бережіть себе
обійняв

х🫀x

твоя пора прийшла х🩸x

сам собі морем
тихим морем весни
розлитим по ліжку
стрункий кипарис
вічноквітний бог
у моїх долонях
витікає між пальців
день за днем
собі сам
x

so we are breathing disasters

l'effacement d'un cœur
la suppression d'un amour,
de tout ce dont nous n'aurons plus l'utilité
avant l'éternité

poetry in life

лід на вікні
і дві пташки живуть на моїх руках

І плачу від того як сильно люблю
їх спів коли північ
і мову
якою говорить душа
чужа і холодна до мене

і плачу від того що нема в мене серця
як в сонця узимку немає тепла

і врешт хтось чужий візьме мою руку
і підведе десь до краю
і покаже як гарно складалось життя
шоб я порадів
з того скільки пісень
стали значити щось зовсім інше

і як заплачу утретє
то відступить назавжди
наш вічний голод

і десь за межею
настане весна

🕊️