Не пишу тут нічого про свої дослідження, бо навіть не знаю, як підступитись. Все, шо я читав про кримськотатарську епічну традицію в авторів після 1944 року – це повна плутанина термінів і понять. Традиція вже в 1930х була майже нежива, а потім шо забулось, а шо узбекизувалось.

І виходить, шо насправді дестан в Криму – це не епос. Епоси, як і казки, називались словом масал. Кедай – це не сказитель епосів, а поет-імпровізатор. Традиції ашиків в Криму не було. Зате були мандрівні співаки, кедаї і масалджи ("казкарі"), частина з них була сліпа.

Це все настільки складна проблема, і вона настільки маловідома пересічному читачу, шо навіть не знаю, як про це розказувати коротко і не занудно.
Для довгого і занудгого треба писати статтю, і я з цим вже майже змирився (при тому, шо ше дві статті треба закінчити).