Анонімний автор 18 століття

про гендерні ролі в козацтва

Дослідник середини 19 століття Франц Домбровський писав, шо серед кримських татар популярні історичні пісні і нема такої значної події, яка не була б відображена в піснях. А серед прозових переказів є три головних різновиди:
- хадіс-і шериф – релігійні мусульманські історії
- теваріх – легенди, перекази, в основі яких лежать реальні події і люди
- масали – казки, які в кав'ярнях розказують в святковий час

Автентична назва для жанру пісень на історичні теми – дестан. Взагалі дестан – це перське слово, означає "оповідання, розповідь", але часто цим словом перси позначають епічні поеми. Кримський дестан аналогічний до османського – це коротка чи середнього розміру співана поема, яка описує якісь події чи культурні, географічні явища.

В Центральній Азії ж дастан – це епос, тобто довгий твір з піснями про пригоди героїв. Того після 1944 року відбулась плутанина, і кримські епоси теж почали називати дестанами, а не масалами, як раніше.

Традиція чоловічих зібрань в кав'ярнях більше була характерна для міст і південних сіл, в горах і на березі. Для степових сіл традиційно було збиратися вдома. На весіллях молодь сиділа або в двох кімнатах, або в одній великій, але розділеній завісою, шоб парубки з дівками не сиділи. Спеціальна баба або дід сиділи посередині і пильнували порядок.

Були і чисто чоловічі зібрання – джиїни, зіяфети. Вони проводились зимовими вечорами за наперед складеним графіком і складались тільки з дорослих чоловіків. На такі зібрання запрошували масалджи, кедаїв (про них окрема мова), слухали і курили.

На фотографії Бекмамбет акай, масалджи і співак з сторони Чонгара. Він знав епоси Чора батир і Едіґе, багато бейтів. Змалечку був поводирем сліпого кедая (поета-співака) Ешмірзи, у нього вивчив багато пісень.

Ше одна особливість степової традиції: якшо на півдні були популярні романтичні епоси (близькі до європейських лицарських романів), то в степу – героїчні, з традиції Орди.

Повернути ріки вспак, створити чи висушити моря – це не лише фантастичні проекти столітньої давнини, але й експерименти, які втілювалися в радянські часи надвисокою ціною.

6 червня 2026 року минає три роки відколи росіяни підірвали Каховську ГЕС. Тоді чимало хто вперше за десятки років побачив землі, які колись були їхнім домом.

Як пам’ять про ці місця може бути і формою спротиву, і психологічною підтримкою та як насправді водосховища впливають на нашу культуру?
У гостях подкасту “Пороблено” – Ірина Коваль-Фучило, фольклористка, кандидатка філологічних наук, старша наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України, авторка монографії “Затоплені села: пам’ять наративу”. Вона розповідає:

💦Як радянська влада пояснювала необхідність будувати ГЕС і коли саме почали цей проект?
💦Чим офіційний радянський наратив відрізнявся від реального досвіду людей, яких переселяли із зон затоплення?
💦Які мотиви найчастіше з’являються у спогадах і фольклорі про затоплені села?
💦Як змінюються поминальні практики, коли нема місця, де традиційно поминають?
💦Які больові точки пам’яті оголив підрив росіянами Каховської ГЕС у червні 2023 року?

Вмикайте новий епізод “Пороблено” і дізнавайтеся, як пам’ять про затоплені села сьогодні стає формою спротиву — поверненням історії, яку колись намагалися
змити водою:

https://youtu.be/X6TBV3B5qk4

Серед коментарів під відео ми розігруємо книгу з автографом Ірини Коваль-Фучило про затоплені села.

Обов'язково треба буде послухати.

Який заробіток мали масалджи в кав'ярнях? Наприклад, багатьох частинах Криму в кав'ярні традиційно проходила чоловіча частина весілля, разом з музикою і розвагами. Але є і не одна згадка про те, шо в місяць Рамазан після заходу сонця чоловіки збиралась в кав'ярнях, а їх розважали масалджи і музиканти.

Цей момент зближує кримську традицію з іншими тюрками. Епос потрібно виконувати в особливий період року, в особливих умовах, після заходу сонця, бо це різновид поминання героїв минулого. Виконання епосів на Рамазан характерно і для турків, колись було в Центральній Азії. Якути виконували епоси зимою, в період полювання.

З другого боку кав'ярня зацікавлена в тому, шоб саме до них приходили клієнти, і хазяїн міг наперед домовлятися з гарними артистами, шоб вони виступали саме в нього.

Але починати якось треба, того почну з масалів і масалджи. Масал – слово арабського походження. Початково значить "притча, приклад", а в кримськотатарській (і урумській, караїмській) так називають казки, епоси, анекдоти, побрехеньки. Епос – це такі масали, які поєднують прозу і пісні, і розказують про героїв, їхні пригоди і нещастя.

Чоловік на портреті – Мустафа Топал, знавець масалів. Народився в 1866 році в Дерекої, жив в Гаспрі, працював дроворубом, потім садівником Воронцовського парка, репресований, помер в таборі від дизентерії. Крім роботи руками Мустафа Топал заробляв тим, шо в кавʼярнях і на весіллях співав пісні і розказував масали. Цікаво, шо прізвище Топал означає "кривий на ногу", а казки Мустафа вчив від свого батька, Велі Топала, який так само був масалджи. Відомо, шо серед перехожих співаків і масалджи бували сліпі. Може бути, шо каліцтво батька чи когось перед тим в роду так само вплинуло на те, шо в родині була така професія.

Не пишу тут нічого про свої дослідження, бо навіть не знаю, як підступитись. Все, шо я читав про кримськотатарську епічну традицію в авторів після 1944 року – це повна плутанина термінів і понять. Традиція вже в 1930х була майже нежива, а потім шо забулось, а шо узбекизувалось.

І виходить, шо насправді дестан в Криму – це не епос. Епоси, як і казки, називались словом масал. Кедай – це не сказитель епосів, а поет-імпровізатор. Традиції ашиків в Криму не було. Зате були мандрівні співаки, кедаї і масалджи ("казкарі"), частина з них була сліпа.

Це все настільки складна проблема, і вона настільки маловідома пересічному читачу, шо навіть не знаю, як про це розказувати коротко і не занудно.
Для довгого і занудгого треба писати статтю, і я з цим вже майже змирився (при тому, шо ше дві статті треба закінчити).

Кінь — русалка?
По-перше, так, "коня" водили не лише як новорічну історію, але й на Зелені свята.
По-друге, відбувалося це наа Слобожанщині (включно з поширенням далі на південноросійські області). Процесію називали водінням русалки: гурт на чолі з "конем" рухався вздовж села, наприкінці "кінь-русалка" падав набік, підіймав ноги та імітував смерть. Інші учасники розтягували частини його вбрання в різні боки (це називалося "рядити коня", "хоронити кобилу", "проводжати русалок").
Зафіксовані були й інші троїцькі обряди, в яких ряженого замінювало опудало "коня": кінський череп, насаджений на палицю, або виготовлену з дерева голову коня носили селом, а потім кидали в річку, яр, розбивали тощо.

І ше один цікавий приклад, коли наче як новорічна традиція водити тварину (тут коня) стрічається геть не на новий рік.

Ось так росіяни знищили квартиру, де я мешкав у Києві. Чудом чи волею Бога залишився живий. Втратив всі речі. Якщо хтось хоче допомогти створив банку https://send.monobank.ua/jar/4NnPoxAWud