анархо-соліпсист 🇺🇦

Мені подобається, як розчаровані русомірці глибоко переконані в українському мілітарному супремасі, неілюзорно вважаючи, що все гарне в русні - від янкі.

А ще декілька років тому так говорили про українців.

Путіну подобається двіжуха, а трампу подобається путін. Це ключова причина, чому війна продовжується. Будь-які інші формальні приводи - раціоналізаторські розмови для розумово відсталих

Хто стежить за писаниною Z-блогерів, той міг помітити, що останні кілька місяців вони з дописа в допис вимагали знищити мости через Дніпро.

Мовляв, хохли нас єбуть, а ми шо? А ми нішо, навіть не можемо нічого зробити з мостами, хоча вони б уже давно мали лежати на дні Дніпра.

Раптом російське керівництво вирішило задовольнити своїх гумільовських героїв й завдало ударів по мостах Києва. Так би мовити, by popular demand. Певно, Z-актив достукався до якоїсь із кремлівських башт, і там вже підготували відповідну парочку для сніданкового брифінгу.

Або ж це був прогрів згори — чорт їх розбере.

Щоправда, воєнний зиск загалом сумнівний. Ці удари, як, загалом, і більшість інших, покликані створити «настрій» в медіа, адже удари по мостах лише ускладнюють їх використання — в тилу є можливості для повноцінного ремонту.

Звісно, якщо москалі матимуть час і натхнення, то мости діставатимуть щотижня по невеликій дірочці або навіть по декілька, і кожна з них потребуватиме кількох днів для залатування. Пройдуть роки, і мости перетворяться на суцільну латку. Вони ще стоятимуть — в аварійному стані.

Так склалося, що російські діпстрайки мають більше медійного навантаження, ніж, власне, воєнного. Більшість руйнувань припадає на цивільні об'єкти, що не дає росіянам особливих стратегічних переваг. Сумнівно, що вони всерйоз розраховують на примус до капітуляції через терор.

Німці бомбили Лондон, але британці не скинули Черчілля й не побігли з мирними пропозиціями до Гітлера. Британці й американці лишали від німецьких міст самі згарища, але нацисти трималися аж до повного розгрому. Навіть атомні бомби по японському тилу не були єдиним аргументом.

Завзятість росіян щодо вбивства українських цивільних та знищення інфраструктури можна пояснити їхньою ставкою на демонстративність глибинних ударів. Тобто мета більше схожа на самовтіху, адже стратегічний ефект від них — м'яко кажучи, обмежений.

Ви колись уявляли собі залп українських ракет по Москві, та й так щоб Кремль палав, а Красна площа перетворилась на попелище? Красиво, погодьтеся, але на цьому вся гарантована користь і закінчується. У росіян же інша думка.

Яскраві кадри з обваленими під'їздами, спаленими автобусами й понівеченими тілами українців на асфальті, палаючі об'єкти теплової та електричної генерації, новини про відсутність води, тепла й електрики в домівках міст — дуже переконливий образ невідворотності розгрому.

Така картинка говорить — кричить! — що Україні лишилося зовсім трохи до остаточного розвалу. Це хороший аргумент для домашніх пасіонаріїв, розлючених нездатністю «другої армії світу» завдати бодай якоїсь шкоди у відповідь на високоточні удари по серцю російської економіки.

Звісно, вони всі там вважають, що Росія повинна відповісти, помститися, нанести акт відплати тощо, адже самовпевнена бикота не сприймає свою агресію як привід для гарненької здачі. Росія має право на умовну різанину в Бучі, оскільки що ви нам зробите, і взагалі ідіть нахуй.

Але повернімося до ефектної картинки з українськими містами у вогні. Це має вплив не лише на внутрішню аудиторію Москви, а й на найбільшого у світі любителя яскравих карток і брязкалець — президента США, людину, якій за віком давно положено розмазувати по стінах коричневі маси.

Трампу навіть не обов'язково мати якісь зобов'язання перед Путіним, щоб грати на його користь. Він просто старий самозакоханий пердун в оточенні підлабузників і корумпованих блядів. Показав йому яскраву картинку, припиздів хуйні на вушко, і — voilà! — він уже змінює свою думку.

Російський терор вбиває невинних людей і сповільнює оборонне виробництво, але не сильно змінює «реалії на землі», про які так люблять говорити кремлівські биричі, а знищення цивільної інфраструктури наших мегаполісів не схоже на плани держави, яка от-от ці мегаполіси захопить.

Майже всі воєнні дії росіян поза фронтом говорять про те, що їм потрібно хоч якось нас послабити й уповільнити. Терор — поганий спосіб поставити українців на коліна, зате дуже дієвий спосіб переконати сцикливих і недоумкуватих союзників України у тому, що ми не варті підтримки.

Практично все це — дуже дорога й похабна вистава сумнівної цінності для одного глядача у Вашингтоні. Помаранчевий недоумок в памперсах готовий змінювати думку скільки завгодно, але він нам, по-перше, і так не сильно допомагає, а по-друге, найголовніше — він не президент України.

Не можна недооцінювати важливість інформаційної війни, але наша стійкість на полі бою, розумне й методичне — хоч і не дуже видовищне — винищення стратегічних можливостей росіян, перенесення страждань на російські терени говорять значно більше за будь-які картинки та настрої.

Влада в Америці зміниться, Росія втратить головні способи збагачення, а її військо не проживе достатньо довго без загальної мобілізації, якщо поточна марнотратна тактика збережеться — а вона збережеться, бо раціональнішого способу просунути фронт поки не існує.

Росіяни намагаються переконати світ, що українці програють, оскільки мерзнуть, живуть у темряві, гинуть прямо на вулицях. Але забувають додати, що при цьому українці активно змінюють матеріальні умови, від яких залежить результат війни, і в них це дуже непогано виходить.

Буде важко, холодно, боляче й страшно. Тисячі з нас загинуть, десятки тисяч надовго втратять здоров'я, а сотні тисяч добряче скуштують крові, багнюки та поту. Але вибору нема —  можна лише стояти на своєму й хитро, влучно й нищівно бити у відповідь замість підставляти другу щоку.

(початок вище)

Я зараз читаю останню книгу Ґребера та Венґрова "Світанок усіх речей" і неймовірно вдячний їм за те когнітивне вариво, що вона в мені збурює: проблема влади не в самій її есенції (ця форма комунікації властива всім людським спільнотам), а в нашому поточному сприйнятті її як сталої та генералізованої сутності. Там, де нині одна людина з певними неординарними здібностями отримує весь спектр влади, в давньому різнобарвʼї людських культур памʼятали про обмеженість досвіду - і рятувалися сезонністю, сегментацією та дробленням. Нині маємо формулу вивченої безпорадності: "якщо ти такий розумний, то де твої гроші?" - і вона знаходить моральне підґрунтя для реальності, в якій люди із специфічними когнітивними здібностями оркеструють саме життя. Даром, що з емоційним інтелектом там швах.

Коксон, який відстоює своє тодлерівське уявлення про ситий рай, правий в одному - люди дійсно неймовірно втомилися. Для багатьох з них відсутність потреби денно і ночно забезпечувати своє існування могла б стати перепочинком. Але не в світі безпорадності та беззмістовності, не у світі дофамінових перегонів, не у світі нарцисичного душнілова, не у світі вічного споживчого орануса. Ви бачите симптом, але лікуєте його ще більшою дозою отруєння.

Браття мої аутисти, прокиньтесь вже нарешті. Говорячи вашою мовою: на цій планеті ви не Залізна людина, ви - Альтрон (фанбої, не бийте сильно; сподіваюсь я вгадав з архетипами).

По можливості, кожного вівторка я виділяю 20 хв на епізод "The Daily Show", який веде Джон Стюарт. Формат late-night talk шоу ніби створений для ознайомлення з американською політичною культурою - достатньо, щоб зібрати повний спектр емоцій від "і смішно" до "і грішно". Другу частину шоу дивлюся рідко: зазвичай, там вже зовсім внутряки, а артистизм Джона стримується форматом діалогу. Та оскільки останній випуск був присвячений AI SI (улюблена моя ненависна тема), то і гостя запросили відповідного. Мова про Джейкоба Коксона, колишнього працівника OpenAI та Anthropic, молодого, але перспективного спеціаліста із дослідження та тренування лінгвістичних моделей. Якщо ви спостерігали останнє медійне занепокоєння щодо перспектив нищення людства, то маєте розуміти, що саме цей хлопчина став тригером нової ітерації таких розмов.

Я пишу на відповідну тему вже деякий час (більше інформації можете знайти по тегу #ai на іншому моєму каналі), тож не буду вдаватися в спекулятивне моделювання, як саме все може закінчитися (коротко - сучасні агенти вже ілюструють надзвичайні здібності в зламі обмежень сендбоксу та організації колективних атак; другий можливий сценарій - банальне використання сворму агентів для розробки хімічної зброї чи реалізації іншого акту терору). Якщо цікаво знати, які саме події привели до демаршу Коксона і шуму в медіа, можете глянути відео освітнього каналу Kurzgesagt на тему. Достатньо розуміти, що так званий "хрещений батько AI" Джеффрі Гінтон, нобелівський лауреат, який розробляв концепцію нейронних мереж, наполягає, що нам треба інвестувати не в інтенсифікацію інтелекту AI, а в навʼязування йому материнського інстинкту щодо людства, інакше we are cooked.

Я ж хочу поговорити про інше. Про колективну утопію технобро відносно майбутнього людства - де кисельні ріки та молочні береги, де все буде бєсплатно і все буде в кайф, де мабуть взагалі не треба буде помирати. Звичайно, наближати цей дивний новий світ ми будемо плечима атлантів тягарем білих людей складнощами буття бога ем, вибачте, візією візіонерів. Тих самих high IQ інтелектуалів, які щиро вважають, що в майбутньому Марс як екосистема буде придатніший за кліматично порепану Землю (ні, не буде; навіть якщо випустити по нам усім сукупний ядерний заряд, все одно Земля буде більш перспективним середовищем, ніж Марс). Так от, ці титани думки малюють нам наступне світле майбутнє - сингулярність створює прірву між можливостями людини та AI; не здатна конкурувати з машинами за продуктивність, людина тихо розтікається в кріслі-мішку, підтримувана донаціями безумовного базового доходу від нових благодєтєлєй. І ось тут починається цікаве. Я ще не спостерігав, щоб до проблематики AI підходити з такого боку: а що буде з людською агентністю? Як ми взагалі переживемо відсутність сенсу та втрату контролю? Втомлені поточною невротичною гонитвою, ми всі страшно бажаємо перепочити; але людина не здатна існувати без осмисленої діяльності тривалий час. Пакетний тур в Єгипет - не прайм людських потреб, а виснажене "повільніше, будь ласка". І проблема, звичайно, не в концепції ББД (це найкраще із соціального, яке ми здатні вигризти у капіталізму), а у втраті можливості впливати на власне середовище. Відчуття іррелевантності катастрофічно руйнуюче - це підмічає і Стюарт, кажучи, що люди його віку швидко помирають, якщо виходять на пенсію без альтернативної формули залученості в змістовне. На це звертав свою увагу і американський антрополог та анархіст Девід Ґребер в своїй праці Bullshit Jobs: виявляється, що високооплачувана робота, що не несе глибокого сенсу, руйнує своїх агентів швидше, ніж тяжка матеріальна праця. Ми знову потрапляємо в пастку раціоналізаторів, що не здатні осягнути потреби психіки: вона годується не виконанням бажань, а їх активним процесом. Задовольнивши і перекормивши людину матеріальними благами, споживча оптика залишає після себе пустку. Ми буквально сходимо з розуму, коли не розуміємо, навіщо ми і чого прагнемо. Тож ідея про щасливе людство, оточене благами та позбавлене турбот - це гіпертрофована антиутопія Хакслі, в якій кількість соми, яку нам доведеться вживати, присоромить навіть поточну культуру антидепресантів. Насправді ми не хочемо того, чого бажаємо. Ми воліємо воліти.

Друга проблема, яку підсвічує Стюарт - це втрата демократичного принципу, утвердженого людством в боротьбі останніх сторіч. Так, він недосконалий, часто карикатурний, нагадує спектакль; але як мінімум на символічному рівні він декларує: ми всі вкладаємося в спільне господарювання. Ідеали техбро повертають все догори дригом: світ перетворюється на один великий welfare, громадяни - на реципієнтів неперервної допомоги по безробіттю. 8 років тому я наголошував в своєму есе: ми відмовляємося помічати, якою політичною силою володіє корпоративний сегмент, коли визначає наш стиль життя. Нині цей звʼязок стає очевидним. І якщо виявиться, що політична модель майбутнього (якщо про майбутнє взагалі можна говорити) буде регулюватися некерованим принципом ші, або волею окремих, які агрегували інструментарій майбутньої господарчої системи - буде пізно думати, як же наше модерне уявлення про єдиносутнісний левіафан у вигляді держави так страшно нас приспало.

Але ситуація насправді ще гірша. Бо ніякого суспільства загального добробуту просто не буде. Тож як кажуть, є гарні новини: ми не зійдемо з розуму від безділля, але є нюанс. Історію про те, що науково-технологічний прогрес вивільнить величезну кількість трудової активності, на яку ми зараз кладемо життя, ми вже чули. Особливо багато під час Індустріальної революції. Але, овва, виявилось, що працювати ми від цього стали лише більше. Бо загальний екстенсивний принцип економіки не змінився, а лише поглибився: цифри мають рости, інакше криза; споживач повинен мати можливість купувати, інакше цифри не будуть рости; споживач повинен мати роботу, інакше він не зможе купувати. Ніякого перерозподілу благ відповідно до галопуючих цифр ВВП не відбулось (певним виключенням можна вважати минуле сторіччя - але тут треба дякувати не механізації праці як такій, а активному робітничому рухові, збуреному соціалістичними ідеями; поточна неоліберальна економіка чудово ілюструє, що, коли привид комунізму ніде не бродить, то і ніякого звільнення людини не спостерігається). Відбулось лише поглиблення матеріального розшарування, а глобалізована економіка кінцево привʼязала нас до кошмару неможливості зупинити перегони. Навіть якщо вважати, що всі послуги та блага, що нині їх генерує цивілізація, є сутнісними (а не способом заповнювати лакуни недостатнього споживання), завжди треба зважати на тих, хто акумулює ці ресурси. Найбагатші люди планети кожного дня повторюють, що ця акселерація цього разу точно піде нам на користь (trust me bro, just one more time, it will work out eventually), але чомусь не поспішають вискакувати із верхніх щаблів форбс (чи хоча б верхніх поверхів хмарочосів). Я так розумію, корпоративний комунізм наступить одномоментно: от нині ми не здатні забезпечити себе власною печерою упродовж всього життя, а потім добрі дяді буржуїни перемкнуть рубильник - і ми вже в Едемі.

(продовження нижче)

Магія цифр. Вже не памʼятаю, скільки разів канал відкотувався і повертався до цих вєлікіх нумерів.

Ви там це, підтримайте відпискою/підпискою, давайте тримати небосвод плечима.

Яка ж позорна епоха

Нагадую, що згідно сюжету "Повстання штатів" (2024) Каліфорнія та Техас (Western Forces) разом йшли маршем на Вашингтон

Если демократы выиграют сенатские выборы в Техасе, то это станет политическим землетрясением в США. По абсолютному большинству опросов на данный момент, лидирует именно кандидат от демпартии Таларико.

ВИЩА МІРА ПОКАРАННЯ?

Імовірно, ви теж звернули увагу на резонансу новину про вирок підозрюваному у вбивстві Ірини Фаріон. У зв'язку з цим ми хотіли б детальніше розкрити пункт 5 нашого маніфесту. Зауважимо, що в цьому дописі нам неважливо, винен насправді В'ячеслав Зінченко чи ні, так само ми не оцінюємо особу вбитої. У цьому дописі йдеться лише про довічне ув'язнення, присуджене 20-річній людині (яка вже два роки і так за ґратами).

Відомо, що європейська та американська системи державного "правосуддя" сперечаються про те, що є більш гуманним - стратити людину (припустимо, ін'єкцією) чи тримати її живою в неволі до природної смерті.

Смертної кари в Україні давно немає (і це добре), й навіть в США вона має карикатурний вигляд - перед стратою людей десятиліттями тримають у в'язниці (що може бути безглуздішим?), а ін'єкція в підсумку може навіть не подіяти (на днях стався доволі нашумілий випадок із Крістою Пайк, яка вижила після двох смертельних ін'єкцій).

У нашій країні тих, кого держава визнала "злочинцем", прийнято саджати за ґрати. Таким чином людей ізолюють від решти суспільства, і за його кошт годують, одягають і охороняють. Добре відомо, що тюрма жодним чином не "виправляє" "злочинців". Вірогідність рецидиву серед колишніх в'язнів в Україні - від 30 до 60%. Чому так? Бо в'язниця створює цілком конкретне середовище. Це середовище часто дає людині відчуття спільноти, роками привчає до цілком конкретних практик, стилю розмови й поведінки. Крім того, на колишніх "зеках" лишається юридичне тавро.

В особливості це стосується молодих людей. Передбачається, що Зінченко назавжди буде ізольований від решти суспільства, він - "невиправний" і, крім того, "має бути покараний" за вбивство відомої громадської діячки (хоча зазвичай за таке саджають на 7-15 років). І ось питання: чи допомогло це покійній Фаріон чи її родичам? Чи усуне це подібні випадки в майбутньому? Навряд. Зате донька Фаріон, а також ми і наші діти, а, можливо, навіть онуки, платитимемо гроші за його утримання в ізоляції. Справа тут, звісно, не в доцільності використання податків, а в тому, чи залишається в цій системі бодай крихта здорового глузду.

Люди не вбивають інших людей не тому, що бояться бути покараними, провівши решту життя за ґратами. Тих, хто намірився здійснити умисне вбивство, не зупинить примарна санкція закону. Чимало вбивств скоюють у стані афекту, під впливом речовин, за великі гроші або за ідею. І навпаки, ідея про те, що суворість закону здатна сама по собі зменшити кількість "злочинів", засновується на крихкій антропологічній концепції, буцімто людей слід дисциплінувати, ляскаючи батогом інших людей, які завинили перед системою суспільством. Довічне ув'язнення має під собою застаріле припущення, мовляв, деякі люди від народження або в силу виховання особливо схильні до "злочинів".

Як анархісти, ми виступаємо за відмову від каральної системи правосуддя та її заміну на реабілітаційну. Крім запровадження повноцінного суду присяжних, це потребує повного заміну підходу "злочинець має понести покарання" на модель компенсаторну (для постраждалих) та реінтеграційну (для "злочинця"). Той, хто нашкодив громаді або окремим її членам, має бути оточений особливою увагою з боку фахових психологів, які допомогли б йому або їй осягнути причини й наслідки своїх дій, альтернативні варіанти, способи компенсувати шкоду й примиритися з постраждалими (якщо це можливо).

Крім того, у суспільстві прямого народовладдя та усуспільненого господарства чимало мотивів для нинішніх "злочинів" просто зникнуть, адже вони укорінені в несправедливій та максимально нерівній системі розподілу благ, в якій люди не мають іншого способу вижити або реалізувати себе.

Навіть якщо Зінченко сповідував ультраправі ідеї (вочевидь, іншого ґатунку, ніж Фаріон), його покарання видається максимально абсурдним і несумісним із людською гідністю. Зрештою, це стосується будь-якого довічно ув'язненого у будь-якій країні світу.

У наступних дописах ми розкриємо детальніше, як можна було би інакше розв'язувати або, що важливіше, запобігати конфліктам у громаді без державного примусу.

Вчера была годовщина падения Казани. Город пал 2 октября 1552 года после сорокадневной обороны. Войска Ивана Грозного разрушили город и вырезали его последних защитников. Лишь немногим удалось прорвать окружение и уйти.

Предыстория падения Казани - это очень важная и поучительная тема. После смерти хана Сафа-Гирея Москва потребовали, чтобы казанцы выдали малолетнего наследника Утямыш-Гирея и его мать - Сююмбике. И казанцы уступили.

Иван посадил править Казанью свою креатуру - Шах-Али и вскоре потребовал от казанцев отдать Москве всю “горную” часть государства, т.е. правый берег Волги. И казанцы опять уступили. На аннексированных землях Иван выстроил крепость - Свияжск, которая потом послужила ключевым логистическим центром при осаде Казани.

Ну и наконец Иван решил ликвидировать даже формальную независимость Казани, ликвидировав ханство и поставив туда русских наместников. Тут уже казанцы возмутились, выгнали Шах-Али и стали готовиться к обороне города. Дальнейшее известно.

О чем нам говорит эта история? О полной бессмысленности и абсурдности попыток договариваться с тем, кто изначально договариваться не собирается, а намерен сожрать вас целиком. Ваши уступки не ведут к компромиссу, а ведут лишь к тому, что вам придется принимать бой во все более тяжелых условиях. К сожалению, казанцы поняли это слишком поздно.

Вслед за падением Казани все татарские деревни по берегам Волги были разрушены, чтобы освободить место для русских колонистов, а население изгнано вглубь страны - подальше от речных коммуникаций.

Коренные народы региона были подвергнуты самым варварским репрессиям. Татарам, марийцам, чувашам было запрещено заниматься любой металлообработкой - включая и кузнечное и ювелирное ремесло. Учитывая, что земледелие без первого невозможно, это означало сознательную криминализацию коренных народов. Уже во второй половине 19 в. дядю моей прапрабабушки повесили за то, что он подковал проезжему русскому лошадь - он же и донес на него в ближайшем же городе.

За падением Казани последовали века насильственной христианизации, разрушения мечетей, вырубки священных лесов и уничтожения капищ. В самой жесткой форме насильственная христианизация продолжалась до Екатерины II, в меньших масштабах - до 1905 г.

Вечная память моим предкам, защитникам Казани.

🇺🇦 Загинула Іванка «Гайка» Куценко

Уночі 1 жовтня стало відомо, що під час артилерійського обстрілу загинула наша товаришка Гайка. Їй було 33 роки.

Анархістка, феміністка, веганка, освітянка, морська піхотинка, наша добра товаришка й подруга. Вона була втіленням натхнення і спротиву: щирою, впертою, живою.

«Я відчувала, що буду лупити далі цю скалу, і це дасть якийсь результат».

Досвід Гайки залишився задокументованим у багатьох інтерв’ю, лекціях і розмовах. В червні, на дні народження «Колективів Солідарності» вона разом з іншими антиавторитаріями розповідала про свій досвід в армії: про сексизм, житлові проблеми, веганство, логістику та повсякденне життя на службі. Вона не боялася кидати виклик системі й власним прикладом підтримувала та мотивувала товаришок, які хотіли долучитися до лав Збройних сил.

Її активістський шлях проходив крізь різноманітні антиавторитарні проєкти та ініціативи в Харкові, Одесі, Києві, Львові та поза містами. Вона виступала з лекціями, писала статті і казки, займалася самвидавом, фриганила, досліджувала сміттєзвалища та життя на них. Іванка багато мандрувала і жила активізмом. На початку повномасштабного вторгнення вона працювала в гуманітарних проєктах, допомагаючи жінкам і дітям із прифронтових територій, а згодом сама долучилася до збройного спротиву.

Гайка проклала свій шлях морської піхотинки крізь упередження та сексистські перепони армійської системи, щоб зрештою бути нарівні зі своїми побратимами на важких бойових виходах.
Гайко, нам тебе дуже бракуватиме.

Наші щирі співчуття близьким, друзям, товаришам, побратимам і посестрам.

Ми повідомимо про прощання, щойно матимемо більше інформації. Наразі дата поховання невідома.

🇬🇧 Ivanka “Hayka” Kutsenko was killed

On the night of October 1, we learned that our comrade Hayka had been killed during an artillery strike. She was 33 years old.

An anarchist, feminist, vegan, educator, marine, our dear comrade and friend. She was an embodiment of inspiration and resistance: sincere, stubborn, full of life.

“I felt that I would keep hammering away at this rock, and eventually it would bring results.”

Hayka’s experience has been documented in many interviews, lectures, and conversations. In June, at the birthday event of Solidarity Collectives, she spoke together with other anti-authoritarians about her experience in the army: sexism, housing problems, veganism, logistics, and everyday life in military service. She was never afraid to challenge the system, and through her own example she supported and encouraged other comrades who wanted to join the Armed Forces.

Her activist path ran through a wide range of anti-authoritarian projects and initiatives in Kharkiv, Odesa, Kyiv, Lviv, and beyond the cities. She gave lectures, wrote articles and fairy tales, was involved in self-publishing, practiced freeganism, and researched landfills and the lives of people around them. Ivanka travelled a lot and lived through activism. At the beginning of the full-scale invasion, she worked on humanitarian projects, helping women and children from frontline areas, and later joined the armed resistance herself.

Hayka carved out her own path as a marine through prejudice and the sexist barriers of the military system, eventually serving alongside her comrades as an equal on difficult combat missions.

Hayka, we will miss you deeply.
Our sincere condolences to her loved ones, friends, comrades, and fellow soldiers.

We will share information about the farewell as soon as we know more. The date of the funeral is not yet known.

До президента України було направлено петицію із закликом надати анархістці Лані «Саті» Чорногорській звання Героя України посмертно.

Лана воювала в «Українській добровольчій армії», яка має певну відносну організаційну автономію від держави, а отже не фінансується нею. Із цієї причини Лана не отримувала від держави жодних коштів. Ніяких виплат від держави не отримали і батьки Лани. Саме тому це звання дасть її сім'ї фінансову допомогу у вигляді щомісячних виплат і ряд пільг на комунальні послуги та медицину.

Люди, що були особисто знайомі із загиблою, наголошують на її хоробрості та відданості українському народові. До повномасштабного вторгнення Лана займалася творчістю й професійною журналістикою. Коли настав час, вона добровільно відправилася на захист українського народу.

Вчорашня гра між Україною та Грузією/Сакартвело була одним з найгірших футбольних матчів що я бачив, але українські фанати на трибуні додали важливого контексту.

Матч припав на річницю падіння Сохумі в 1993, коли (про)російські сили захопили столицю Абхазії та влаштували різанину тисяч етнічних картвелів. Ще десятки тисяч людей застрягли в горах без продуктів та підтримки. ЗСУ тоді здійснили масштабну гуманітарну місію, евакуювали 7634 людей та доставили сотні тон допомоги.

Взагалі в України дуже багата історія гуманітарних інтервенцій: подвиг наших миротворців, які врятували від сербів цивільне населення боснійської Жепи; активне залучення миротворчого контингенту в Іраці; порятунок від талібів сотень людей, зраджених і покинутих байденом; доставка гуманітарки в різні країни літаком Мрія під час пандемії; ініціатива грейн фром юкрейн тощо.

При чому українці часто виступали рятівниками там, де вестерни не могл чи не хотіли. Але в Україні про це майже не згадують і не пам'ятають, а у світі взагалі не знають

Останніми тижнями провідні американські медіа щодня пишуть про загрозу з боку некерованого ШІ. Дослідники кажуть, що людство скоро може загинути, політичні опоненти стоять пліч-о-пліч на форумі про загрозу штучного інтелекту, а президент Дональд Трамп добре заробляє на ШІ і не бачить жодних проблем.

США — лідер у сфері штучного інтелекту (хоча в спину їм уже дихає Китай), тож саме від їхніх дій залежить майбутнє ШІ. «Бабель» розповідає, як за короткий час людство пройшло від галюцинацій ChatGPT до розмов про загрозу апокаліпсису.

@babel

💔 Сьогодні Сергію "Пуху" Апухтіну мало б виповнитися 37 років. Пух загинув, виконуючи бойове завдання 24 травня 2025. Ми згадуємо його енергійність, турботу й принциповість: як побратима, друга, вегана, анархіста та антифашиста, який до останнього жив відповідно до своїх переконань.

Пам’ятаємо Пуха


💔 Today, Serhiy “Pukh” Apukhtin would have turned 37. Pukh was killed while carrying out a combat mission on May 24, 2025. We remember his energy, kindness, and integrity. He was a comrade, a friend, a vegan, an anarchist, and an anti-fascist who lived according to his principles until the very end.

We remember Pukh.