Підвал Сета

Боровся з серверами Аркуша від ранку, але таки переміг🙌🏽

Щось мені підказує, що половина шляху позаду, тому можна закинути маленький спойлер

Все, ховаю «Вегетаріанку» якомога далі від очей на найвищу полицю. Це та книга, до якої я б не повернувся навіть за гроші.

Можна розділити книгу на три етапи, і кожен буде по-своєму жахливим. Перший — про саму Джін-хай і початок її вегетаріанства вразив мене жорстокістю її сім'ї. Її чоловік не викликав нічого, окрім огиди. Суто висновок з моїх вражень: вегетаріанство більше як обгортка, бо справа тут була в глибшому. Джін-хай любила тишу (як казав її чоловік) і, зрештою, в тій тиші загубилася.

Другий етап з тими квітами. Боже мій, це, мабуть, найогидніший розділ за всю книгу. Мистецтво, мистецтво. Тут до мистецтва дуже далеко. Думки та дії свояка, це радше ідеальна демонстрація того, як хворі бажання штовхають людину до межі, і коли головна героїня хворих фантазій не чинить опору — це сприймається як зелене світло й межу успішно перейдено.

Третій етап, оце буквально моя улюблена частина «Вегетаріанки». Ін-хай — класичний приклад старшої дитини, на яку переклали відповідальність і яка навчилася бути «зручною», бо так легше вижити.
Мені її шкода, і певною мірою навіть більше, ніж Джін-хай.
Фінальна фраза Ін-хай про те, що вона теж бачила страшні сни, але знала, що завжди треба намагатися повернутися до себе — шедевр.

Я іноді думаю про погані стани, в які потрапляє людина, і давно дійшов висновку, що неможливо врятувати того, хто не хоче бодай трішечки допомогти самому собі. Ти можеш оплачувати лікування, бути надійним плечем та ігнорувати власний добробут задля порятунку іншого, однак це нічого не варте, якщо людина не намагається вибратися зі своєї темряви.

Книжечка трохи депресивна, жорстока, місцями огидна, але слід по собі залишає. Не можу сказати, що почитав і все з голови вилетіло, нічим не зачепило чи що просто змарнував час. Ні. Змушує задуматися

Wattpad: 15-20

Розділи в Telegraph у коментарях

Улюблена книга? • Не можу згадати лише одну, бо це скидатиметься на злочин проти геніальності. Мої улюблені:
  1. «Біллі Саммерс» Стівен Кінг.
  2. «Острів проклятих» Денніс Лігейн.
  3. «Сімейний експеримент» Джон Маррс.

Фіᴧьʍ/ᴄᴇᴩіᴀᴧ яᴋий ʍᴏжу диʙиᴛиᴄя ɜнᴏʙу і ɜнᴏʙу? • «Зелена миля» і «Втеча з Шоушенка». Зараз навіть не пригадаю, скільки разів переглядав ці фільми з тим самим захопленням, що й вперше.

Уᴧюбᴧᴇний ᴋᴏᴧіᴩ і чᴏʍу? • Чорний. Гарний, заспокійливий і не привертає до себе надмірної уваги.

Щᴏ ᴛᴇбᴇ ɜᴀᴄᴨᴏᴋᴏює, ᴋᴏᴧи ᴛᴏбі ᴄуʍнᴏ? • Кілька хвилин тиші в компанії мого партнера, перегляд фільму чи мультика з сестрою, читання книги, улюблена музика або повне занурення в роботу. Насправді на кожне «мені сумно» є своє «заспокійливе».

Міᴄцᴇ ʍᴩії? • Віднедавна Італія. Особливо Рим.

Уᴧюбᴧᴇнᴀ ᴨіᴄня ɜᴀᴩᴀɜ? • Rosemary - Deftones

Чᴀй чи ᴋᴀʙᴀ? • Кава.

Ідᴇᴀᴧьний дᴇнь дᴧя ᴛᴇбᴇ? • Це день, коли добре писалося, обід не згорів, голова не тріщала від болю, відвідав домашній концерт Сані, побалакав з мамою про все на світі, уявив туманний каркас на наступний розділ і, залишивши всю метушню світу за дверима, повернувся у свою затишну «гавань». Додому.

Передаю естафету:

Усім охочим

Приймаю естафету від @Sonnet_27

Життя на дві країни плутає всі дати в календарі. Автоматична позначка на 23-му числі, але є нагода привітати швидше — треба скористатися.

Сьогодні День батька!

Я казав, персонажі нагадують дітей, а деякі займають особливе місце й викликають купу емоцій, мов справжні діти.
Позаду вже кілька проєктів, персонажі з яких встигли набратися об'єму, «вирости» і залишити в пам'яті приємний слід.

Зараз ти допомагаєш мені з розвитком «синів», які встигли стати рідними і які змушують перейматися через їхні буквені життя.
Тож, любий, з Днем батька. Кращого тата, ніж ти, вони б ніколи не отримали🫂

🖤

Згадайте, що ви відчували, коли в дитинстві мама залишала вас в черзі на касу зі словами «я тільки хліб візьму й швиденько вернуся». Касир ніби навмисне починає розраховувати інших людей з блискавичною швидкістю, а ваше серце б'ється швидше, руки пітніють, сповнені страху очі шукають маму. Згадали?

Так от, з калатанням серця, мокрими руками й гарячим обличчям я приношу на «тест-драйв» абсолютно кожен розділ своєму партнерові. Поки він читає, я подумки намагаюся визначити, який момент підпаде під «давай тут трішечки відшліфуємо». Дивлюся куди завгодно, аби не йому через плече зі спробами зрозуміти, до якого моменту дочитався.
Тепер, отримуючи 1-2 сторінки з правками, я не психую, а просто зважую, чи звучить пропозиція досить резонно.

Тут ми плавно підійшли до моєї головної проблеми, яка блокує мої творчі шляхи вже п'ятий місяць. Я боюся не впоратися, боюся все запороти й зависнути серед «дороги». Зазвичай це зависання трапляється між 7 і 9 розділами. Я або пробиваюся крізь це кляте замкнене коло, або відкладаю проєкт. Коли настає час писати 7, 8 або 9 — голова обертом.

Новий проєкт я почав у своєму прекрасному «потоці», коли пишеться в задоволення і є можливість ні про що не думати. Але перед 9 розділом моє «боюся» прокинулося і я почав гальмувати. Зрештою 9 розділ писав з перервами два дні, а робота над 10 затягнулася на цілих три. Я вже й посуд мив, і навіть двічі гуляти виходив (а це стрес, я ненавиджу виходити з дому без нагальної потреби). Не знаю, що за мене заступилося, але, на щастя, 10 розділ гарненько лежить собі у файлі, доведений до фінального речення.

Тепер на початок цього потоку слів. Я звик до того, що, приносячи Алеку розділ, ми знаходимо два-три моменти, які здалося б довести до блиску. З десятим я готувався до того ж і, чекаючи вердикту, подумки намагався зрозуміти, що попаде під «удар». Він відклав текст, почав розповідати, що сподобалося і що особливо зачепило, потім вітає мене з проривом цього замкненого кола і каже «поспи, бляха» (привіт від Дена та Кайла з «Останніх днів». Цей прикол досі з нами).
Я кліпаю і не розумію, а де «давай тут трішечки відшліфуємо»?
На що чую «так гарний баланс між реалізмом і саспенсом, персонажі отримали нові грані. Що там шліфувати?».
Написати розділ, після прочитання якого чуєш «що там шліфувати?», відчувається як свято шалених масштабів. І річ не у тім, що він жорстокий критик, а в тім, що моє «боюся» починає губитися.

Як підсумок для усієї душевної сповіді, хочу сказати, що, попри страх, треба щось робити, а не чекати, коли «боюся» розвіється. Маленькими кроками, без тиску й крику на самого себе. Краще робити помалу й витратити на це кілька днів, ніж не робити взагалі, а потім картати себе «а чого я не спробував?».
Додатковою (і найважливішою) мотивацією для мене є підтримка Алека, який змирився з моїм графіком мазохіста, прийняв мої заскоки й просто каже, що вірить у мене й пишається мною.

Якщо раптом хтось загубив нагоду й не сказав вам кілька слів, то дозвольте мені нагадати, що ви молодці вже тому, що прокидаєтеся вранці й робите побутові справи. Пишаюся вами

Ну ви зрозуміли

Ось вам заряд потужністю і гайда втілювати в життя плани на день 

🙌🏽

Мої кабелі соціальної та рутинної активності перекусили.
Робота з соцмережами, шліфування під кожну окрему платформу з нульовою віддачею нарешті дали про себе знати, тож хочу сказати, що вирішив переглянути та змінити графік публікації «В.З.П.» на Wattpad та «Тихих молитов» на Аркуші.

Публікуватиму пачкою раз на тиждень, або раз у два тижні. Посилання на оновлені книги, як завжди, кидатиму сюди, а розділи в Telegraph + плакат залишатиму в коментарях для зручності.

Робота над новим проєктом забирає увесь вільний час, і я волів би тримати фокус саме на цьому творчому потоці.

ОНОВЛЕННЯ ДЛЯ ВЗ/М'Ю❗
Я більше не братиму участі в чистках/відмітках.
Як і було — залишуся активним на каналах м'ю і тих, що мені подобається переглядати
(тут без змін, запевняю)