Все, ховаю «Вегетаріанку» якомога далі від очей на найвищу полицю. Це та книга, до якої я б не повернувся навіть за гроші.

Можна розділити книгу на три етапи, і кожен буде по-своєму жахливим. Перший — про саму Джін-хай і початок її вегетаріанства вразив мене жорстокістю її сім'ї. Її чоловік не викликав нічого, окрім огиди. Суто висновок з моїх вражень: вегетаріанство більше як обгортка, бо справа тут була в глибшому. Джін-хай любила тишу (як казав її чоловік) і, зрештою, в тій тиші загубилася.

Другий етап з тими квітами. Боже мій, це, мабуть, найогидніший розділ за всю книгу. Мистецтво, мистецтво. Тут до мистецтва дуже далеко. Думки та дії свояка, це радше ідеальна демонстрація того, як хворі бажання штовхають людину до межі, і коли головна героїня хворих фантазій не чинить опору — це сприймається як зелене світло й межу успішно перейдено.

Третій етап, оце буквально моя улюблена частина «Вегетаріанки». Ін-хай — класичний приклад старшої дитини, на яку переклали відповідальність і яка навчилася бути «зручною», бо так легше вижити.
Мені її шкода, і певною мірою навіть більше, ніж Джін-хай.
Фінальна фраза Ін-хай про те, що вона теж бачила страшні сни, але знала, що завжди треба намагатися повернутися до себе — шедевр.

Я іноді думаю про погані стани, в які потрапляє людина, і давно дійшов висновку, що неможливо врятувати того, хто не хоче бодай трішечки допомогти самому собі. Ти можеш оплачувати лікування, бути надійним плечем та ігнорувати власний добробут задля порятунку іншого, однак це нічого не варте, якщо людина не намагається вибратися зі своєї темряви.

Книжечка трохи депресивна, жорстока, місцями огидна, але слід по собі залишає. Не можу сказати, що почитав і все з голови вилетіло, нічим не зачепило чи що просто змарнував час. Ні. Змушує задуматися