Закриті проєкти, або як я впродовж року займався психологічним мазохізмом.

Хотів відпустку, а отримав місяць самокопання (буду відвертим, зловив цей заскок ще на початку літа).
Іноді усвідомлення нагадує мені різкий удар в обличчя, чесне слово. Хочеться поділитися сьогоднішнім↓

Прописуючи стосунки між персонажами у «Верідіані» я почав прислухатися до себе, думаючи, накриє чи ні? Цього разу чекати на відчуття спустошення чи це обійде мене боком? Обійшло. Тепер, поволі пишучи щось нове й бачачи зародження хімії між персонажами, я питаю себе знову, накриє чи ні? Відповідь проста: ні.

Рік тому я відчував спустошення, бо мої персонажі проходили життєві бурі, ухвалювали складні рішення, відмовлялися від старих токсичних зв'язків, маючи на цьому шляху того, хто тримав їх за руку. Буквально чи ні — суть не в цьому. Персонажі мали розуміння, мали безпечну гавань, безумовну любов і ставало очевидним, звідки ті сили на подолання труднощів.
Тут тобі й причини для емоційної ями після «Блекауту», бо Остін був з Лі до самого кінця попри всі нічні кошмари й небезпеку минулого. І яма після «Закону мовчання», бо як-не-як, а Горацій мав Аврору (хоч я і не фанат їхньої пари). Яма після альтернативного відгалуження, бо Горацій мав Ораціо, а тут і додати більше нічого. Про «В.З.П.» й «Із крові янгола» я взагалі мовчу.

Писати про щось, при цьому маючи дефіцит цього «щось» у своєму житті, це як дивитися на недосяжне. Тебе розриває зсередини, але просто зараз вдіяти із цим можеш небагато.

Писати зараз, коли власні тексти не травмують, а більше нагадують простір для експериментів з новими можливостями — зовсім інша тема