Можливий спойлер:
Урд — окремий і великий біль. Він вимальовувався як шикарний, гнилий (буквально), складний, небезпечний, мерзенний антагоніст. У нього був такий шалений потенціал, а в результаті ми отримали, ну... словом, це відчувалося як поспіх автора.

Мені дуже подобалися взаємодії між Хіркою та Ріме. Це було божественно, поки не визрів абсолютно штучний конфлікт. Я навіть не описуватиму це, не ховатиму під спойлер, бо таке треба відчути на собі. Останні сторінки хотілося прочитати якнайшвидше і просто забути за ці перетягування каната й надмірну драму.

Під кінець Хірка знову почала дратувати. До цього були моменти, коли мені хотілося опинитися там, обійняти цю бідолашну дитину й погладити по голові. Але потім☠️
Хірка весь час була жертвою й шукала своє місце, а тут раптом починає поводитися так, ніби тільки вона має право вирішувати долю усієї Імсляндії, ігноруючи почуття Ріме та логіку світу.
Я розумію, що вона багато пережила, почувалася не на своєму місці, але ця поведінка моментами кололася надто сильно.

Сірі Петтерсен чудово закрутила зав'язку, дуже круто прописала світ, але під кінець першої книжки просто вдарилася в надміру дешеву драму, аби герої захлиналися стражданнями й був гачок на ще дві книги