Згадайте, що ви відчували, коли в дитинстві мама залишала вас в черзі на касу зі словами «я тільки хліб візьму й швиденько вернуся». Касир ніби навмисне починає розраховувати інших людей з блискавичною швидкістю, а ваше серце б'ється швидше, руки пітніють, сповнені страху очі шукають маму. Згадали?

Так от, з калатанням серця, мокрими руками й гарячим обличчям я приношу на «тест-драйв» абсолютно кожен розділ своєму партнерові. Поки він читає, я подумки намагаюся визначити, який момент підпаде під «давай тут трішечки відшліфуємо». Дивлюся куди завгодно, аби не йому через плече зі спробами зрозуміти, до якого моменту дочитався.
Тепер, отримуючи 1-2 сторінки з правками, я не психую, а просто зважую, чи звучить пропозиція досить резонно.

Тут ми плавно підійшли до моєї головної проблеми, яка блокує мої творчі шляхи вже п'ятий місяць. Я боюся не впоратися, боюся все запороти й зависнути серед «дороги». Зазвичай це зависання трапляється між 7 і 9 розділами. Я або пробиваюся крізь це кляте замкнене коло, або відкладаю проєкт. Коли настає час писати 7, 8 або 9 — голова обертом.

Новий проєкт я почав у своєму прекрасному «потоці», коли пишеться в задоволення і є можливість ні про що не думати. Але перед 9 розділом моє «боюся» прокинулося і я почав гальмувати. Зрештою 9 розділ писав з перервами два дні, а робота над 10 затягнулася на цілих три. Я вже й посуд мив, і навіть двічі гуляти виходив (а це стрес, я ненавиджу виходити з дому без нагальної потреби). Не знаю, що за мене заступилося, але, на щастя, 10 розділ гарненько лежить собі у файлі, доведений до фінального речення.

Тепер на початок цього потоку слів. Я звик до того, що, приносячи Алеку розділ, ми знаходимо два-три моменти, які здалося б довести до блиску. З десятим я готувався до того ж і, чекаючи вердикту, подумки намагався зрозуміти, що попаде під «удар». Він відклав текст, почав розповідати, що сподобалося і що особливо зачепило, потім вітає мене з проривом цього замкненого кола і каже «поспи, бляха» (привіт від Дена та Кайла з «Останніх днів». Цей прикол досі з нами).
Я кліпаю і не розумію, а де «давай тут трішечки відшліфуємо»?
На що чую «так гарний баланс між реалізмом і саспенсом, персонажі отримали нові грані. Що там шліфувати?».
Написати розділ, після прочитання якого чуєш «що там шліфувати?», відчувається як свято шалених масштабів. І річ не у тім, що він жорстокий критик, а в тім, що моє «боюся» починає губитися.

Як підсумок для усієї душевної сповіді, хочу сказати, що, попри страх, треба щось робити, а не чекати, коли «боюся» розвіється. Маленькими кроками, без тиску й крику на самого себе. Краще робити помалу й витратити на це кілька днів, ніж не робити взагалі, а потім картати себе «а чого я не спробував?».
Додатковою (і найважливішою) мотивацією для мене є підтримка Алека, який змирився з моїм графіком мазохіста, прийняв мої заскоки й просто каже, що вірить у мене й пишається мною.

Якщо раптом хтось загубив нагоду й не сказав вам кілька слів, то дозвольте мені нагадати, що ви молодці вже тому, що прокидаєтеся вранці й робите побутові справи. Пишаюся вами