Його вже й такі сумніви гризли. Він хоч розумна людина? Ні, він хоч моральна людина? Чи він сильна людина, здатна контролювати власні імпульси? Раніше впевнений в усьому, зрештою, сам перед собою визнав, що на ці питання не може відповісти.
А голосок невагомий, мов пір’їнка. Не похмурий, не відсторонений, як можна було очікувати від хворої, але й не ясний, не безтурботний. Спокійний тон людини, яка перебуває не тут, не там, а десь у нейтральній зоні між світами.
Здавалося, що натурі цієї жінки притаманно жити як живеться, звідати і йти далі, спокійно, не переймаючись. А може, причина була в тому, що саме у глибині вона переживала якісь бурі, щось страшне, а ніхто сторонній ні про що не здогадувався, і їй було важко водночас ще й зважати на буденні справи. І якщо це справді так, то у неї вже не залишалося сил ні для цікавості, ні для того, щоб серйозно займатися тими щоденними дріб’язковими справами, які її оточували.
І ось тепер, повернувшись думками назад, Ін-хай розуміє, що сама вона обрала шлях не стільки дорослості, скільки боягузтва, ставши саможертовною роботящою старшою сестрою. Вона обрала тактику виживання.
Враз її здивувало відчуття, ніби вона й не жила в цьому світі. Авжеж. Так і є. Це факт. Вона ніколи не жила. Навіть у дитинстві, відколи себе пам’ятала, доводилося виживати. Вона сама вірила у власну доброту, в людяність і жила відповідно, нікому не завдаючи шкоди. Вона віддавала всю себе тому, щоб чинити правильно, від цього залежали її життєві успіхи, і вона так би й продовжувала, йшла би далі без кінця. Не знати чому, та коли стояла перед цими розваленими будівлями, її не полишало відчуття того, що вона ніколи по-справжньому й не жила.
Ще раз роздивилася предмети навколо себе. Вони їй не належали. І життя їй теж не належало.
Її життя — це не більше, ніж маскарад виснаженого терпіння, не реальніше від телевізійної мелодрами. А зараз поряд стояла смерть, і вона була знайома, мов член сім’ї, якого втратили, а тепер зустріли знову.
Переставши сміятися, вона починає думати про те, яка дивна штука життя. Після всього, що трапляється в житті, навіть найжахливішого, люди й далі не припиняють їсти, пити, користуватись туалетом, митись — одним словом, жити. Іноді навіть голосно сміються. Можливо навіть, що потім до них приходять такі ж самі думки, і вони безрадісно згадують сум, про який їм хоч ненадовго вдається забути.
— Ти знаєш, мені теж снились сни… моторошні сни, і я могла в них розчинитися, дати себе заполонити… але з них потрібно вибиратися, нам треба повертатися до самих себе, тому що… тому що…