План ліквідаторів
Владислав Смірнов
15 жовтня 2026 року
Коли ти роками розбираєш державну статистику, спостерігаєш за паралічем системи реабілітації та водночас намагаєшся втримати від банкрутства власне легальне підприємство, настає момент абсолютного, кристального прозріння.
Ми звикли списувати цей нескінченний управлінський жах на некомпетентність, жадібність, відомчий хаос чи корупцію. Зараз схопив себе на думці, а якщо відкинути ілюзії і подивитися на результати, то яка вимальовується зовсім картина? Те, що ми вважали хаосом, насправді є бездоганно спланованою стратегією ліквідаторів. Це не помилка системи. Це і є сама система.
Складаючи докупи долю пораненого ветерана і долю незалежного підприємця, ти раптом бачиш фінальний задум цієї внутрішньої окупації. Її мета — не перемога і не відбудова. Її мета — створення ідеального, стерильного неофеодалізму, де немає місця вільному українцю.
Погляньте на дві паралельні реальності, які влада знищує з однаковою методичністю.
Перша мішень — поранений воїн.
Людину жорстко, без жодних бюрократичних затримок забирають із вулиці, коли вона потрібна як бойова одиниця. Але щойно солдат втрачає кінцівки чи отримує важку контузію, міць держави миттєво випаровується. Його списують. П’ять різних міністерств починають грати покаліченою людиною в принизливий міжвідомчий футбол.
МОЗ і НСЗУ цинічно оцінюють долю пораненого у жебрацькі 10 820 гривень, роблячи його «невигідним» для лікарень, які просто виставляють важких пацієнтів за двері. Мінсоцполітики спокійно повертає в бюджет понад 830 мільйонів гривень на протези у розпал війни, доки у хлопців атрофуються м’язи на куксах. Результат математично доведений: 56,3% поранених викидають у «реабілітаційний вакуум». Їх просто залишають помирати в чотирьох стінах. Чому? Бо скалічений ветеран — це джерело люті та політичної небезпеки. Він може ставити незручні запитання. Тому для ліквідаторів найкращий ветеран — це мертвий або ізольований ветеран.
Друга мішень — незалежний бізнес.
Я дивлюся на власну справу. Я тягну збиткові підприємства з останніх резервів, не звільняю людей, плачу «білі» зарплати, закриваючи власним тілом дірки, які плодить безумна влада. І заради чого? Щоб щодня бачити, як фіскальні стерв'ятники вигадують нові удавки і блокують накладні? Вони не чіпають контрабанду чи тіньові схеми. Їхня здобич — це ми.
Їм не потрібні податки для розбудови країни. Вони свідомо душать економічно незалежний клас. Людина, яка сама заробляє, утримує родину і дає роботу іншим, є загрозою. Незалежний громадянин має гідність і вимагає звітності. Тому його треба знекровити, пустити по світу, а його працівників — відловити й кинути в м'ясорубку без зброї та забезпечення.
Архітектура нового феодалізму
Якщо поєднати ці два вектори, відкривається ідеальний, завершений план ліквідаторів. Він складається з трьох кроків.
Крок перший: збереження касти. Недоторканними залишаються лише ті, хто сидить на бюджеті і є частиною репресивно-управлінського апарату. Чиновники, Офіс, Кабмін, Верховна Рада, місцеві князьки, судді, прокурори, силовики, спецслужби та їхня обслуга. Це нова аристократія, яка має монополію на виживання і гроші західних донорів. Вони — єдині, хто гарантовано переживе цю війну.
Крок другий: знишкодження вільних. Всіх решта — незалежних підприємців, кваліфікованих робітників, інтелектуалів, тих, хто будував цю країну і міг би вимагати справедливості — пустити під ніж війни на виснаження. Бізнес задушити податками, а людей відловити й перемолоти на фронті. Тих, хто виживе і повернеться інвалідом, поховати живцем у «реабілітаційному вакуумі» без інфраструктури, протезів і роботи.
Крок третій: заміна населення. Коли активна, незалежна і пасіонарна частина українців буде знищена або вичавлена за кордон, спорожнілі заводи, поля і вулиці заповнять мігрантами. Влада завезе дешеву, безправну робочу силу, яка не знає ні мови, ні історії, ні своїх прав.