Сержант Gonzo

Не розумію, чого в деяких людей палають дупи через те, що Трамп планує купити на росії дизельне паливо.

Якщо запитати Gemini, скільки дизельного палива споживають США, то ми дізнаємося, що цей обсяг становить 3,8–4 млн барелів на добу.

Колишня країна-бензоколонка планує продати США 300 тисяч тонн дизельного палива.

Тонни й барелі — це різні одиниці вимірювання, тому ми завантажуємо дані до ChatGPT, щоб він перерахував їх і дав нам зрозумілий результат. З’ясовуємо, що 300 тисяч тонн дизельного палива вистачить приблизно на 14 годин споживання.

Потім завантажуємо до ChatGPT інформацію про те, що загалом росія планує продати США 3 млн тонн за умови, що її НПЗ будуть на це спроможні, і дізнаємося, що 3 млн тонн дизельного палива вистачить США приблизно на 6 днів.

Таким чином, ми дізнаємося, що Трамп укотре обісрався в очах своїх громадян через те, що купує паливо у військового злочинця. Путін укотре обісрався в очах своїх кріпаків через те, що, поки вони стоять у черзі на АЗС, він продає паливо екзистенційному ворогу.

Особисто мене заспокоює думка про те, що, ймовірно, ми — останнє покоління людей, які пам’ятатимуть ті часи, коли країнами керували старики, що вижили з розуму.

Вони всі здохнуть, а ми залишимося.

Я не знаю, чи знає Стерненко щось конкретне, чи просто користується можливістю кинути лайном у Віталіка, але розумію, що в тій ситуації, яка зараз склалася в Києві, дуже важко втриматися від негативних коментарів щодо міської влади.

Надворі початок жовтня, у Києві вже відключають світло разом із водопостачанням.

Наче цілий рік був для того, щоб підготуватися до зими?

Звісно, у цьому винні росіяни — це зрозуміло. Звісно, немає ніякої детальної інформації щодо того, як мали підготуватися і як підготувалися. Чи було зроблено все, що треба, чи ні. Якщо ні, то чому. Немає розуміння, скільки російських ударів уже влучили в ціль та з якими наслідками.

Вести будь-який конструктивний діалог щодо готовності Києва до зими неможливо через брак інформації. Відповідно, для більшості людей оцінка дій місцевої влади ґрунтується не на фактах, а на довірі.

А яка може бути довіра до київської влади, якщо при згадці Кличка в голові виникають асоціації не з великою кількістю боїв на боксерському рингу і не з покращенням міста, а з величезною кількістю корупційних скандалів?

Людина багато років займалася професійним спортом і відома в усьому світі саме завдяки цьому, але при згадці її імені згадується не бій із Льюїсом, а багатомільйонний бій із мостами та найдорожча гілка метро, яку так і не добудували.

Я недовго живу в Києві, але мій рівень віри в компетентність місцевої влади, так само як і довіра до неї, майже дорівнює нулю.

Сподіваюся, що колись у підручниках історії напишуть, як українці подолали величезну війну, маючи при владі натовп випадкових людей: акторів, спортсменів, фотографів, популістів, піздоболів, гнид та відвертих мразей.

Знайшов у галереї відео за березень 2025 року. Тоді, докладаючи великих зусиль, через нестерпний біль я встав на ноги й почав потроху ходити, а потім мені зробили операцію на нервах — і стало ще гірше. Я знову сів у крісло колісне, був дуже пригнічений, але наприкінці відео сказав: «Ну нічого, скоро буду бігати».

Не скоро. Декілька днів тому я щось психанув, накрутив швидкість на доріжці й побіг. Пробіг 2,5 км, думав, що наступного дня не зможу нормально ходити, але наступного дня пробіг 3,2 км. Ще через день біг швидше, пробіг 2 км. Я й раніше бігав, але зовсім небагато, тому можна сказати, що бігати я почав у жовтні 2026 року.

Півтора року минуло після того відео. Рік я пив сильні знеболювальні, від яких відчував слабкість, сонливість та пригніченість. Близько півтора року пив «Лірику», щоб спати ночами й не прокидатися від судом у ногах і болю. Декілька курсів реабілітації. Декілька місяців тренувань у спортзалі, іноді по шість днів на тиждень.

Я побіг.

На жаль, не існує чарівної пігулки. Не існує найкращого лікаря, який усе знає. Не існує найлегшого та найшвидшого способу досягти мети. Існують планування, тренування, здобуття знань та досвіду. Існують регулярні дії, які протягом тривалого часу дають потрібний результат. Усе в цьому житті треба брати, нічого ніколи саме не впаде на голову. Подарунка від Святого Миколая під ялинкою не буде. Буде робота, яку треба виконати.

Ну ось я відкатав усі навчальні години за кермом, попереду лише іспити.

Можу сказати, що почав відчувати себе за кермом набагато впевненіше та сміливіше. Іноді навіть занадто сміливим. Але Київ — таке місто, що тут треба бути сміливим за кермом.

Мій головний страх на початку навчання полягав у тому, що зрештою мені доведеться відповідати перед Богом за декількох росіян і одну пенсіонерку. На щастя, цього не сталося: усі пенсіонерки залишилися цілими, і навіть велосипедисти теж.

Зрештою я розповім Богу про те, що якось убив Бетмена в районі Нью-Йорка, і на цьому ми й домовимося.

Бетмен — це цей росіянин на відео. Він накинув на спину термоковдру, як плащ, і думав, що його не видно. Не вгадав.

​​У рамках підготовки до повернення на службу я придбав ще один телефон. Я вирішив, що якщо у мене нарешті з’явилася можливість відокремити робочий простір від особистого, то треба нею скористатися.

По-перше, це зручно. Армія — це великий колектив, велика кількість різних завдань і 1000 робочих чатів у декількох різних месенджерах. А якщо ти служиш у штабі, тоді 3000 різних чатів. Зручно, коли ти розумієш, що повідомлення із соціальних мереж, реклама та особисті контакти — це один пристрій, а всі робочі питання — інший.

По-друге, це безпечно. Як це не прикро, але велика частка витоків інформації — це банальна недбалість. Наприклад, коли у людини один пароль на всі додатки й сайти, у тому числі порносайти. Фізично відокремлені інформаційні простори з окремими акаунтами й різними паролями — це дуже гарний спосіб захисту.

З погляду кібербезпеки було б добре придбати Google Pixel, але мене більше цікавить практична користь. Тому тепер у мене є телефон, який можна заряджати один раз на декілька днів і використовувати як павербанк. У нього є ліхтар, що може забезпечити освітлення невеликого приміщення, і нічна камера, щоб орієнтуватися в темному приміщенні, де сплять і пердять пару десятків утомлених чоловіків.

А що ще треба?

У мене є така звичка, яка радше є властивістю мислення, ніж просто звичкою, — аналізувати мотиви людей.

Зробила людина щось погане мені або загалом — і у мене в голові починають виникати питання: чому вона так зробила? Чого вона хотіла? Що її підштовхнуло? Який був контекст цього вчинку? Що вона відчувала? Що намагалася отримати? Що її спровокувало?

І це не є якоюсь усвідомленою дією — це відбувається абсолютно автоматично. Я є свідком якихось дій або тим, на кого вони спрямовані, а в голові починають одне за одним виникати питання та відповіді.

Зрештою у мене формується припущення щодо мотивів людини. Воно може бути правильним або ні — це неважливо. Важливо те, що разом із розумінням мотивів виникає прощення та зникає злість.

Через це я не можу довго злитися на людину. Спочатку я злюся, потім відсторонююся в пошуках мотивів, потім починаю їх розуміти й приходжу до повного спокою.

Це не дуже добре, насправді. Розуміти не обов’язково має означати прощати. Якщо всіх прощати й усіх розуміти, можна дуже швидко забути про власні інтереси та гідність.

Я вважаю, що мені треба навчитися довго зберігати злість, інакше у мене постійно будуть одні й ті самі проблеми. Наприклад, моя дружина відмінно пам’ятає все погане. Під час будь-якої суперечки вона згадує минулі ситуації, у яких я був неправий, дістає їх із кишені й каже: «Ось ти тоді…» Таким чином виходить, що зрештою я завжди винен, а вона — ніколи.

Зрештою, властивість розуміти мотиви вчинків інших людей грає на користь кому завгодно, але не мені. А ще мені цікаво, чи зустріну я колись людину, яка намагатиметься зрозуміти мотиви моїх вчинків так само, як це роблю я? Хоча б раз у житті.

Після цієї новини я остаточно переконався в тому, що в Міністерстві у справах ветеранів працюють недорозвинені.

Якщо ви не в курсі: програму «Ветеранський спорт» призупинили, тому що на неї закінчилися гроші. Попит на програму виявився значно більшим, ніж прогнозувалося на початку року.

Міністерство у справах ветеранів не змогло спрогнозувати, що якщо щоквартально витрачати з річного бюджету більше, ніж заплановано, то до кінця року грошей не вистачить. Вони дійсно не змогли до цього додуматися, якщо врахувати, що про зупинку програми повідомили в останній момент — 1 жовтня, у День захисників і захисниць України. Я не думаю, що то був навмисно запланований подарунок, — вони просто розпіздяї.

Люди, які через відсутність власного інтелекту не додумалися попросити штучний інтелект зробити розрахунок витрат, заявляють, що допомагатимуть тим, хто дійсно займається спортом.

Яким чином вони дізнаватимуться, хто дійсно займається спортом, а хто ні?

У цьому не було б проблеми, якби розрахуватися грошима, що надійшли на картку за програмою «Ветеранський спорт», можна було виключно в спортивному залі. Але це не так. Багато людей купують за ці кошти — 1500 грн на квартал — спортивне харчування та вітаміни. Є магазини, які підлаштувалися під торгівлю цими товарами саме за програмою «Ветеранський спорт».

Завдяки кому з’явилася ця можливість? Та завдяки Міністерству у справах ветеранів і з’явилася. Це ж вони ухвалюють рішення, у яких установах ветеран може розрахуватися цими грошима, а в яких — ні.

Відповідно, Міністерство у справах ветеранів спочатку саме створило ситуацію, за якої незрозуміло, хто дійсно займається спортом, а хто лише купує спортпіт із вітамінами, а зараз там якимось чином шукатимуть правдиву інформацію.

Наприклад, декілька місяців тому я оплатив за програмою «Ветеранський спорт» абонемент у зал. Це найдешевший зал у моєму районі, на інший цих грошей не вистачить. Зал хуйовий. По-перше, там крутять російські відео. По-друге, він відповідає своїй вартості.

Я почав ходити в інший зал, який коштує утричі дорожче. На це я витрачаю власні кошти. Оскільки за зал я розраховуюся сам, у мене залишається 1500 грн на квартал за програмою «Ветеранський спорт». На ці гроші я купив собі 1,5 кг ізотоніка.

Питання: до якої категорії користувачів програми мене може віднести Міністерство у справах ветеранів?

Ба більше, вони там настільки йобнулися, що хочуть з’ясувати, хто почав займатися спортом завдяки програмі «Ветеранський спорт».

Я вважаю, що це свідчить лише про те, що чиновники у справах ветеранів максимально далекі від розуміння проблем ветеранів.

Особисто я почав займатися спортом через відсутність будь-якої нормальної системи фізичної реабілітації для ветеранів. Та система реабілітації, яку мені пропонує держава в межах цивільної системи охорони здоров’я, мені не підходить. Я її переріс. Я вийшов на інший рівень: роблю жим ногами з вагою 100 кг і ходжу по доріжці протягом години, а під час реабілітації в державному медичному закладі мені пропонують займатися з гумкою й кулькою, тому що в них більше нічого немає.

При цьому я зобов’язаний проходити цю імітацію реабілітації, щоб продовжити строк інвалідності.

Головна проблема політики в нашій державі полягає у відсутності політики. У нас працюють міністри з коротким терміном придатності, яких змінюють одного за одним. Планування й системний підхід відсутні. І щоб це зрозуміти, не обов’язково бути держслужбовцем — достатньо бути користувачем державних послуг.

«Нам треба поговорити про розлучення. Я тебе більше не люблю», — каже мені дружина декілька днів тому.

Щоб зрозуміти, чому я трохи застиг, коли це почув, треба спочатку розібратися в тому, що я вкладаю в поняття «шлюб».

Шлюб — це стан, який є доречним у випадку, коли дві людини планують придбання спільного майна та/або народження спільних дітей. Шлюб — це поняття, яке потрібне виключно для врегулювання матеріальних та батьківських прав. Звісно, є й деякі дрібні плюси від шлюбу, але це другорядне.

Шлюб не має нічого спільного з поняттям «любов». Я загалом упевнений у тому, що чоловік може одружитися виключно через те, що він любить, у двох випадках: перший — коли він молодий та недосвідчений, другий — коли він дурний. Щоб любити одне одного, шлюб не потрібний.

Інша справа, коли ви плануєте спільне майбутнє, дітей і, відповідно, спільне майно. Тут шлюб стане в пригоді.

Колись я лежав у бліндажі в Серебрянському лісі й міркував над своїм майбутнім. Я зрозумів, що хочу зупинитися в якомусь одному місці, мати затишне житло, створити родину й жити так до кінця життя. Потім я зробив пропозицію Каті, і вона дала згоду. Я був упевнений у тому, що вона думає так само, як і я. Ми це обговорювали. Але декілька днів тому я зрозумів, що щось пішло не за планом.

Після фрази «Я тебе більше не люблю» я почав фізично відчувати, як нейрони в моєму мозку рухаються з боку в бік, б’ються один об одного й не можуть знайти правильного маршруту.

Тому що його немає. У справах родини я не керуюся категоріями «люблю чи не люблю». Я керуюся категоріями «родина, обов’язок, відповідальність». Якби я керувався мотивами на кшталт «люблю чи не люблю», я б ніколи не одружився.

Шлюб — це рішення. Створення родини — це рішення. Навіть любов у широкому сенсі цього поняття — це теж рішення. А любов як емоція — це метелик-одноденка: вона гарно народжується, але швидко гине.

Тому слова «Я тебе більше не люблю, нам треба розлучитися» викликають у мене щире нерозуміння на кшталт: «І що? Я думав, ми з тобою родину створюємо. До чого тут узагалі любов?»

Моє спілкування з дружиною здебільшого має односторонній характер. Як чорна діра всмоктує матерію, так і моя дружина приймає від мене інформацію і не віддає назад навіть фотони світла.

Тому буду рефлексувати публічно.

Завдяки тому, що моя дружина увімкнула голосове повідомлення від подруги без навушників, я дізнався, що мене поливають лайном за спиною за участю моєї ж дружини.

Якось так сталося, що у чоловіків не прийнято ображати дружин один одного. Не буває такого, щоб зустрілися чоловіки, один із них скаржився на дружину, а інші його підтримували й казали щось погане про неї.

Особисто я ніколи такої поведінки не бачив. Звісно, може бути таке, що один розповідає про те, яка погана у нього дружина, потім іде, а ті, хто залишився, за його відсутності починають ділитися емоціями без будь-яких обмежень. Але при ньому — ні. А навіщо? Це ж його дружина, сам із нею одружився, хай сам і розбирається.

Так відбувається, як мінімум, у більшості чоловіків. Ймовірно, ті напівпідораси, що обговорюють у роздягальні спортзалу, які м’язи вони опрацьовували цього тижня, також детально обговорюють свої стосунки з жінками — я не знаю.

Є очевидна закономірність: коли людина скаржиться чужим людям на свого партнера, вона принижує сама себе. Це майже те саме, що розповідати людям, що у тебе тупа дитина. Усі ж зрозуміють, у кого вона пішла.

Якби хтось сказав мені щось погане про мою дружину, ймовірно, він отримав би в єбало. Коли моїй дружині кажуть щось погане про мене, вона з цим погоджується. Чому так? Я не розумію.

Невже ж я заслуговую на таке? Наче ж нічого страшного й не робив. Але, як виявилося, у стосунках із жінками чоловіку й не треба робити щось не так. Якщо він нічого не зробив, вона просто вигадає це — і все. Усе ж просто.

Рецепт майбутнього розлучення дуже простий:
Береш свої проблеми і замість того, щоб вирішувати їх або спокійно переносити, шукаєш винного, наприклад, чоловіка. Він найближче. Вигадуєш причину, чому він винний у твоїх проблемах, і йдеш до подруг. Самотні незаміжні нещасні подруги з величезним натхненням підтримують тебе. Вони ж краще за всіх знають, які чоловіки погані істоти. Вони ж тому й не побудували за все своє життя нормальних стосунків: тому що всі чоловіки однакові.

Одна отримує підтримку, інші кайфують від того, що не тільки у них усе погано. Підживлюють свою впевненість у всесвітній винності чоловіків у всіх жіночих проблемах. Усі задоволені.

Коротше, я вважаю таку поведінку неприпустимою. Це майже як зрада.

З позитивного: я спостерігаю, що кожні наступні мої стосунки й кожен наступний шлюб кращі за попередні. Тому, ймовірно, усе найкраще чекає на мене попереду. А поки можна нарешті виговоритися щодо "заборонених" тем. Продовження згодом.

Повернувся з лікарні. Сиджу біля ЦНАПу. Тривога, ЦНАП закритий, на вулиці натовп людей — усі чекають, коли відкриється. Я голодний, хочу додому, але повертатися до ЦНАПу знову, щоб забрати своє посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, не хочеться. Сиджу.

Натовп, напевно, якимось чином навчився відчувати, коли буде відбій тривоги, і збився в купу біля зачиненого входу. На лавці залишилися лише я й мій ПТСР.

Щоб не втрачати час марно, шукаю в інтернеті, де придбати пробірки, щоб зробити аналіз із рани на бактерії. Сьогодні не зміг здати посів, тому що в Медичному центрі НГУ закінчилися пробірки. Знайшов якийсь сайт, залишив заявку — через 30 секунд мені телефонують. На тому кінці — молодий хлопець. Пробірок у Києві немає, треба замовляти в Мукачеві.

Повернувся на сайт, але замовлення так і не зробив. Мінімальне замовлення — майже 500 грн. Це на один аналіз мені довелося б придбати близько 33 пробірок, а я планував 10. Одну — мені, інші — залишити в лікарні, щоб наступному пацієнту не довелося, як мені, бігати по Києву й шукати пробірку для посіву.

Згадав голос цього хлопця з магазину й думаю: а ось уявіть, що його забрали в армію й більше немає кому телефонувати клієнтам і розповідати про пробірки. Що тоді? Це ж, імовірно, зруйнується весь пробірочний ринок, а згодом і весь економічний фронт. Піздець.

Як же все-таки добре, що в нашій країні все ще вистачає хлопців, які можуть торгувати пробірками. Економічний фронт тримається — ні кроку назад.

☝️ Всі ці місця давно окуповані, тому можна спокійно ділитися цими спогадами.

А це хоумрум знимав для мене Серьога після мого поранення. Хлопці викопали справжні тунелі, як у В'єтнамі. На той час я вже ліжав у лікарні.

Це був готовий блиндаж, але ми винисли на зовні антени від купольного РЕБу. Через декілька днів в п'яти метрах від бліндажу приземлився снаряд і наши антени загинули.

10 діб. Копали двома групами по черзі, цілодобово.