У мене є така звичка, яка радше є властивістю мислення, ніж просто звичкою, — аналізувати мотиви людей.

Зробила людина щось погане мені або загалом — і у мене в голові починають виникати питання: чому вона так зробила? Чого вона хотіла? Що її підштовхнуло? Який був контекст цього вчинку? Що вона відчувала? Що намагалася отримати? Що її спровокувало?

І це не є якоюсь усвідомленою дією — це відбувається абсолютно автоматично. Я є свідком якихось дій або тим, на кого вони спрямовані, а в голові починають одне за одним виникати питання та відповіді.

Зрештою у мене формується припущення щодо мотивів людини. Воно може бути правильним або ні — це неважливо. Важливо те, що разом із розумінням мотивів виникає прощення та зникає злість.

Через це я не можу довго злитися на людину. Спочатку я злюся, потім відсторонююся в пошуках мотивів, потім починаю їх розуміти й приходжу до повного спокою.

Це не дуже добре, насправді. Розуміти не обов’язково має означати прощати. Якщо всіх прощати й усіх розуміти, можна дуже швидко забути про власні інтереси та гідність.

Я вважаю, що мені треба навчитися довго зберігати злість, інакше у мене постійно будуть одні й ті самі проблеми. Наприклад, моя дружина відмінно пам’ятає все погане. Під час будь-якої суперечки вона згадує минулі ситуації, у яких я був неправий, дістає їх із кишені й каже: «Ось ти тоді…» Таким чином виходить, що зрештою я завжди винен, а вона — ніколи.

Зрештою, властивість розуміти мотиви вчинків інших людей грає на користь кому завгодно, але не мені. А ще мені цікаво, чи зустріну я колись людину, яка намагатиметься зрозуміти мотиви моїх вчинків так само, як це роблю я? Хоча б раз у житті.