Спільне | Commons

Чому революції програють навіть після перемог? 🫤

Болівія та Непал — дві дуже різні країни на протилежних кінцях світу, з відмінними релігійними й політичними традиціями. Попри це обидві країни на початку XXI століття пройшли схожою траєкторією.

Народам цих країн вдалося повалити старі консервативні режими, привести до влади прогресивні сили та ухвалити нові конституції з проголошенням захисту соціальних прав і гарантією політичного представництва. Утім, нещодавно і Болівією, і Непалом прокотилася нова масштабна хвиля протестів. Тепер проти політики колишніх революціонерів на вулиці вийшла молодь покоління Z.

У новій статті розповідаємо, чому так сталося та які уроки сучасним лівим слід з цього винести.

Лев Юркевич представляв українських соціалістів у дискусіях Другого інтернаціоналу, а найбільше відомий участю в дебатах щодо національного питання. У своїх текстах він намагався поєднати марксистську теорію класової боротьби з аналізом колоніального становища України в межах Російської імперії та наполягав на необхідності політичної самоорганізації робітництва поневолених народів. Зокрема, він відзначився полемікою з Володимиром Леніним щодо цього питання.

У радянській історіографії Юркевича характеризували як «буржуазного націоналіста», що призвело до тривалого замовчування його текстів і політичної діяльності.

▪️Чому ж сьогодні доробок українського соціал-демократа актуалізують на Заході?
▪️І які нові перспективи тексти та ідеї Юркевича відкривають для осмислення права націй на самовизначення у ширшій боротьбі за соціальну емансипацію?

Про все це у своїй статті пише британський лівий історик Кріс Форд.

🪡 «Голка й нитка мають потенціал поєднати розпорошені опори в тканину феміністичної солідарності, що виходить за межі кордонів».

Палестинська вишивка татрез — це давня техніка вишивання хрестиком, яку століттями передавали від матері до доньки. Подібно до української вишивки, вона тісно пов’язана із землею, ландшафтами та повсякденним життям спільнот. Її орнаменти, кольори й візерунки зберігають локальні історії поза межами офіційних архівів.

Зазвичай традиційні ремесла, якими переважно займаються жінки, уявляють як щось «наївне», аполітичне й суто домашнє. Натомість, навчаючись татрезу, Юлія Кіщук відкрила для себе вишивку як практику спротиву — коли процес вишивання стає простором солідарності та політичного висловлювання там, де слова заборонені.

🧵 Так, на думку авторки, вироби з вишивкою створюють своєрідний феміністичний контрархів — спосіб зберігати знання, пам’ять і досвід тих, кого часто ігнорує офіційна історіографія: селянок, робітниць, ув’язнених і людей у вигнанні.

Вишивці, її політичному потенціалу та солідарності, прихованій у знеціненій жіночій праці, присвячена наша публікація до 8 березня. Вітаємо всіх зі святом! 💜

«Підтримка України, як і Палестини, — це антиімперіалістична дія, а отож, обов'язок комуніста» ✊

Нещодавно Діонисій Виноградів побував в офісі Об’єднаної соціалістичної партії трудящих (ПСТУ) у районі Белла-Віста в Сан-Паулу, який є найбільшою секцією інтернаціоналу під назвою Міжнародна ліга трудящих.

На зборах, присвячених американському імперіалізму, наш товариш поспілкувався з бразильськими, аргентинськими, сирійськими, іспанськими та португальськими лівими, які хоч і не ідеалізують українську державу, послідовно розрізняючи уряди й народи, але виступають проти будь-яких імперіалістичних зазіхань та підтримують право людей на боротьбу.

Більшість із них називають себе комуністами, для яких ця ідеологія означає не ностальгію, а принципову позицію інтернаціональної солідарності з пригнобленими. Тож, як і чому бразильські ліві беззаперечно підтримують український спротив російському імперіалізму — читайте у репортажі Діонисія з події.

Мирослав Шкандрій — представник української діаспори в Канаді, літературознавець і політичний критик, автор резонансної книжки «В обіймах імперії».

Син українських робітників-мігрантів, він провів дитинство в Англії. Навчався в Кембриджі та формувався в контексті студентських бунтів, антивоєнних протестів і лівих інтелектуальних дискусій 1960-х років.

У 1970–80-х роках Шкандрій був редактором журналу «Діялог» — україномовного видання діаспори, яке пересилали до Радянської України. Журнал працював над альтернативною лівою критикою СРСР як соціально неефективної та антидемократичної моделі, пропонував аналіз радянської економіки, підтримував контакти з дисидентами та співпрацював з іншими еміграційними ініціативами.

У межах нашої серії про українську діаспору ми поговорили з Мирославом Шкандрієм про його становлення лівим активістом в середовищі української діаспори, про те, як йому та його товаришам вдавалося знаходити спільну мову з українськими націоналістами заради спільної цілі та про інтелектуальну працю як форму активізму за визначенням.

🤖 «Штучний інтелект захопить світ і моє робоче місце!».

Стрімкий розвиток технологій усе дужче розганяє подібні страхи 🤯 Але чого насправді варто боятися — майбутнього повстання машин чи цілком реальних власників великих компаній, які вже сьогодні використовують ШІ для посилення контролю над працівниками, скорочень і урізання трудових прав?

Запрошуємо поміркувати про це 11 березня на вебінарі «Чи забере у тебе роботу ШІ? Штучний інтелект — інструмент керівників чи працівників?».

Разом із журналістом і дослідником, автором подкасту «Ukraine The Possible» Віталієм Атанасовим та нашою редакторкою, соціологинею Оксаною Дутчак під час події обговорюватимемо реальний вплив технологій на ринок праці, щоденний досвід роботи та права працівників і працівниць.

Реєстрація та деталі події. 👇 Долучайтеся!

💩 «Всі покращення в доставці — тільки на гірше. Згівняння називається».

Легке оформлення через застосунок, гнучкий графік, відсутність податків. Саме такі «переваги» гіг-економіка пропонує своїм працівникам. Тому чимало підлітків, літніх людей, безробітних обирають платформи як фріланс чи тимчасовий підробіток.

Проте на практиці їх чекають суворі реалії. Платформа мінімізує власні витрати й відповідальність, перекладаючи ризики на людей. Компанія отримує прибуток, а працівники — соціальну незахищеність, витрати на забезпечення робочого процесу, відсутність гарантій, підвищені небезпеки на дорогах і фінансову нестабільність.

❓Чому ж ті, хто планували підзаробити кілька місяців, залишаються в доставці роками?
❓З якими небезпеками вони стикаються щодня?
❓ Скільки годин потрібно працювати, щоб заробити 2000 грн на день — і якою ціною це дається?
❓ І чи можлива солідарність там, де працівників та працівниць роз’єднує алгоритм?

Дізнавайтеся відповіді на ці питання та знайомтеся з тими, хто везе вашу доставку, у новому сюжеті «Ось бачиш!» — про гловерів і гловерок.

«В умовах розпаду світового порядку жодні письмові гарантії безпеки не є надійними».

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну наш редактор Тарас Білоус вступив до лав ЗСУ. Його листи й статті, опубліковані на початку великої війни, спричинили гостру полеміку із західними лівими щодо збройного спротиву.

До четвертої річниці повномасштабної війни публікуємо нове інтерв’ю з Тарасом для журналу Jacobin — про те, як змінилася його позиція за ці роки.

Сьогодні він повертається до дискусії з міжнародними лівими з питанням про те, чи наблизило обмеження озброєння України з приходом Трампа реальне припинення війни — чи навпаки, така логіка лише підсилює агресора?

В інтерв’ю також йдеться про бачення військовими завершення війни, переговори та межі можливого компромісу, ризик нового вторгнення після перемир’я, перспективи виборів після війни, виклики відбудови та наслідки можливої поразки.

Дозволимо собі невеликий спойлер: це важка й місцями сумна розмова — до сумної річниці.

Кілька днів тому ми опублікували матеріал, присвячений книзі «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії. 1998–2003».

Невдовзі стало відомо, що її авторові — ветеранові українського робітничого та соціалістичного руху Олегові Дубровському — діагностували рак шлунка.

Понад сорок років свого життя він присвятив важкій праці трубопрокатника і слюсаря. Упродовж цих десятиліть організовував страйки, підтримував колег у боротьбі за трудові права на підприємствах Дніпра. З початком повномасштабної російської збройної агресії долучився до добровольчих формувань.

Сьогодні перед ним постає нове випробування — тривале й складне лікування.

Ми звертаємося до всіх із проханням підтримати Олега.
💳 Номер пенсійної картки для допомоги:
5168 7451 9049 8664

📰 Влітку на нашому сайті вийшла рецензія британського історика Саймона Пірані на книжку органайзера-марксиста Олега Дубровського «Соціалістичний активіст на промисловому підприємстві в умовах української буржуазної демократії 1998–2003».

Після ознайомлення з текстом рецензії автор звернув увагу на низку важливих неточностей і концептуальних розбіжностей. Сьогодні ми публікуємо його відповідь, у якій він детально розбирає як фактологічні помилки, так і проблемні узагальнення та інтерпретації Пірані.

Крім того, на нашому сайті за посиланням, ви можете безкоштовно завантажити електронну версію книги Олега Дубровського. А також прочитати на неї рецензію, написану Саймоном Пірані.

🎒 Заметіль, аномальна спека, потоп, обстріли — відгадайте, кого можна побачити на вулиці за будь-яких умов?

Це люди, яких впізнають лише за жовтими рюкзаками. У новому сюжеті «Ось бачиш!» ми познайомимо вас із кур’єрами служби доставки — тими, чиє здоров’я й безпека є частиною «гнучкої» системи цифрового сервісу.

Дивіться тизер про героїв швидкої доставки, а повне відео чекайте наступного тижня.

🚔 Мадуро під арештом у США — що зараз відбувається у Венесуелі?

Після військової операції США 3 січня цього року та захоплення Ніколаса Мадуро Венесуела стрімко опинилася на перших шпальтах світових медіа. Однак уже за кілька тижнів інформаційна хвиля спала.

Це привід згадати, чим насправді був венесуельський лівий проєкт чавізму, які реформи провадив соціалістичний уряд і як прогресивні перетворення завершилися авторитаризмом Мадуро.

Читайте про це у великому інтерв’ю з соціологинею Марією Іванчевою, яка проводила польові дослідження у Венесуелі в період розквіту чавізму — аналізуючи освітню та інші соціальні реформи боліваріанської республіки.

«”Я тебе люблю” означає: в мого існування у світі є джерело — ти. У воді такого джерела я бачу нашу радість, передусім твою».

Хай які вади має День святого Валентина з його комерційним підґрунтям, у час жорстокості, репресій і насильства хочеться актуалізувати будь-який привід, щоб говорити про любов.

Колись на нашому сайті був переклад есею Алена Бадью, у якому філософ пояснює, чому любов — це радикальний жест, вартий боротьби й авантюрного ризику. Адже саме в акті любові ми робимо ставку на ризик власним еґо заради іншого й готові творити нову реальність.

Тож сьогодні, у День святого Валентина, ми пропонуємо задуматися про радикальний вимір любові — про той її аспект, де розгортається ризик, дія, перевинайдення світу з погляду відмінності та неподібності. «Любов — це велика революція», — каже Бадью про здатність любові прокладати шлях від егоїзму до родового людства.

Вітаємо вас із Днем закоханих саме цим текстом. Хвала любові! 🫶🏽

Сьогоднішній мастрід — велике інтерв’ю з Нуром Садеком, нашим товаришем із табору біженців у Бангладеші, молодим активістом народу рохінджа, радником і співзасновником Студентської мережі рохінджа — низової організації, що займається адвокацією інтересів громади рохінджа.

Нур Садек представник народу рохінджа — корінної мусульманської спільноти штату Ракхайн (Аракан) у М’янмі. Систематичний та повільний геноцид перетворив цей народ на одну з найбільш переслідуваних меншин у світі. Рохінджа позбавлені громадянства на власній землі, права на вільне пересування та зазнають фізичного винищення.

Наприкінці 2016 року понад мільйон рохінджа — більш ніж половина усієї спільноти — були змушені тікати до Бангладешу після того, як силовики та ультранаціоналістичні буддистські фанатики, які прирівняли «іновірців» до «чужинців», розгорнули масштабні етнічні чистки. Як наслідок, на кордоні двох держав, у районі Кокс-Базару, постав найбільший у світі табір біженців.

У цій розмові йдеться не лише про злочини м’янмарського режиму. Це також розмова про межі ліберальної демократії, яка надто часто керується не принципами справедливості, а вигодою, альянсами й «стабільністю». У цьому контексті ми говоримо й про Україну — про те, чому нейтралітет у ситуації імперської агресії завжди працює на агресора і чому солідарність між пригнобленими є політичною необхідністю.

Чому радянський проєкт, що починався з ідеї побудови комуністичного суспільства, так і не зміг ліквідувати капіталістські економічні відносини навіть після націоналізації засобів виробництва? 😩

Сьогодні, у часи кризи капіталізму та появи нових технологій, знову набувають актуальності питання демократичного планування. Тож особливо примітною стає спадщина марксистського економіста Шарля Беттельгайма. Аналізуючи економіку радянського соціалізму, він показав, які саме її структурні особливості блокували можливість справжньої демократії на робочому місці та ефективного суспільного контролю над виробництвом.

Його аналіз важливий не лише для розуміння досвіду ХХ століття. Наразі він також є дороговказом для сучасної стратегії боротьби на робочих місцях, переосмислення ролі менеджерського класу та глобальних ланцюгів постачання.

Тож чому без руйнування форми підприємства жоден посткапіталістичний проєкт не зможе відбутися — читайте в нашій новій статті.

👴 За даними національного опитування, 60% українських сімей протягом останніх років мали хоча б одного літнього родича, який потребує регулярного піклування.

«Традиційні», «сімейні» цінності нам підказують: піклуватися про літніх людей — це обовʼязок родичів. Проте чи завжди ці моральні зобовʼязання враховують щоденні виснажливі фізичні, емоційні зусилля і час, якого потребує така робота.

На основі репрезентативного опитування та глибинних інтерв’ю цю невидиму економіку догляду в Україні дослідила соціологиня Олена Стрельник.

У її статті ви дізнаєтесь:
▪️ як гендер, клас і місце проживання впливають на розподіл доглядової праці;
▪️ чому навіть заможні родини рідко користуються оплачуваним доглядом;
▪️ яку роль у підтримці старших відіграє держава;
▪️ і чому життя літніх людей часто стає «неперспективним» у логіці повоєнного відновлення.

Тож чому суспільство не може бути стійким, поки турбота залишається приватною справою, — читайте в новому матеріалі.

«Я не можу повірити, що ніколи не побачу його старим. Я сподівалась, що коли він посивіє й відпустить довгі вуса, українське суспільство нарешті віддасть йому належне: назве метром і проводитиме музейні виставки та ретроспективи…»

Це слова дружини Давида Чичкана Ганни Циби — слова, які несуть візію їхнього спільного майбутнього, яке вже ніколи не станеться.

Давид Чичкан — анархіст і рисувальник, для якого мистецтво ніколи не було відокремлене від політичної позиції. Воно було способом говорити про нерівність, насильство й експлуатацію та водночас відкривало простір для уяви іншого суспільства: без ієрархій, примусу й страху. Саме через свої роботи Давид неодноразово стикався з цензурою, нападами та спробами скасування виставок — але ніколи не відмовлявся від своїх поглядів.

У вересні 2024 року Давид долучився до лав Збройних сил України. Це рішення стало продовженням тієї ж позиції — опору імперіалізму й боротьби за свободу, яку він відстоював усе життя. 10 серпня Давид загинув від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.

Це втрата, з якою важко змиритися друзям і подругам, порожнеча, яку неможливо заповнити. Та його присутність відчутна й нині — у роботах, міському просторі, у ході щоденної боротьби й у межах спільнот, які плекають рівність й солідарність.

«Незалежна, самостійна, антиавторитарна, безкласова, прогресивна, феміністична, соціальна, соціалістична» — це гасло з робіт Давида продовжує жити разом із тими, хто несе й продовжує його справу.

У пам’ять про Давида ми зняли цей фільм — як спосіб зафіксувати його присутність і як жест любові, вдячності та солідарності. Це фільм не про минуле, а про те, що триває: про мистецтво непокори й боротьбу, що обов’язково завершиться перемогою.

Зброя, військові радники, кредити, програми навчання — у ХХ столітті СРСР інвестував значні ресурси в країни Глобального Півдня в рамках проєкту створення антиімперіалістичної альтернативи Заходу. Наслідки цієї політики відчутні й досі: у багатьох країнах вона трансформувалася у вдячність та лояльність до Росії — попри очевидні імперські практики останньої.

У книзі «Східний Інтернаціонал» Маша Кірасірова звертає увагу на ще один важливий аспект цього феномену: як зовнішня антиколоніальна політика СРСР була тісно пов’язана з тим, як більшовики будували власний «внутрішній Схід» у Центральній Азії та на Кавказі.

Радянська взаємодія з Азією й Африкою та управління неросійськими регіонами всередині Союзу спиралися на спільну логіку — територія, нація, контроль.

▪️ Тож, як проєкт світової революції поступово перетворився на ставку на національні держави, кордони й лояльні еліти?
▪️ І як антиколоніальна риторика може співіснувати з імперською практикою?

👉 Читайте про це в нашій рецензії на книжку «Східний Інтернаціонал: Араби, центральноазійці і євреї в антиколоніальній імперії Радянського Союзу».

Море анархістських прапорів на головній площі столиці України.

Так дружина, друзі й подруги Давида Чичкана втілили його мрію — на жаль, у момент прощання.

Анархіст і художник Давид Чичкан загинув 10 серпня від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на запорізькому напрямку.

Його смерть — невимовна втрата не лише для тих, хто знав його особисто, а й для спільноти людей, які разом із ним мислять свободу як рівність, а солідарність — як щоденну практику, а не гасло.

Давид продовжує жити в кожному й кожній із цих людей. Приєднуючись до тих, хто плекає памʼять про нього, команда «Ось бачиш!» спробувала зафіксувати цю присутність і зняла невеликий фільм про Давида.

Повну версію фільму опублікуємо наступного тижня.

🫤 Якщо ви колись брали участь у ліворадикальних організаціях, то, ймовірно, не раз переживали розчаруванням на своєму активістському шляху.

Найболючішими вони стають не через поразки, а тоді, коли організації, покликані боротися за визволення людства, починають відтворювати ієрархії зсередини.

Саме про такий досвід втрати ілюзій після 60 років у лівому русі написав Боб Маєрс — британський робітник, профспілковий активіст і колишній троцькіст. Його есей — це спроба зʼясувати, як ліві рухи скочуються в авторитаризм?

У перших двох частинах тексту Маєрс міркує про ризики, які виникають тоді, коли ідеї перетворюються на догму, відриваються від реальності й починають важити більше, ніж живі люди.

Сьогодні ж ми пропонуємо прочитати завершальну частину есею, у якій активіст аналізує партійний досвід, власні помилки та причини внутрішньопартійних розколів.

Утім, цей текст — не лише про владу всередині лівих організацій. Маєрс говорить і про можливість іншої політичної культури: самоорганізації без догми, готовності визнавати помилки, простору, де наймолодша учасниця може критикувати «старожилів» — і бути почутою 🤝

Тож питання не в тому, чи маємо ми правильну теорію, а в тому, чи не перетворюємося ми на те, з чим боремося.