Спільне | Commons

Українська діаспора — це не лише про походження чи ідентичність. Вона була і залишається важливим простором виробництва знань та формування дискурсу про Україну поза радянської цензурою та усталеними в світі упередженнями.

Щоб розібратися, як досвід українців у різних країнах вплинув на формування української культури та політичної дискусії, ми започаткували спецпроєкт про українську діаспору.

Сьогодні в межах цього спецпроєкту ми публікуємо інтерв'ю з Богданом Кравченком — соціальним науковцем українського походження, чия життєва й інтелектуальна біографія охоплює Канаду, Велику Британію, Україну та Центральну Азію. У студентські роки він був залучений до лівого руху в Канаді, співпрацював із марксистським журналом Critique та діаспорним часописом «Діалог», який критикував радянську систему з лівих позицій.

Після розпаду СРСР переїхав до України, де працював над реформуванням державної служби, разом із Соломією Павличко заснував видавництво «Основи» та викладав у Києво-Могилянській академії.

Із нашої розмови з Богданом Кравченком ви дізнаєтеся, зокрема, про те, як у діаспорі формувалися політично ангажовані середовища та в чому полягала суперечливість цих процесів, про важливість соціальної та економічної історії для розуміння українського минулого, а також про роль і становище української діаспори в умовах повномасштабної війни.

🫸«Навіть за свого життя Маркс зневірився у багатьох “марксистах”, які вважали, що він створив остаточний підручник про те, як має розвиватися історія».

Нещодавно ми опублікували першу частину есею Боба Маєрса — британського активіста і робітника, який десятиліттями був учасником радикальної лівиці: від фабрик і профспілок до троцькістських організацій. У ній він розмірковує про те, як в історії людства ще з часів античності знання знову і знову, стаючи догмою, потребувало переосмислення та здатності ставити критичні запитання.

⛓️ Та чи може перетворитися на сувору релігію і сама теорія визволення?

Саме цьому питанню присвячено другу частину есею Маєрса, у якій він показує, як марксизм, ставши ідеологічною догмою, поступово втрачав революційний характер — характер живого знання про суспільство.

Чому навіть прогресивні ідеї обертаються диктатом, закритим до критики, і помирають? І що потрібно, аби марксизм знову став інструментом мислення та визволення? Читайте другу частину есею за посиланням.

🔥 2026 рік не змусив чекати на гучні новини й відразу позначився черговою хвилею політичних і соціальних потрясінь.

Утім, поки увага загалу прикута до арешту Мадуро, менш поміченими залишаються події в Ірані. Уже майже два тижні там тривають масові антиурядові протести, що супроводжуються силовими розгонами, арештами та загибеллю протестувальників.

У цьому контексті пропонуємо звернути увагу на інтерв’ю з представниками й представницями низового опозиційного колективу «Анархістський фронт», який об’єднує активістів і активісток з Ірану та сусіднього Афганістану.

Це перше публічне інтерв’ю анархістської організації після нещодавньої реорганізації й рідкісна нагода почути, як вибудовується лібертарна політика в умовах, де «держава розглядається як абсолютне зло й фундаментальна перешкода для будь-яких справжніх перетворень в інтересах народу».

Розмова охоплює історію анархістського руху в Ірані, афганський досвід життя між війнами та імперськими вторгненнями, жіночий спротив, а також критику як ісламістської теократії, так і західного імперіалізму.

Повне інтерв’ю про низовий спротив системам державного пригноблення читайте за посиланням.

🎄 До Нового року лишилося кілька годин, тож ми не будемо відволікати вас від святкових клопотів довгими лонгрідами й підсумковими списками. Але все-таки встигаємо увірватися з привітаннями, побажаннями й маленькими подарунками 🫶🏽

Тож вітаємо з прийдешнім Новим роком! 🎄

Дякуємо всім, хто залишається поруч і підтримує нас:
💫 нашій команді та редакції — за найкращу горизонтальну робочу атмосферу;
✍🏼 авторкам і авторам — за сильні, критичні тексти;
🦄 підписницям і підписникам — за лайки, шери й уважні читання;
💞усім однодумицям і однодумцям — за можливість відчути солідарність у боротьбі за зміни на краще.

В усе це ми віримо, довіряємо й любимо з року в рік. Тож бажаємо собі й вам і надалі триматися разом. Нехай у 2026 нас стане більше, а наші голоси звучатимуть голосніше ✊🏽

І наостанок усе-таки буде одне невелике підсумкове досягнення, воно ж маленький подарунок для нас усіх: ми оновили сайт 💻‼️Він став швидшим, зручнішим та ще більше відкритим для діалогу. Тож заходьте, тестуйте й переглядайте матеріали, які могли пропустити. Сподіваємося, у новому році читати нас, ділитися думками та долучатися до наших проєктів буде ще легше.

Гарних свят! 👯
До зустрічі у 2026 👋🏼❤️‍🔥

У період новорічних свят багато з нас люблять читати захопливі й натхненні пригодницькі історії ✨

Тож сьогодні ми вирішили перекласти й опублікувати для вас одну з таких розповідей — про шлях лівого активіста. Це перша частина есею британського робітника, профспілковця та багаторічного члена троцькістської Робітничої революційної партії Боба Маєрса.

Половину свого життя Маєрс провів у «революційній» організації, а іншу — намагаючись зрозуміти, чому революційний шлях так часто виявляється сповненим ілюзій і розчарувань. Свій пошук він починає не з Маркса й партійних програм, а з набагато давнішого зламу — моменту, коли люди вперше наважилися пояснювати світ без богів, спираючись на спостереження та готовність переглядати усталені правила.

Звертаючись до Анаксімандра й інтелектуальної революції Давньої Греції, автор ставить питання, яке й сьогодні звучить болісно актуально: чи не перетворили ліві марксизм на догматичну систему — і чи не в цьому коріння наших поразок, втрати солідарності та безпорадності перед війнами, неолібералізмом і кліматичною катастрофою?

Може здатися, що ця історія позбавлена гепіенду. Проте критична спроба Маєрса повернути лівому мисленню здатність ставити під сумнів і вчитися в реальності таки сповнена віри в можливість не догматичної революційної політики. Зрештою, як пише він сам:

«Сьогодні, коли мені за сімдесят, я все ще вірю, що можливий інший світ, вільний від катастрофічної руйнівної сили капіталу».

Повномасштабна війна Росії проти України стала подією, яка ще раз оголила складне становище німецької лівиці. Від її початку партія Die Linke балансує між декларативним антиімперіалізмом і фактичним ухилянням від підтримки постачання зброї Україні.

▪️ Чому ж солідарність з Україною для німецьких лівих проявляється переважно в гуманітарній і фінансовій площині?
▪️ Які настрої панують у Die Linke після розколу в 2023 році?
▪️ Де, на їхню думку, проходить межа між пацифізмом і правом на безпеку та захист цивільного населення?
▪️ Якою є актуальна позиція партії щодо українських біженців і біженок — їхнього правового статусу та доступу до соціального захисту й ринку праці?
▪️ І нарешті: чи має німецька ліва політика реалістичне бачення вирішення воєнних конфліктів у світі?

Усі ці питання ми мали змогу поставити Бодо Рамелову — члену Лівої партії, багаторічному очільнику Тюрингії та нинішньому віцеспікеру Бундестагу. Читайте в інтервʼю, якими думками він поділився з українськими читачами та читачками.

«Часто ми навіть не уявляємо, скільки всього в житті залежить від одного папірця чи шматочка пластику. І як без нього ми легко можемо стати… ніким».

🪪 Паспорт — документ, який підтверджує особу та громадянство людини. Без нього у вас не буде можливості зробити навіть базові речі: відкрити рахунок у банку, зареєструвати народження дитини, вступити до університету, працевлаштуватися чи одружитися.

Наразі сотні людей в Україні опинилися в ситуації, коли всі ці можливості для них заблоковані. Відмовившись від російських чи білоруських паспортів та пройшовши перевірки, вони натрапили на бюрократичну стіну: Державна міграційна служба (ДМС) роками затягує видачу українських документів, часто навіть попри судові рішення, які зобов’язують це зробити.

Натомість люди отримують тимчасове посвідчення громадянина України — документ-привид, який не дає повноцінних прав і не визнається ані банками, ані прикордонниками, ані іншими країнами.

Такі «напівгромадяни» мають сім’ї, працюють, платять податки, волонтерять або навіть служать на фронті. Попри це для держави вони формально не існують.

Чому ж українська держава відмовляє своїм громадянам у праві на існування?

Читайте про це в нашому новому матеріалі з історіями громадян і громадянок України без паспортів.

✊🏽 Ukraine Solidarity Campaign (USC) — британська мережа солідарності з Україною, яка виникла під час Євромайдану як ініціатива британських лівих. Метою було зрозуміти події в Україні та надавати практичну допомогу прогресивним українським рухам. Перші кампанії USC зосереджувалися на роботі з українськими шахтарями і залізничниками через незалежні профспілки, що дозволило вибудувати міжнародні профспілкові контакти й скоординувати солідарні дії після 2022 року.

Сьогодні USC підтримує Україну у британських профспілках і лівому політичному середовищі: координує матеріальну допомогу, проводить парламентські брифінги та організовує візити делегацій британських профспілок до України.

Під час одного з таких візитів ми поспілкувалися з Крісом Фордом, співзасновником USC.

У інтервʼю він розповів про:
▪️ роботу з українськими лівими та профспілками;
▪️ особливості британського суспільства і профспілкового середовища, трансформацію USC за останні 11 років та внутрішні суперечки щодо підтримки українських протестів і військового опору;
▪️ те, як навіть у складних умовах вдавалося налагоджувати ефективну співпрацю й підтримку українських працівників та працівниць.

Читайте інтервʼю, щоб дізнатися більше про те, як британські ліві об’єднують зусилля з українськими колегами та як досвід USC може надихнути інші ініціативи будувати міжнародну солідарність.

«Якщо поєднання екологічних та анархістських принципів колись буде реалізоване на практиці, соціальне життя приведе до відчутного розвитку людського та природного різноманіття, обʼєднаних у збалансовану єдність».

Мюррей Букчин — американський теоретик-анархіст, засновник соціальної екології. Він послідовно доводить, що корені екологічної катастрофи криються у кризі соціальної організації. Сьогодні ми публікуємо переклад однієї з ранніх робіт Букчина — «Екологія і революційна думка».

Написаний у 1964 році текст вражаюче сучасний: виснаження викопного палива, задушливі мегаполіси, токсичні ріки, «зелені» ілюзії — усе це філософ описував понад шістдесят років тому. Але головне — порятунок він вбачав не в еко-технологіях, а у зміні масштабу влади та господарювання: децентралізації, муніципалізації, прямій демократії, конфедерації громад.

Так, анархізм, який дехто досі вважає «утопією» чи «ретроградністю», в його роботі постає як практичний план дій. Без переосмислення того, хто і як ухвалює рішення, будь-яка нова «чиста» технологія лише поліруватиме старі ієрархії.

Читайте повний текст — і винесімо нарешті на порядок денний питання про те, як збагатити цими ідеями життя в наших містах, громадах та щоденних практиках.

Матеріал у Pdf-форматі.

📢«Я не хочу писати заяву “прошу звільнити” власними руками».

🏥 Ірина Слатвицька — медсестра з 18‑річним стажем роботи у Запорізькому протитуберкульозному диспансері. Кілька тижнів тому вона звернулася до нас з проханням публічно розповісти про закриття легеневохірургічного відділення і клініко-діагностичної лабораторії медзакладу.

Реорганізація стала наслідком зміни моделі фінансування, за якої «гроші ходять за пацієнтом». Коли пацієнтів бракує, скорочують відділення й людей — навіть ціною руйнування медичної системи зсередини.

У Запоріжжі, як і в будь-якому прифронтовому місті, наслідки такого підходу відчувається особливо гостро: кількість пацієнтів очікувано зменшується, люди виїжджають, а доступ до медичних закладів ускладнюється через обстріли. При цьому залишається відкритим питання, чи не призведуть ці скорочення в майбутньому до повного закриття лікарні.

Від початку повномасштабного вторгнення більшість колективу запорізького тубдиспансеру продовжує працювати й надавати допомогу як військовим, так і цивільним. Наразі ж чимало працівниць опинилися під загрозою звільнення ❗️

Ми поїхали до Запоріжжя, щоб почути історії медиків та пацієнтів, які залишаються без гарантій на лікування. Ця ситуація ще раз демонструє: скорочення — це не лише абстрактні цифри в документах, а рішення з реальними наслідками для життя людей.

Приєднуємося до прохання Ірини про розголос і закликаємо поширити наш матеріал 🔄

«Збереження молоді в селі я вважаю своїм першочерговим завданням. Адже якщо виїде молодь і діти, то завтра не буде села. Виходить, що на сході країни тоді взагалі не буде людей».

Створювати умови, у яких діти можуть рости, вчитися та розвиватися, а не просто виживати, — це обовʼязок будь-якої держави. Проте в Україні це не завжди так: сільські школи закривають, лікарні та пологові будинки скорочують, а соціальні інститути працюють неефективно. І все це — на тлі війни й економічної нерівності.

Особливо гостро проблема відбивається на сільських та прифронтових територіях, де ресурси обмежені, а молодь змушена шукати безпечніші умови в інших регіонах чи за кордоном.

🙌🏽 На щастя, у таких громадах інколи з’являються ініціативи солідарності, аби хоч якось покращити поточне становище. У них беруть участь старости, активісти та волонтерки, які організовують молодіжні простори, гуртки та освітні програми, щоб дати дітям шанс на розвиток і нормальне дитинство.

У новій статті ми розповідаємо про історії локальної взаємодопомоги, які вселяють оптимізм і показують, що сьогодні існує кричуща потреба у радикальних змінах соціальної політики в Україні.

Матеріал у Pdf-форматі.

Що сьогодні означає бути частиною Європи? І як зробити її простором рівності, демократії та солідарності — навіть у часи політичних криз?

Саме цим питанням була присвячена щорічна конференція «Спільного» під назвою «У пошуках Європи».

Разом зі спікерками й спікерами з різних країн ми говорили про:
🔹 демократію та реальну участь громадян у політиці;
🔹 зелений перехід і справедливу трансформацію економіки;
🔹 підйом ультраправих рухів і стратегії спротиву йому;
🔹 міграцію та право на гідність для всіх.

📌 Дякуємо всім, хто долучилися до організації та стежив за трансляціями. Це понад 400 учасниць і учасників!

А для тих, хто не змогли долучитися, — ми вже опублікували записи всіх панелей ⤵️
🎥 Переглядайте на нашому YouTube-каналі.

Залишаймося в діалозі й продовжуймо разом формувати Європу, де є місце для всіх ✊

⛔️ За останнє десятиріччя в Україні було змінено близько 80 тисяч топонімів і демонтовано тисячі пам’ятників. Російськомовні видання книг масово вилучаються з бібліотек і знищуються. У центрі боротьби за визначення, що «наше», а що «чуже» опинилося й мистецтво.

Після 2014 року політика пам’яті в Україні та боротьба за мовно-культурний ландшафт подається як відповідь на російську агресію — відповідь справедлива й неминуча. Проте під гаслами «деколонізації» разом з імперськими символами нерідко зникають і нагадування про український антифашистський спротив, робітничі й соціальні рухи, російськомовне українське мистецтво та ліві інтелектуальні традиції.

▪️ Тож чи є українська «деколонізації» справді антиколоніальною політикою, чи це радше спроба переписати історію у більш ексклюзивному ключі?
▪️ Як апеляції до минулого маскують незручні питання сьогодення і соціальні виклики?
▪️ І чому в українському контексті російський імперський вплив засуджують, утім, майже не помічають інші глобальні імперські практики, наприклад, США й Ізраїлю?

Читайте про це в нашій новій публікації, автор якої наголошує, що відмова від критичного осмислення власної складної історії може становити загрозу справедливому майбутньому України.

Матеріал у Pdf-форматі.

🛳🚁 Дрони з ліками для безпечного переривання вагітності та кораблі з медичним персоналом — до таких непростих кроків досі змушені вдаватися активістки, щоб люди з матками отримали необхідну медичну допомогу там, де держава її не забезпечує.

Аборти досі залишаються полем політичної боротьби. Поки одні країни закріплюють право на аборт у Конституції, в інших доступ до медичної допомоги жорстко обмежений. Саме там, де законодавчі та соціальні бар’єри роблять доступ до абортів практично неможливим, — виникають мережі та групи солідарності.

Про цей фронт боротьби, який тягнеться від Польщі й Мальти до Італії, розповідає документальний фільм «Сестри» італійської режисерки, яка є частиною транс*феміністичного колективу, Маріанни Фумай. В інтерв’ю дізнайтеся, що мотивувало режисерку зняти фільм, про кінематограф як інструмент спротиву та мережі солідарності, що долають кордони.

Інтервʼю можна прочитати у PDF-форматі.

Запрошуємо вас переглянути стрічку у вільному доступі на сайті феміністичного фестивалю «Фільма».

У репортажі «Ось бачиш!» дізнавайтеся більше про українських активісток ініціативи Pro-Abort — він доступний на нашому YouTube-каналі.

Не пропустіть фільм «Витіснені», який до 7 грудня можна переглянути у вільному доступі в рамках феміністичного фестивалю «Фільма» 🎬

«Витіснені» — документальний есей про бездомність в Україні, створений учасницями одеської антиавторитарної ініціативи САД — групи активісток та активістів, які працюють з безпритульними людьми через пряму допомогу, творчі практики та політичну освіту.

Фільм поєднує голоси безпритульних людей, спостереження з польової роботи та критичний аналіз повсякденних практик виживання на вулиці. Він показує бездомність не лише як соціальне явище, а й як стан постійної крихкості: коли безпека нестійка, сон стає розкішшю, а голоси, які зазвичай не чують, нарешті звучать.

Ми поговорили з командою фільму — Мариною Я та Костянтином Малеонюком — про те, як виник САД, як народилася ідея «Витіснених», чому важливо збирати персональні історії та як виглядає політика взаємодопомоги на практиці.

Читайте інтерв’ю та обов’язково перегляньте фільм на сайті фестивалю «Фільма» 💻

Матеріал у Pdf-форматі.

✊🏽 «Надію дає те, що ця кампанія активізувала й мобілізувала велику кількість людей на місцях — тих, хто готові далі чинити тиск, організовувати акції та продовжувати боротьбу за ці зміни».

На тлі безперервної безнадії та абсурду в новинах усе ж інколи трапляється щось хороше. Так, місяць тому в Нью-Йорку відбулася перемога, яка здавалася майже неможливою — Зоран Мамдані став мером.

У своїй програмі він обіцяє доступне та соціальне житло, безкоштовний транспорт, програми догляду за дітьми та боротьбу протиз виселення. Його масово підтримала молодь, вразливі групи та ті, хто не можуть собі дозволити житло в місті. Проте є й критики, які вказують на «утопічність» обіцянок, мовляв така політична програма не зможе витримати тиску капіталістичного мегаполіса.

❓Тож чи не перетворяться заявлені Мамдані реформи на чергові компроміси з великим бізнесом і бюрократією?
❓ І чи вистачить йому політичної волі, щоби в центр розвитку міста поставити інтереси його мешканок і мешканців, а не забудовників і мільярдерів?

Читайте про те, як Нью-Йорк опинився в центрі глобальної уваги і чому це важливо за межами США, в інтерв’ю Катерини Бабич із редактором «Спільного» Денисом Пілашем на платформі «Mistosite».

⚠️ Понад половина всіх пестицидів, що застосовуються в Україні, — це хімікати, заборонені в ЄС.

Так, у інтернет-магазинах компаній «Сингента», «Укравіт Агро», «Акваріус і К», «Торговий Дім Нертус», «Альфа Смарт Агро» та «Бадваси» досі безперешкодно продаються препарати на основі бродіфакуму й бромадіолону — речовин, призначених для боротьби з гризунами, які спричинили масову загибель птахів та інших тварин у заповіднику «Асканія-Нова» у 2021 році.

Україна має сталу репутацію «житниці світу» завдяки великим обсягам експорту соняшнику, кукурудзи, пшениці, сої та ріпаку. Проте ціна, яку ми платимо за цей аграрний успіх, часто залишається поза увагою.

❗️ За кожною тонною експорту соняшнику, кукурудзи чи ріпаку стоять тонни агрохімікатів, значна частина яких токсична для людей, ґрунтів, водних ресурсів і диких тварин.

У нашому новому матеріалі ми розбираємося:
▪️ чи виправдовує користь від застосування конкретного пестициду ризики для здоров’я людей і довкілля;
▪️ як пестициди мігрують ґрунтами, накопичуються у воді, потрапляють у повітря й осідають у нашому щоденному раціоні;
▪️ як воєнні дії посилюють екологічні загрози;
▪️ чому в Україні досі легально продаються препарати, заборонені в ЄС;
▪️ як агрокомпанії ухвалюють рішення використовувати саме ці речовини, які альтернативи насправді існують — і що заважає їх використовувати.

Зважаючи на те, що 57 % території України — орні землі, неважко оцінити масштаби тіньової сторони аграрного успіху, наслідки якого ми вдихаємо, п’ємо, їмо й лікуємо щодня.

Стаття у форматі PDF.

Чи могла б історія людства скластися інакше? 🔄

Від початку 2010-х історики Давід Ґребер і Давід Венґров так багато розмірковували над цим питанням, що згодом із їхніх діалогів народилася ідея книги, яка вийшла друком у 2021 році під назвою «Початок усього: Нова історія людства».

У ній автори пропонують поглянути на витоки цивілізації з несподіваного боку. Вони ставлять провокаційні питання й доводять, що відповіді можуть бути значно цікавішими, ніж здається:

▪️ Що, як перші міста могли існувати без монархів, а суспільний порядок — не обовʼязково вибудовувався ієрархічно?
▪️ Чи справді землеробство несподівано постало з «неолітичної революції»?
▪️ І що, як західні ідеї прогресу були запозичені колонізаторами в індіанських мислителів?

Ґребер і Венґров не лише розповідають «нову історію людства» — вони нагадують, що в минулому існувало безліч шляхів розвитку, і ці можливості залишаються відкритими й сьогодні.

👉 Наскільки переконливою є ця обнадійлива історія — читайте в рецензії на «Початок усього», де розкрито головні тези книжки, її сміливі гіпотези та слабкі місця.

Також звертаємо увагу: сайт досі працює нестабільно, тому ми додатково завантажили текст у форматі PDF.

Сьогодні в Україні та світі вшановують День пам’яті жертв Голодомору. Спільне пропонує своїм читачам та читачкам добірку матеріалів, що допомагають глибше зрозуміти історію Голодомору, його причини, контекст і сучасне осмислення.

Радянська колективізація в УСРР забрала життя від 3,5 до 4 мільйонів людей. Упродовж десятиліть пам’ять про цю трагедію замовчувалася, а наукові дискусії точилися переважно в українській діаспорі. Одним із найґрунтовніших пояснень причин Голодомору стала стаття Всеволода Голубничого «Причини Голоду 1932–1933 року».

Про самого Голубничого та значення його інтерпретацій читайте в матеріалі Кріса Форда «Голубничий і Голодомор».

Як формувалася західна академічна дискусія про Голодомор – від Холодної війни до сьогодення – докладно аналізує Ксенія Войнова у статті «Між спланованим геноцидом і незапланованим наслідком колективізації».

Після розпаду СРСР відкриття архівів дало змогу дослідникам по-новому осмислити колективізацію та Голодомор. Наприклад, Оскар Санчез-Сібоні у статті «Депрессивный сталинизм. Переосмысление Великого перелома» пропонує ширший глобальний погляд, пов’язуючи радянські події з економічними процесами 1930-х років.
 

Український голод був частиною ширшого радянського досвіду насильницької трансформації суспільств. Про перебіг та наслідки голоду в Казахстані розповідає історикиня Сара Кемерон в інтерв’ю «Посадити соціалізм верхи на верблюда». 

День пам’яті – це нагода не лише згадати минуле, а й замислитися над тим, як запобігти подібним трагедіям у майбутньому. Про те, якою може бути політика на основі колективної пам’яті про голодомори, пише Андрій Мовчан у статті «Голодомор – ніколи знову. Чого нас вчить та трагедія?».
 

🎬 Час додавати в свої плани перегляди фестивалю «Фільма»? Він стартує вже 23 листопада!

Цього року «Фільма» святкує свій 5-річний ювілей і традиційно збирає кіно, яке говорить відверто, політично і з увагою до розмаїтих досвідів.

На нас чекають 15 стрічок у трьох програмах:
💫 «Змінити те, що не можна прийняти» — добірка з опен-колу про можливості іншого, справедливішого майбутнього.
🙌🏽 «Берегти себе, берегти всіх» пропонує подивитися на ВІЛ/СНІД не лише як на медичну тему, а як на простір діалогу між поколіннями, культурами та тілами.
❤️‍🔥 «Кріпувати, жити, любити» — погляд на досвіди людей з інвалідностями, хронічними станами, Глухих, Божевільних та/або Нейровідмінних — розмаїті, глибокі й важливі.

🖥 Фестиваль проходитиме переважно онлайн.
🎟 Перегляд — безкоштовний.
📝 Усі стрічки мають українські та англійські субтитри (SDH), а частина — також звукоописи українською й англійською.

Детальніше про програму 👉 на сайті фестивалю.

Упродовж фестивалю виходитимуть інтервʼю з автор_ками фільмів, а також розмова з українською ВІЛ-активісткою та феміністкою Лаймою Гейдар.
📽 Окрім онлайну, «Фільма» проведе й офлайн-покази — у Кривому Розі, Одесі, Харкові, Дніпрі та за кордоном.

Тож давайте дивитися й підтримувати кіно, яке закликає до важливих змін! 💜