Спільне | Commons

1 жовтня 2026 року під час виходу на бойову позицію загинула Іванка, позивний «Гайка», — займала посаду бойової медикині 39-го окремого батальйону морської піхоти.

Іванка була анархісткою, феміністкою і доброю подругою багатьох із нас. Свої лібертарні ідеї вона втілювала в усьому, до чого долучалася: від стосунків із людьми до активізму та життя в армії, де їй фактично доводилося виборювати для себе місце в патріархальній структурі.

Родом із нині окупованого Рубіжного, Іванка досліджувала Донбас, його культуру та людей. Вона була співзасновницею феміністичної громадської організації «Білкіс», членкинею «Феміністичної майстерні» у Львові та активісткою одеського Street Aid Daily. Іванка постійно вигадувала й організовувала нові проєкти, робила самвидави, проводила лекції та долучалася до ініціатив, які вважала важливими.

Однією з таких справ для неї була робота з дітьми. Разом із «Садами Донбасу» Іванка перекладала й озвучувала дитячі казки — про рівність, веганство, Донбас і війну. А у 2023 році поїхала до звільненого від російської окупації Святогірська, де волонтерки й волонтери з різних міст України допомагали відновлювати місто та організували літній табір для місцевих дітей, про який ми тоді зняли репортаж.

За кілька місяців після цього Іванка мобілізувалася. Сьогодні пропонуємо ще раз подивитися цей репортаж і згадати Іванку такою, якою її пам’ятають друзі й подруги, — завзятою, уважною до інших, сповненою тепла й турботи, що їх вона приносила в кожну справу, за яку бралася.

​«Що це, в біса, таке?» 🤯

Запрошуємо на лекцію про сучасне мистецтво! 🫠

Сучасне мистецтво нерідко видається незрозумілим і не вписується у звичні уявлення про прекрасне. Зрештою, його цінність переважно визначається мовою ринкової вартості, визнання кураторів і мистецьких інституцій або особистого смаку.

Однак такий підхід залишає поза увагою інший важливий вимір мистецтва — його здатність впливати на наше сприйняття дійсності та змінювати наше ставлення до світу.

Приходьте поговорити про це на лекцію філософа, перекладача й публіциста В'ячеслава Циби «Що це, в біса, таке? Сучасне мистецтво як...».

Зокрема, ми спробуємо розібратися:
❓ Навіщо мистецтву філософія і чого не помічає традиційне мистецтвознавство?
❓ Звідки походить уявлення про мистецтво як єдине ціле, попри різноманіття його форм?
❓ Чому традиційних естетичних критеріїв недостатньо для розуміння сучасного мистецтва?
❓ Що мистецтво здатне висловлювати та проти чого воно чинить опір?
❓ Чому поняття «хорошого смаку» сьогодні нічого не значить?

📅 2 жовтня, 18:00
📍 Київ, НАОМА (точне місце повідомимо після реєстрації).
🔍 Деталі в події.
🔗 Реєструйтеся за посиланням!

«Жити серед руїн Університету означає намагатися робити те, що нам під силу, водночас залишаючи простір для появи того, чого ми поки не можемо уявити» 💭

📚 Книжка «Університет у руїнах» теоретика культури Білла Рідінґса — одна з найвпливовіших праць про трансформацію сучасного університету.

Спираючись, зокрема, на власний досвід роботи в академічному середовищі, Рідінґс простежує, як змінювалися принципи функціонування університету: від інституції, тісно пов’язаної з національною державою та виробництвом національної культури, — до «Університету досконалості», дедалі більше підпорядкованого бюрократичній і ринковій логіці ефективності. Ба більше, як доводить дослідник у розділі «Сцена викладання», переклад якого ми вже публікували, ця логіка здатна перетворювати на товар навіть критику та університетський радикалізм.

Книжка Рідінґса була написана близько 30 років тому, але відтоді описані в ній тенденції комерціалізації освіти лише посилилися.

❓ То що ж робити, якщо старий університет уже неможливо відбудувати, а новий дедалі більше підпорядковує знання ринку?
❓ І як можна використати його руїни, щоб створити простір для інших форм мислення та організації знання?

Читайте про це в новому перекладі розділу «Життя серед руїн» із книжки «Університет у руїнах» Білла Рідінґса.

🏥 «Систему, яка роками недофінансовувалась і перекладала свої прорахунки на плечі конкретного лікаря чи медсестри, за один день не змінити» 🤕

30 липня МОЗ затвердило новий Стандарт критеріїв госпіталізації пацієнтів.

➕ Нові правила вперше об’єднують госпіталізацію, перебування у стаціонарі та виписку в єдину систему для всієї країни. Крім того, вони враховують соціальні ризики як підставу для госпіталізації та дозволяють медичне спостереження до 24 годин.

❗️Але проблема починається там, де ці правила стикаються з реальністю української медицини, — хронічним недофінансуванням, браком кадрів і перевантаженням працівників.

❓ Які ж ризики створюють нові критерії госпіталізації?
❓ Чому частина пацієнтів може залишитися без потрібної допомоги, а лікарки — сам на сам із відповідальністю за складне рішення?
❓ Як фінансова логіка лікарень впливає на рішення медиків і де виникає простір для зловживань та фіктивних госпіталізацій?
❓ І нарешті: чому захист пацієнток неможливо відокремити від захисту медиків — і що могло б справді змінити ситуацію?

Читайте про це в матеріалі для «Спільного» лікаря-терапевта Максима Романенка.

Антропологія шелтеру: як міжнародні НГО змінюють українське село (і що буде далі?)

Міжнародні гуманітарні проєкти зазвичай сприймають як безумовно корисні, але на практиці у цій галузі виникає чимало складних суперечностей: хто визначає потреби людей, за якою логікою вибудовується підтримка і що залишається після завершення фінансування.

🚪 Запрошуємо поміркувати над цими питаннями на відкритій дискусії «Антропологія шелтеру: як міжнародні НГО змінюють українське село (і що буде далі?)» із Анастасією Рябчук — соціологинею, дослідницею та редакторкою журналу «Спільне».

🏡 Лекторка розповість про своє дослідження шелтеру для внутрішньо переміщених людей віком 60+, створеного міжнародною гуманітарною організацією в невеликому селі центральної України, — та про те, як його поява вплинула на місцеву інфраструктуру й повсякденні зв’язки між мешканцями села.

На цьому кейсі під час дискусії ми подивимося, як великі гуманітарні моделі працюють у конкретному локальному середовищі. А також торкнемося ширших питань антропології гуманітаризму, діяльності міжнародних НГО та майбутнього інституційної опіки після завершення донорських програм.

📅 23 вересня
⏰ 18:00
📍 Київ — точне місце повідомимо після реєстрації
🎟 Вхід вільний

Реєструйтеся за посиланням і приходьте говорити про те, як працює гуманітарна допомога поза мовою грантових заявок і красивих фотозвітів.

📓 Шукаємо авторок і авторів для нового друкованого випуску «Спільного»!

Новий паперовий журнал буде присвячено історії української лівої діаспори: емігрантському досвіду соціалістів і соціалісток, їхній діяльності за кордоном, взаєминам із міжнародною лівицею, участі у профспілках, партіях та громадських організаціях.

✍🏼 Чекаємо ваших пропозицій щодо аналітичних статей, інтерв’ю, рецензій та фоторепортажів до 1 жовтня на editor@commons.com.ua. Готові матеріали прийматимемо до 15 січня.

За опубліковані матеріали передбачені гонорари. Деталі — за посиланням 👇

Сподіваємося на вашу участь — і з нетерпінням чекаємо на повернення друкованого «Спільного» 💛🖤

🐾 Серед численних історій війни медіа часто розповідають про постраждалих і покинутих тварин. Водночас це історії і про людей — тих, хто відмовляється від евакуації без своїх улюбленців, а також про волонтерів, які ризикують життям задля порятунку чотирилапих.

🚐 Щомісяця команда UAnimals вивозить із небезпечних територій приблизно 200–250 тварин. Переважно це коти й собаки, але трапляються й коні, корови, свині, а подекуди навіть леви, жирафи та страуси. Команда також підтримує притулки, куди потрапляють евакуйовані тварини: привозить корм і ліки, допомагає облаштовувати вольєри.

⚠️ Такі поїздки відбуваються в умовах постійного ризику. Тож разом із клітками й переносками евакуаційники беруть із собою бронежилети, турнікети та РЕБи. Одну з машин UAnimals уже знищив російський FPV-дрон. На щастя, команда встигла вибігти з неї разом із двома собаками.

Взимку польська журналістка Магдалена Моравік долучилася до чергової місії із  евакуації 60 котів і 13 собак із прифронтового селища Комишуваха на Запоріжжі.

Читайте в її репортажі про те, як відбувається евакуація тварин, що мотивує людей займатися цією роботою, з якими ризиками вони стикаються і чому навіть ретельно спланована місія може будь-якої миті піти зовсім не за планом.

«Українські більшовики більше ніколи не наважувалися настільки відкрито та рішуче кидати виклик центральному керівництву партійними справами».

На початку 1920-х більшовицька влада в Україні була ще далекою від тієї тоталітарної системи, якою вона стане пізніше. Партійні організації залишалися розрізненими, місцеві лідери пропонували власні бачення розвитку радянської держави та відкрито виступали проти рішень московського центру.

✊ Одним із найцікавіших прикладів такої лівої опозиції були «демократичні централісти», або децисти. Вони вимагали більшої самостійності місцевих рад і наполягали на безпосередній участі робітників в управлінні підприємствами. А на IV конференції КП(б)У в Харкові саме їм вдалося перемогти в ключовому голосуванні щодо економічної перебудови російське керівництво, яке на з’їзді представляв Сталін.

І хоча ЦК розпустили вже наступного дня, це стало вершиною успіху фракції децистів і загалом лівої опозиції серед більшовиків.

🔎 З усім тим, навколо IV конференції точиться чимало суперечок, а роль децистів в Україні ніколи не аналізували систематично. Водночас їхня історія дозволяє побачити ранню радянську Україну не як пасивну периферію, а як простір реальних політичних конфліктів і боротьби за владу знизу.

📖 Саме тому радимо прочитати статтю про цей маловідомий епізод ранньої радянської історії України.

Румеї та уруми — дві групи надазовських греків, предків яких наприкінці XVIII століття переселили з Криму на узбережжя Азовського моря. Тут вони заснували десятки поселень, зокрема дали початок місту Маріуполь.

З розгортанням російсько-української війни дедалі більше громад надазовських греків опиняються під російською окупацією.

Декларуючи себе «дружньою домівкою» для різних народів, Росія активно проводить у Надазов’ї фестивалі, концерти, лекції та інші заходи, присвячені грецькій культурі. Водночас у цій політиці помітне місце займають наративи про близькість греків і росіян, а Росію представляють як «велику батьківщину» та захисницю національних меншин. Натомість румейська й урумська мови майже не отримують системної підтримки, а окремішність цих спільнот дедалі більше розчиняється у ширшій грецькій ідентичності.

Читайте в новій статті про те, як на прикладі надазовських греків проявляє себе модель російської політики щодо національних меншин — і як публічна підтримка культурного різноманіття поєднується з асиміляційними тенденціями.

Навіщо потрібна вища освіта? 🤷🏻

Це питання рано чи пізно постає перед усіма, хто 1 вересня повертається до навчання, а тим паче — перед тими, хто вже отримав диплом і вийшов на ринок праці.

Підлаштовуючись під вимоги ринку та бюрократичну логіку ефективності, сучасний університет дедалі більше орієнтується на вимірюваний результат: знання потрібно виробляти й оцінювати, а викладання — контролювати за визначеними показниками.

❓ Та чи може ефективність відповісти на питання про цінність і зміст освіти?
❓ Чи має викладач передавати студентові готову істину?
❓ Чи може радикалізація навчальних програм змінити сам університет, якщо його логіка здатна привласнити й поставити собі на службу навіть критичне знання?
❓ Якими можуть бути освітні взаємини, у яких ніхто не має останнього слова, а діалог не мусить завершуватися остаточною згодою?

Над цими питаннями розмірковує канадський теоретик культури Білл Рідінґс у книжці «Університет у руїнах». До Дня знань публікуємо переклад розділу «Сцена викладання» з цієї книжки.

А всіх, хто сьогодні навчається та навчає, вітаємо з Днем знань! Бажаємо не втрачати здатності мислити, слухати інших і залишатися відповідальними одне перед одним.

🚇 🎫 Ви вже змирилися з проїздом за 30 гривень чи все ще сподіваєтеся на повернення старого тарифу?

Цього літа вартість проїзду в київському громадському транспорті зросла майже в чотири рази. У КМДА називають це «вимушеним і компромісним рішенням», пояснюючи, що збереження тарифу у 8 гривень вимагало б суттєвого збільшення дотацій транспортним підприємствам із міського бюджету.

Та чи справедливо змушувати людей витрачати значну частину заробітку чи стипендії лише на те, щоб дістатися до роботи чи навчання?

Проти підвищення тарифів уже кілька місяців тривають протести, що об’єднали профспілки, ліві організації, транспортних і екологічних активістів, а також звичайних містян. Так розпочалася одна з небагатьох помітних соціально орієнтованих протестних кампаній в Україні за останні роки.

❓ Як цей спротив організували та які альтернативи пропонують його учасники?
❓ Чого їм вдалося досягти?
❓ Чи можливе повернення тарифу у 8 гривень?
❓ І насамкінець — як привертати увагу до соціально важливих питань в умовах війни?

Читайте в нашій новій статті про перебіг київського руху за справедливий транспорт, його здобутки та уроки.

«У мене було відчуття, що я не маю жодного права говорити за досвід іншого, настільки він мені недоступний».

Наблизитися до досвіду іншого з позиції любові та співчуття намагається художниця й режисерка Дана Кавеліна у своєму новому анімаційному фільмі «Сіра земля».

У стрічці переплітаються три історії — людини, тварини й землі. Військовий губиться без зв’язку в сірій зоні. Корова, яка все життя була частиною індустріального виробництва, після аварії вперше опиняється у відкритому полі. А земля, виснажена війною, монокультурами й пестицидами перетворюється з декорації для їхніх історій на ще одного персонажа.

❓ Чому саме ці образи опинилися поруч у стрічці?
❓ Що Дана говорить через них про вразливість, експлуатацію та взаємозалежність усього живого?
❓ І чому для цієї рефлексії вона обрала саме анімацію?

Дізнавайтеся про це в новому випуску проєкту репортажів «Ось бачиш!», команда якого побувала на зйомках «Сірої землі» у Львові та поговорила з Даною й людьми, які працювали над фільмом.

«Земля має не тільки поверхню, а ще й глибину».

🚪 Восени 2025 року відкрилася шоста Київська бієнале, чимало виставок якої цього разу неможливо побачити в Україні. Через повномасштабну війну подія вже вдруге проходить у розосередженому форматі — переважно в різних містах Європи.

Цього літа проєкт продовжився в Берліні главою «Птах, що не може приземлитися», присвяченою досвідам війни, імперського насильства, міграції та втрати.

🎬 Серед представлених там робіт — анімаційний фільм «Сіра земля» української художниці та режисерки Дани Кавеліної, знятий на замовлення Музею сучасного мистецтва у Варшаві, Центру візуальної культури та RIBBON International для Київської бієнале.

Над стрічкою у Львові працювала невелика команда. Поєднуючи стоп-моушн, живу зйомку та перекладну анімацію, фільм досліджує крихкість життя, взаємозв’язок людей, тварин і землі, а також те, як війна й інші форми насильства впливають на все живе.

Щоб розповісти українським глядачам про «Сіру землю» та процес її створення, команда «Ось бачиш» вирушила до Львова й кілька днів провела разом із Даною на зйомках фільму.

👀 Ділимося тизером репортажу, повну версію якого опублікуємо вже цього тижня.

Сьогодні минає рік від дня загибелі під час виконання бойового завдання анархіста, рисувальника й нашого товариша Давида Чичкана.

Досі важко повірити й осягнути, що більше не доведеться прийти на виставку його нових робіт чи випадково зустріти Давида на одній із лівих акцій. Проте для нас він назавжди залишиться важливим орієнтиром — взірцем відданості ідеям рівності, свободи й солідарності.

Цього дня друзі, подруги та товариші згадують Давида у зворушливих дописах, розповідаючи про те, як сильно його бракує. Ми також хочемо долучитися до цих спогадів і запрошуємо переглянути фільм, присвячений Давиду. Для тих, хто не встиг познайомитися з ним особисто, ці кадри дозволять дізнатися більше про Давида, почути про його переконання, мистецтво і політичні візії з перших уст.

Як один із найвпливовіших італійських марксистських філософів опинився в партії Сільвіо Берлусконі? 🤯

Лючіо Коллєтті — італійський філософ і політик, найбільш відомий своїм доробком, який став джерелом натхнення для революційних 1960-х років, і в якому автор намагався обґрунтувати марксизм як строгу науку. Та, можливо, найбільш химерним епізодом у інтелектуальній біографії Коллєтті є його відмова від марксизму та перехід на позиції неолібералізму.

У 1964 році Коллєтті вийшов із компартії, а вже у 1996–2001 роках став депутатом італійського парламенту від правої партії Берлусконі «Вперед, Італіє».

▪️ Чи можна якось пояснити такий радикальний інтелектуальний поворот?
▪️ Як шлях Коллєтті відображає ширшу історію повоєнної Італії — від масової робітничої боротьби до кризи комуністичного руху й наступу неолібералізму?
▪️ І чи справді марксизм — це лише «романтична конструкція»?

Читайте про це в статті професора політичної філософії Джорджо Чезарале.

У 2023 році наша товаришка та колишня випускова редакторка Альона Ляшева долучилася до війська. Відтоді вона служить на найгарячіших напрямках.

Нещодавно під час виконання бойового завдання Альона потрапила під ворожий обстріл. На щастя, вона не постраждала, проте втратила все своє майно, зокрема засоби індивідуального захисту та інше необхідне спорядження.

Її подруга Галина Герасим відкрила збір на анатомічний бронекостюм «Брута Люта» та шолом.

Долучитися до збору можна за посиланням:

🔗 https://send.monobank.ua/jar/w5J2mJWqj
➕ PayPal: herasym.h@gmail.com.

Якщо вдасться зібрати більше, кошти підуть на придбання іншого необхідного спорядження.

А серед тих, хто задонатить від 500 гривень, Галина розіграє два турнікети «СІЧ» із лімітованої серії.

Підтримайте Альону донатом і поширенням цього допису 🫶🏽

«У мене є відчуття, що коли я повернуся в Україну, то просто не матиму права говорити, що потрібно робити після перемоги».

Держава, яка захищається від агресії, змушена мобілізувати колосальні ресурси — економіку, інфраструктуру, працю, а передусім людей, без яких неможлива боєздатна армія. Однак за цією потребою стоять конкретні громадяни, від яких вимагають ризикувати власним тілом, здоров’ям і життям.

Від початку повномасштабного вторгнення медіа регулярно поширюють історії чоловіків, які намагаються потайки перетнути кордон, уникаючи військової служби.
▪️ Що спонукає їх до такого рішення та як вони пояснюють свій вибір самим собі?
▪️ Яке у них ставлення до військових і співвітчизників в Україні?
▪️ Чому для багатьох виїзд став не розв’язанням проблеми, а початком нової невизначеності?

Відповіді на ці питання шукайте в дослідженні данської політологині Софі Роуз.

Яким має бути простір пам’яті та вшанування загиблих українських військових?

15 березня 2024 року Кабмін визначив близько 260 гектарів Мархалівського лісу місцем будівництва Національного військового меморіального кладовища.

Це рішення одразу викликало спротив місцевих жителів. Вони виходили на протести і наголошували, що обрана теориторія має природоохоронний статус, а реалізація проєкту може завдати шкоди екосистемі та забруднити ґрунтові води. Згодом до екологічних застережень додалися питання щодо непрозорості обговорень проєкту та фактичного ігнорування позиції громади.

Суперечка перейшла до судів і триває досі, хоча на кладовищі вже регулярно відбуваються поховання.

До дискусії навколо Національного військового меморіального кладовища долучилися режисерка Кароліна Ускакович і редакторка «Спільного» Юлія Кіщук. У статті для Mistosite вони аналізують суперечливий вибір території, наслідки для її екосистеми, а також наявні принципи стандартизації військових некрополів, що нерідко витісняють особисті історії загиблих.

📖 Чи можуть місця пам’яті бути водночас демократичними, уважними до довкілля та відкритими до різних форм пам’ятування? Читайте за посиланням.

«8 гривень за проїзд — сьогодні це нонсенс».

Можливо, це цілком свідома громадянська позиція — але лише для країни, де мінімальна зарплата перевищує 200 євро. Якщо ж повернутися до наших реалій і привʼязати тариф до мінімальної заробітної плати, то нинішня ціна є цілком обґрунтованою. Це 5% від мінімального доходу на локальний транспорт в місяць (близько 380 грн за проїзний) або ж 0,01% за разову поїздку за умови придбання проїзного (близько 7,5 грн).

Те, що ми можемо дозволити собі поїздку, означає лише те, що ми можемо собі дозволити поїздку, — нічого більше. Натомість наша участь потрібна не для визначення цифри ціни за проїзд, а для виробництва соціальної захищеності. Немає аполітичного шляху до соціальної справедливості.

Цього четверга о 15:00 відбудеться засідання Громадської ради при КМДА за участі мера та представників протесту, який розпочався у вівторок. Питання транспортної політики має вийти за межі соціальних мереж та кабінетів.

Тому збираємося завтра о 15:00 під вікнами КМДА, саме коли розпочнеться засідання, а о 18:00 розпочнемо обговорення його перебігу. Використаємо площу перед мерією за її прямим призначенням — як наш спільний громадський простір.

А в очікування завтрашнього дня, пропонуємо перечитати статтю Девіда Гарві «Право на місто», яка була опублікована у випуску журналу «Спільне» — «Трансформації міського простору».

Польсько-українські відносини переживають одну з найглибших криз за останні роки після різкої реакції Польщі на присвоєння одному з підрозділів ССО ЗСУ найменування «імені героїв УПА». В Україні цю реакцію часто пояснюють передвиборчими маніпуляціями польських праворадикальних сил. Водночас такий погляд ігнорує жертв Волинської різанини та їхніх нащадків.

Сьогодні, у польський Національний день пам’яті жертв Волинської різанини, ми публікуємо інтерв’ю з польською історикинею Елою Квєчінською — дослідницею, чия родинна історія пов’язана з Волинню і яка водночас послідовно підтримує Україну.

«Вважаю, що якщо це моя спадщина, то я маю ставитися до неї критично», — говорить Квєчінська.

👉 Читайте повне інтерв’ю про те, чому розмова про Волинь має починатися з голосів жертв, а не з націоналістичних міфів.