Не так важливо, чим саме ти займаєшся – так чи інакше, рано чи пізно, але у тебе зʼявляються задачі, які виглядають неможливими.
Незрозуміло, з якого боку до них підійти. Та і як взагалі починати робити щось настільки велике, що можна місяцями працювати і не бачити взагалі жодного кроку вперед.
Це стосується не тільки роботи, а й особистого здоровʼя (якщо хтось намагався схуднути – дуже добре це зрозуміє), виховання дітей чи побудови міцних та здорових стосунків.
Для цього вигадано процес декомпозиції.
Будь-яку задачу людині набагато простіше зробити, якщо вона розбита на декілька зв’язаних між собою задач.
Наприклад, я не ставлю задачу "запустити нову послугу та вийти на самоокупність до кінця наступного року".
Я ставлю ланцюжок задач:
– дослідити ринок і потенційних клієнтів
– проаналізувати конкурентів
– сформувати наповнення послуги
– визначити модель ціноутворення
– описати процес надання послуги
– підготувати презентацію та посадкову сторінку
– скласти фінансовий і маркетинговий плани
– знайти команду
– залучити першого клієнта
...і так далі, аж до задачі "вийти на самоокупність"
По-перше, виконання таких задач показує трек – ось що вже зроблено, ось де ми зараз, ось що чекає попереду.
По-друге, вони дають відчуття результату, хай навіть поки що і не в грошах чи реалізованих проєктах.
По-третє, якщо необхідно – задачі можна давати різним людям та частково запаралелити.
Крім того, декомпозиція не дозволяє нашому мозку відкладати початок роботи над величезною задачею на останній день. Ми починаємо робити невеликі шматочки по черзі, бо вони – невеликі.
Нам не треба схуднути на 10 кг за рік. Нам треба всього лише пройти 5 тисяч кроків до кінця цього дня.
Девід Седаріс у 2024 році написав коротке есе "How to Eat a Tire in a Year" для The New Yorker:
...ми знову йшли уздовж жвавої траси й натрапили на запилену ділянку, де стояли три величезні вантажівки. Двері однієї з них були відчинені, а всередині лежали стоси нових шин, від яких ще пахло гумою.
– Як гадаєш, якби в тебе був цілий рік, ти змогла б з’їсти одну з них? – запитав я, зупинившись, щоб витерти банданою бруд і піт із чола. – Якби тобі довелося це зробити.
Моя подруга Дон зазирнула всередину вантажівки.
– Шину? Звісно, якщо це мене не вб’є. Спочатку я розрізала б її на триста шістдесят п’ять шматків. Потім кожен із них поділила б на порції розміром із пігулку й з’їдала б їх протягом дня.
Я вчинив би так само.
– Цікаво, який відсоток людей відкладав би це до останньої миті? – сказав я. – Уявляєш? Час майже вийшов. В одній руці в тебе ніж, у другій – виделка, а перед тобою лежить ціла, навіть не торкнута радіальна шина. І ти думаєш: "Бляха!"
Не залишай цілу шину на останній день дедлайну.
Декомпозуй її.
#рефлексія
@chumandriy