Чонін знову робить це: знову першим скорочує відстань між їхніми обличчями, першим торкається його губ і кусає, щоб теж першим зірвати гучний видих із чужих вуст. Сьогодні ця привілегія йому не світить. Тому що Мінхо кусає сильніше.

— Вирішив показати зуби, бо я проігнорував тебе минулого разу? — Чонін задерикувато усміхається, жмурячи свої й без того лисячі очі. Його погляд бігає чужим обличчям у пошуках відповідей, але натикається лише на безлюдну пустелю.

— Вирішив окреслити межі. Зробиш крок назустріч — я зроблю два назад, — долоня Мінхо лягає на щоку Чоніна, і він усміхається, задоволений збентеженою реакцією. — Мені подобається кохати тебе, але така любов мені не потрібна. Іди до біса, Ян Чонін.