Край

Як колір стає політикою

Через синю палітру Кубрік занурює наш погляд в одіссею до майбутнього, наукового прогресу та незвіданих світів. А у Рідлі Скотта холодні відтінки «Чужого» допомагають відчути загрозу, що таїться за межами людського світу.

Кольори можуть маркувати перехід між світами. Наприклад, у «Самураї» Мельвіля смарагдовими відтінками пролягає стежина Джеффа Костелло — по той бік обох світів. Або в «Матриці», де грань між вимірами настільки нетривка, що зливається в суцільний малахітовий перехід.

Проте іноді колір у кіно стає інструментом не поетичним, а політичним. Пригадайте будь-який фільм, дія якого розгортається на Близькому Сході, а краще — кілька. Між ними буде дещо спільне. І це спільне — жовте.

Погоня Бонда дахами стамбульського Гранд-базару у «Скайфолі» — один із прикладів того, як колірне тонування формує образ певного регіону. Порівняйте кадр із фільму з фото зі зйомок: жовто-піщана палітра, знайома з багатьох голлівудських фільмів, перетворюється на візуальний код, який ми впізнаємо ще до того, як устигнемо осмислити побачене.

Цей прийом відомий як Middle East filter. Він не просто створює атмосферу місця, а й може закріплювати знайомі та уніфіковані уявлення про нього — стереотипи.

Це явище не обмежується Близьким Сходом. Подібні прийоми використовують і для зображення Азії, Латинської Америки та Східної Європи. Для кожного регіону індустрія, зокрема Голлівуд, знаходить свій спосіб зробити зображення відповідним до упереджень аудиторії. Упереджень, які, своєю чергою, формуються під впливом тих самих фільмів. Так замикається коло кліше.

Тому незайвим буде час від часу здійснювати #розбір кіно, щоб не дати цьому колу остаточно замкнутися.

підписатися | наш сайт

«Любов — це диявол. Штрихи до портрета Френсіса Бекона» | Love Is the Devil: Study for a Portrait of Francis Bacon (1998)
Dir. John Maybury

підписатися | наш сайт

Безтілесний «табір Міазма», зачаєний жах Луї Маля та самобутній фентезі-док Ленса Оппенгейма — наш #кінощоденник

▪️Teenage Sex and Death at Camp Miasma (2026), Дж. Шенбрун

Вражаюча стилізація, безліч алюзій і цитат, розсип дотепних, хоча переважно не надто смішних жартів, неперевершена Джилліан Андерсон і масштабний matte painting — навіть усі разом вони не здатні заповнити ту порожнечу, що знаходиться на дні цього фільму. А точніше — просто на її пласкій поверхні.

Шенбрун у власній картині прямо проговорює власний промах, визнаючи, що фільму (на всіх рівнях) бракує «двох простих речей: плоті й рідини». Однак навіть цей маневр не маскує того, що стрічка безплотна.

Чому так? Адже є ерудиція, реміснича майстерність і ресурси для реалізації задуму. Проте чи присутній сам задум? Цінні ідеї завжди народжуються на грані — їх супроводжує спротив, а отже, і ризиковані рішення. «Треба класти шкіру на стіл», — казав Л.-Ф. Селін. А коли нічого немає на кону, то й на виході буде нічого.

А як ризикувати, якщо не виходиш за межі власних декорацій?

⁕ О. Смаглюк

▪️Au revoir, les enfants (1987), реж. Луї Маль

Маль почав знімати за часів «нової хвилі», хоча його часто помилково до неї зараховують. Він свідомо уникав художнього перетворення дійсності, спроб бунту проти неї й навіть маніфестних заяв про свій творчий концепт. Банально, але Маль просто знімав кіно.

Шок, удар по нутру у фільмах Маля не виникає зі склейки, не виказує себе переходом, не волає до тебе, буржуя, щоб ти нарешті опам’ятався. Тому й на сторінках Cahiers du cinéma його зараховували до лав ненависного кіно 50-х. Повернувшись до фільму «До побачення, діти», розумієш це ще виразніше. Шок у Маля має іншу природу: він причаївся у спокійних, буденних заняттях — у малюванні дітей у зошитах, перепродажі сигарет за варення та бажанні перемогти в перегонах. Цей невисловлений, тьмяний жах заходить до дитячого кабінету кроком важкого чобота, мов раптовий страшний спогад із дитинства, що накриває серед ночі.

Гадаю, саме особиста історія Маля — облава гестапо, під час якої посеред навчального дня забрали єврейського хлопчика, — колись і назавжди пробудила його від спокійного сну. І те, що в «Люсьєні Лакомбі» було на видноті, у «До побачення, діти» не збирається з тобою прощатися. Маль залишився тим самим, ким був у 60-х, коли знімав свого Follet з Морісом Роне. Принаймні для француза, якого цей фільм добряче помучить перед екраном, — це вже точно. Маль став таким режисером і залишився ним: після перегляду, коли начебто нічого не сталося, відбувається щось переломне. Те, що назавжди залишиться в глибині розгалуженого жаху життя.

⁕ А. Морозов

▪️Ren Faire (2024), реж. Л. Оппенгайм

Це трисерійний документальний серіал, який показує лаштунки Texas Renaissance Festival — одного з найбільших ярмарків історичної реконструкції в США. У специфічному сетингу з не менш специфічними героями Оппенгайм зміг розгорнути трагедію шекспірівського масштабу.

Місцевий 86-річний король Джордж — власник ярмарку та беззмінний мер містечка, в якому він проходить, — це точне влучання в архетип «Короля Ліра»: старий правитель хоче піти на спочинок, але передати владу йому заважає власне роздуте его, а потенційні спадкоємці боягузливо плетуть інтриги один проти одного.

Режисер пішов на нестандартний для документалістики крок і попросив усіх головних героїв, які за своєю природою є акторами-рольовиками, що розігрують сюжети ярмарків, відігравати свої амбіції на камеру. Суперечливе рішення, яке розмиває межу між постановкою та доком, але саме воно перетворює банальні побутові інтриги на високу драму, перетворюючи серіал на щось середнє між «Спадкоємцями» та «Грою престолів». Водночас рішення оператора Девіда Болена нагадують епічні баталії Рідлі Скотта, а музика Арі Балузяна додає гротескно-барокових мотивів «Фаворитки» Лантімоса.

Небанальний і самобутній фентезі-док, який універсально, без зайвого політичного контексту, препарує природу авторитарної влади.

⁕ Broken Movie

підписатися | наш сайт

▪️«Ніч мисливця» | The Night of the Hunter (1955), реж. Чарлз Лоутон

«Найбільш чарівний та унікальний випадок в історії кіно. Що ще можна сказати? «Ніч мисливця» — найбільш вражаючий фільм, знятий любителем» — писав Жак Ріветт.

Чарлз Лоутон ніколи не знімав кіно — у кіно знімали його, він був актором. Однак всього однієї режисерської спроби вистачило Лоутону для створення кіношедевру, вплив якого вийшов далеко за межі самого кіно.

«Ніч мисливця» розповідає історію дітей, яких переслідує самозваний пастор, насправді — серійний убивця, аби дізнатися, де їхній батько заховав вкрадені перед смертю гроші. Для картини обрали чорно-біле рішення, і через цей, здавалося б, надзвичайно обмежений спектр перед нами розгортається образний світ, широти якого навряд чи сягали картини з найбільш просунутим технічним розширенням.

Кіномова лаконічна, на межі з абстрактністю: контрастні, ніби вирізані з картону, силуети, пейзажі, здається, не зняті, а написані фарбами, а крупні плани надто чіткі, подекуди — перенасичені та нав’язливі. Так режисер пропонує глядачам точку зору дитини, чия свідомість схоплює тільки певні деталі навколишнього. І для якої, зрештою, різниця між дійсністю, казкою і сном не є очевидною, а переходи — ледь уловимими.

Переходи — ось основна таємниця «Ночі мисливця». Як фільму вдається, присипляючи нашу свідомість (адже його рамка — буквально казка на ніч), досягати таких глибин ясності образів? Для відповіді на це запитання потрібне ще не одне #пере_відкриття цієї картини.

Роберт Мітчум згадував «Ніч мисливця» як свій улюблений фільм серед усіх, в яких йому випало грати. Цитати та рефрени до цієї картини робили брати Коени, Спайк Лі. Про її вплив прямо говорили Скорсезе, Теренс Малік та Р. В. Фассбіндер. Вплив фільму вийшов далеко за межі кіно, зокрема дістався аж до британського езотеричного підпілля. Джон Баланс із гурту Coil казав:

«Є один трек — Further Back And Faster, здається, — де ми намагалися переставити слова вірша з цього фільму Чарлза Лоутона, і врешті-решт почали щосили гамселити одне одного просто в студії... Він був фігурою, яка вже деякий час нас зачаровувала: цей британський актор, який мав певний успіх у Голлівуді, зіграв Квазімодо в «Соборі Паризької Богоматері», а потім зняв цей дивовижний фільм — «Ніч мисливця» з Робертом Мітчумом. Але він був геєм і весь час жив цим дивним таємним життям... Здається, зрештою він опинився десь біля Скарборо зі своїм 16-річним коханцем...»

Сплетіння побожності та еротики у цьому фільмі — окрема тема, до якої варто повертатися ще не раз.

підписатися | наш сайт