Безтілесний «табір Міазма», зачаєний жах Луї Маля та самобутній фентезі-док Ленса Оппенгейма — наш #кінощоденник

▪️Teenage Sex and Death at Camp Miasma (2026), Дж. Шенбрун

Вражаюча стилізація, безліч алюзій і цитат, розсип дотепних, хоча переважно не надто смішних жартів, неперевершена Джилліан Андерсон і масштабний matte painting — навіть усі разом вони не здатні заповнити ту порожнечу, що знаходиться на дні цього фільму. А точніше — просто на її пласкій поверхні.

Шенбрун у власній картині прямо проговорює власний промах, визнаючи, що фільму (на всіх рівнях) бракує «двох простих речей: плоті й рідини». Однак навіть цей маневр не маскує того, що стрічка безплотна.

Чому так? Адже є ерудиція, реміснича майстерність і ресурси для реалізації задуму. Проте чи присутній сам задум? Цінні ідеї завжди народжуються на грані — їх супроводжує спротив, а отже, і ризиковані рішення. «Треба класти шкіру на стіл», — казав Л.-Ф. Селін. А коли нічого немає на кону, то й на виході буде нічого.

А як ризикувати, якщо не виходиш за межі власних декорацій?

⁕ О. Смаглюк

▪️Au revoir, les enfants (1987), реж. Луї Маль

Маль почав знімати за часів «нової хвилі», хоча його часто помилково до неї зараховують. Він свідомо уникав художнього перетворення дійсності, спроб бунту проти неї й навіть маніфестних заяв про свій творчий концепт. Банально, але Маль просто знімав кіно.

Шок, удар по нутру у фільмах Маля не виникає зі склейки, не виказує себе переходом, не волає до тебе, буржуя, щоб ти нарешті опам’ятався. Тому й на сторінках Cahiers du cinéma його зараховували до лав ненависного кіно 50-х. Повернувшись до фільму «До побачення, діти», розумієш це ще виразніше. Шок у Маля має іншу природу: він причаївся у спокійних, буденних заняттях — у малюванні дітей у зошитах, перепродажі сигарет за варення та бажанні перемогти в перегонах. Цей невисловлений, тьмяний жах заходить до дитячого кабінету кроком важкого чобота, мов раптовий страшний спогад із дитинства, що накриває серед ночі.

Гадаю, саме особиста історія Маля — облава гестапо, під час якої посеред навчального дня забрали єврейського хлопчика, — колись і назавжди пробудила його від спокійного сну. І те, що в «Люсьєні Лакомбі» було на видноті, у «До побачення, діти» не збирається з тобою прощатися. Маль залишився тим самим, ким був у 60-х, коли знімав свого Follet з Морісом Роне. Принаймні для француза, якого цей фільм добряче помучить перед екраном, — це вже точно. Маль став таким режисером і залишився ним: після перегляду, коли начебто нічого не сталося, відбувається щось переломне. Те, що назавжди залишиться в глибині розгалуженого жаху життя.

⁕ А. Морозов

▪️Ren Faire (2024), реж. Л. Оппенгайм

Це трисерійний документальний серіал, який показує лаштунки Texas Renaissance Festival — одного з найбільших ярмарків історичної реконструкції в США. У специфічному сетингу з не менш специфічними героями Оппенгайм зміг розгорнути трагедію шекспірівського масштабу.

Місцевий 86-річний король Джордж — власник ярмарку та беззмінний мер містечка, в якому він проходить, — це точне влучання в архетип «Короля Ліра»: старий правитель хоче піти на спочинок, але передати владу йому заважає власне роздуте его, а потенційні спадкоємці боягузливо плетуть інтриги один проти одного.

Режисер пішов на нестандартний для документалістики крок і попросив усіх головних героїв, які за своєю природою є акторами-рольовиками, що розігрують сюжети ярмарків, відігравати свої амбіції на камеру. Суперечливе рішення, яке розмиває межу між постановкою та доком, але саме воно перетворює банальні побутові інтриги на високу драму, перетворюючи серіал на щось середнє між «Спадкоємцями» та «Грою престолів». Водночас рішення оператора Девіда Болена нагадують епічні баталії Рідлі Скотта, а музика Арі Балузяна додає гротескно-барокових мотивів «Фаворитки» Лантімоса.

Небанальний і самобутній фентезі-док, який універсально, без зайвого політичного контексту, препарує природу авторитарної влади.

⁕ Broken Movie

підписатися | наш сайт