Навчи мене забути 💙

Я чекаю наших ранкових сніданків. Мені подобається працювати поруч із ним. Подобається сперечатися. Подобається, коли він сміється. Подобається слухати, як він говорить про роботу, навіть якщо одну й ту саму тему здатен обговорювати годинами. Подобається, коли ввечері ми випадково залишаємося вдвох на терасі й розмовляємо ні про що важливе. А ще мені подобається те, якою я стаю поруч із ним.

Я не чекаю. Не випрошую увагу. Не намагаюся заслужити погляд. Я просто існую – і цього достатньо, щоб він мене бачив.

Машина зупиняється на світлофорі, і я дивлюся на власне відображення у склі. І саме в цю секунду в голову приходить думка, від якої я ще кілька тижнів тому відмахнулася б.

Я не кохала Яна. Принаймні не так, як завжди собі це уявляла.
Це усвідомлення не б’є блискавкою. Воно визрівало в мені поступово всі ці три тижні й зараз просто нарешті отримує слова.

Я була закохана у свою уяву про нього.

https://booknet.ua/book/navchi-mene-zabuti-b456522