Post #189
16
Дуже довго гадала, як сформулювати відгук на «Острів Ороборо», беручи до уваги, що це перша книга українського автора, до того ж жодного іншого відгука на неї я не бачила. Але нещодавно побачила один, тож задача стала трохи легшою :)
«Острів Ороборо» Олега Базилевича та Керен Бактон — це книга у жанрі хронофантастики. У далекому майбутньому винайдений спосіб подорожувати у часі. Три команди дослідників та військових відправляються в минуле вивчати сейсмологічну історію Землі. Аби не нашкодити, вони відправляються в часи до падіння метеориту, що знищив динозаврів, розраховуючи, що той обнулить будь-який випадковий вплив на часову лінію. Принаймні, у цьому полягає план. Насправді ці команди розкидує в різні точки таймлайну, і без впливу не обійдеться.
Перш за все дисклеймер: я щиро люблю фантастику, яка не обмежує себе жорсткими рамками «справжньої науки». Я люблю подорожі в часі, паралельні реальності та оригінальні сюжетні повороти, які були б неможливими у «твердій» фантастиці. А також я люблю динозаврів. Команди з науковців та військових у минулому — це задумка, яка мені сама по собі дуже заходить, бо до всього ще й нагадує вайбом мою улюблену «Зоряну браму». Та й узагалі фантастику минулого століття.
Але є одне «але». Сюжети «Зоряної брами» досі цікаві своєю оригінальністю, персонажі досі викликають симпатію. Фантастика «золотого віку» не вся зістарилася однаково добре, але та, якій це вдалося, заснована на глибоких філософських ідеях.
У цій книзі такого немає.
Що в ній є — це полювання з автоматами на динозаврів, розумна раса рептилоїдів, хитрі винаходи вчених та амбітні сюжетні повороти. А ще тут є старанно підібраний для сучасної інтернаціональної аудиторії набір героїв різних національностей та гендерів. І… ох, до речі, про це.
«У майбутньому ми перемогли статеву дискримінацію», кажуть персонажі, поки на задньому плані головна героїня шкодує, що її знайома військова втратила свою жіночність, зі сміхом коментує, що жінки завжди заздрять одна одній, та радіє, що її 15-річна донька збирається заміж.
«У майбутньому ми перемогли расову дискримінацію», кажуть ті ж самі персонажі у перервах між навчанням туземців з Південної Америки, як правильно какать.
І коли я кажу, що вони навчають туземців какать, це майже не перебільшення. Неможливо без спойлерів пояснити, як ця книга обходиться з культурою корінних мешканців Південної Америки (і не лише їх). І я певна, що свідомо тут не було якогось злого жахливого расистського задуму, просто для українського менталітету це не є актуальною або взагалі існуючою проблемою. Для нас корінні племена Америки — це так само абстрактно, як і динозаври. Ми не в курсі того, як знецінення їхніх численних культур з власною довгою історією впливає на ставлення до них у реальному часі. Як «мудрі індіанці» використовувалися в кіно та літературі в якості ходячого реквізиту в той самий час, як їхніх потомків все ще закривали в резерваціях, примусово стерилізували та дивилися, як вони спиваються від відсутності перспектив. Але для багатьох реальних людей «там» — це болюче питання. Дивно, що співавторка-американка не підняла цієї теми.
Але якщо не думати про всяку СЖВ дурню надто сильно, то має бути доволі весело читати про те, як великі білі боги побудували всі видатні пам'ятки минулого, навчили людство видобувати вогонь, робити пиво і колупатися у носі. А на моменті, де головні герої, Кас і Тала, усвідомлюють, що їхні імена стали основою для імені бога Кетцалькоатля, можна взагалі вимерти, як динозаври (яких у тексті, до речі, мені було замало).
Тож таке. Загалом, навіть якщо відкинути в бік питання позбавлення древніх племен агентивності — мені щиро здається, що це просто не той сюжет, який може здивувати сучасного читача. Можливо, лише здається. Зрештою, тут є динозаври, рептилоїди та часові петлі, і за читанням можна непогано згаяти пару вечорів.
«Острів Ороборо» Олега Базилевича та Керен Бактон — це книга у жанрі хронофантастики. У далекому майбутньому винайдений спосіб подорожувати у часі. Три команди дослідників та військових відправляються в минуле вивчати сейсмологічну історію Землі. Аби не нашкодити, вони відправляються в часи до падіння метеориту, що знищив динозаврів, розраховуючи, що той обнулить будь-який випадковий вплив на часову лінію. Принаймні, у цьому полягає план. Насправді ці команди розкидує в різні точки таймлайну, і без впливу не обійдеться.
Перш за все дисклеймер: я щиро люблю фантастику, яка не обмежує себе жорсткими рамками «справжньої науки». Я люблю подорожі в часі, паралельні реальності та оригінальні сюжетні повороти, які були б неможливими у «твердій» фантастиці. А також я люблю динозаврів. Команди з науковців та військових у минулому — це задумка, яка мені сама по собі дуже заходить, бо до всього ще й нагадує вайбом мою улюблену «Зоряну браму». Та й узагалі фантастику минулого століття.
Але є одне «але». Сюжети «Зоряної брами» досі цікаві своєю оригінальністю, персонажі досі викликають симпатію. Фантастика «золотого віку» не вся зістарилася однаково добре, але та, якій це вдалося, заснована на глибоких філософських ідеях.
У цій книзі такого немає.
Що в ній є — це полювання з автоматами на динозаврів, розумна раса рептилоїдів, хитрі винаходи вчених та амбітні сюжетні повороти. А ще тут є старанно підібраний для сучасної інтернаціональної аудиторії набір героїв різних національностей та гендерів. І… ох, до речі, про це.
«У майбутньому ми перемогли статеву дискримінацію», кажуть персонажі, поки на задньому плані головна героїня шкодує, що її знайома військова втратила свою жіночність, зі сміхом коментує, що жінки завжди заздрять одна одній, та радіє, що її 15-річна донька збирається заміж.
«У майбутньому ми перемогли расову дискримінацію», кажуть ті ж самі персонажі у перервах між навчанням туземців з Південної Америки, як правильно какать.
І коли я кажу, що вони навчають туземців какать, це майже не перебільшення. Неможливо без спойлерів пояснити, як ця книга обходиться з культурою корінних мешканців Південної Америки (і не лише їх). І я певна, що свідомо тут не було якогось злого жахливого расистського задуму, просто для українського менталітету це не є актуальною або взагалі існуючою проблемою. Для нас корінні племена Америки — це так само абстрактно, як і динозаври. Ми не в курсі того, як знецінення їхніх численних культур з власною довгою історією впливає на ставлення до них у реальному часі. Як «мудрі індіанці» використовувалися в кіно та літературі в якості ходячого реквізиту в той самий час, як їхніх потомків все ще закривали в резерваціях, примусово стерилізували та дивилися, як вони спиваються від відсутності перспектив. Але для багатьох реальних людей «там» — це болюче питання. Дивно, що співавторка-американка не підняла цієї теми.
Але якщо не думати про всяку СЖВ дурню надто сильно, то має бути доволі весело читати про те, як великі білі боги побудували всі видатні пам'ятки минулого, навчили людство видобувати вогонь, робити пиво і колупатися у носі. А на моменті, де головні герої, Кас і Тала, усвідомлюють, що їхні імена стали основою для імені бога Кетцалькоатля, можна взагалі вимерти, як динозаври (яких у тексті, до речі, мені було замало).
Тож таке. Загалом, навіть якщо відкинути в бік питання позбавлення древніх племен агентивності — мені щиро здається, що це просто не той сюжет, який може здивувати сучасного читача. Можливо, лише здається. Зрештою, тут є динозаври, рептилоїди та часові петлі, і за читанням можна непогано згаяти пару вечорів.
- ❤ 2
