Підвал Сета

Якщо десь жив, а потім усі речі для переїзду вмістилися в один рюкзак, то це місце взагалі не було твоїм.

Людині доволі непросто і про себе подбати — як тут про всіх подбаєш!

Відбувався великий, спізнілий катарсис — і йому теж спала на думку асоціація з розмовами про секс, тільки інакша. Вони розмовляють, думав Ґлен, як люди, які довго тримали в собі свою вину і неправильність, а потім раптом виявили, що ці речі, коли їх висловити, зовсім не такі страшні. Коли внутрішній жах, посіяний снами, врешті дав урожай у вигляді такого розмовного марафону, людям з їхнім страхом, як виявилося, можна жити… а то й перемогти його.

— Люди дуже, дуже дурні.

Він почав захищатися великими словами і з поступовим наростанням жаху почав розуміти, що життя насправді — то великий дикунський казан, а він у ньому — самотній місіонер, якого варять на малому вогні.

Любов погано росте там, де є лише страх, — так само рослини погано ростуть там, де темно.

Він являв собою живе свідчення того, що людина рано чи пізно набуває того вигляду, якому відповідає.

Якщо ти кусаєш ту руку, з якої їв, то вона передбачувано стискається в кулак. Це не просто закон природи — це справедливість.

Доля людства могла би скластися краще, коли б засновники проекту «Синь» зважали на цей простий факт.

А коли вже в голові щось міняється, то, як він бачив, воно здебільшого міняється назовсім.

Нормальне життя — принаймні в тому вигляді, в якому воно було в західній цивілізації, — це все одно як водити машину з автоматичними вікнами, автоматичним гальмом, автоматичними сидіннями і всілякими ще штучками. Але що більше примочок, то швидше розряджається батарея. Правда?

— Хай там як, а людський розум значно більший за найбільший акумулятор «делко». І, гадаю, він може заряджатися майже нескінченно. А інколи навіть більше.

Страх зробити один простий стрибок віри — це те, з чого починається будь-який митець: співак, письменник, художник, музикант.

— Молодий чоловіче, — спокійно сказав йому Ґлен, — ваш досвід із кількома окремими наркоманами й людьми з важким дитинством — не виправдання того, що треба служити чудовиську.

Він завжди терпіти не міг залишатися сам, але в якомусь розумінні він завжди й був самотнім… доки не прийшов до Вільної зони. І тепер самота не була йому така страшна, як очікував. Погано, звичайно, але пережити можна.

Не хотів помирати, він боявся смерті, але як міг із тим змирився. Адже, врешті-решт, не йому тут вибирати, і він був переконаний, що смерть — це просто така собі почекальня, і там, як у гримерці, ждеш свого виходу на сцену.
І він відпочивав, намагався розслабитися, підготуватися.

У природи є свої способи розв’язання проблеми перенаселеності.

Життя — то таке колесо, на якому мало хто здатний встояти довго.
І воно завжди врешті-решт повертається до того самого.

Краса та принадність релігійної манії в тому, що їй під силу пояснити геть усе. Щойно Бога (чи Сатану) визнають за першопричину всього, що відбувається у світі смертних, питань до випадковостей не лишається і нічого вже не змінити. Щойно людина опановує заклинання на кшталт «тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло» або «незбагненним чином вершаться Його діяння», логіку можна жбурнути у вікно. Релігійна манія — один з небагатьох безвідмовних способів, яким реагують на примхливість нашого світу, бо вона повністю виключає його довільність. Для справжнього релігійного маніяка все має свою мету.

Ті, хто пізно себе знаходить, завжди вагаються. Вони — сума тих якостей, які розписують конституції всього світу: це люди активні, проте не фанатики; люди, які підходять до конкретної ситуації з поважним ставленням до фактів і не викривляють їх собі на користь; люди, які незручно почуваються біля керма, однак неспроможні відмахнутися від лідерства, коли їм його пропонують… або нав’язують. З них виходять найкращі правителі-демократи, бо вони рідко кохаються у владі. Зовсім навпаки. І коли щось іде не так…

Але людина не за одним махом міняється. До мене це довго доходило.

Краще я одразу скажу, щоб потім вам голову не морочити. Я думаю, оте, що сталося в червні, сталося тому, що забагато людей трошки берегли секрети. То не була кара Божа. Це — акт чистого людського розпиздяйства.

Забобонам, як і справжньому коханню, потрібен час, щоб вирости, усвідомити себе й розквітнути.

— Коли ви закінчуєте будувати сарай, — сказав він Нікові, Стю і Френ, коли того вечора ніч поклала кінець пошукам, — ви прибиваєте над дверима підкову кінцями догори, щоб у ній трималась удача. Але якщо один цвях випадає і підкова перевертається, то ви ж не покидаєте сарай. Може, колись настане день, і ваші діти покинуть той сарай, якщо удача з підкови висиплеться, але то може статися через багато років.

Супергрип можна списати на дурість людства. Не має значення, ми його створили, росіяни чи латвійці. Питання «хто винен?» втрачає свою важливість перед лицем загальної істини: раціоналізм закінчується великою братською могилою. Закони фізики, закони біології, аксіоми математики, вони всі — частина смертного шляху, бо ми так улаштовані. Коли б не капітан Трипс, то було б щось інше. Була мода в усьому винуватити «техніку», але ця «техніка» — стовбур дерева, а не коріння. А корінь її — раціоналізм, і я б визначив його так: «Раціоналізм — це думка, що ми можемо щось зрозуміти в тому, як влаштоване буття». Це смертний шлях. І так було завжди.

— Буває, що ігри раптом стають дуже серйозними.

Вона лежала вночі без сну і думала, що тепло буває тільки від горіння — за це Прометею виклювали очі, — а любов завжди приходить із кров’ю.

Ну, дехто все пам’ятає. Хтось веде всьому лік, малята.

— Але — за щось? Правда? За якусь ціну. Адже ніщо не безкоштовне. Навіть нині, коли все навколо валяється навалом, тільки бери.

Так. Ніхто з нас не хоче бачити знамення й прикмети, хоч як ми любимо історії про привидів і фільми жахів. Ніхто з нас по-справжньому не хоче уздріти зірку на Сході чи вогненний стовп уночі. Ми хочемо спокою і рутини. Якщо нам треба бачити Бога на чорному лиці старої жінки, то це нам і нагадує, що на кожного бога є свій диявол — і наш може виявитися ближчим, ніж нам хотілося б думати.

Але людина, яка намагається чинити правильно, завжди здається божевільною.

— Але ж ти не можеш розірватися, правильно? — сказав Суддя.
— Так.
— І ти зробив свій вибір?
— Так.
— Остаточно?
— Авжеж.
— То з тим і живи.

— Нічого доброго нема в тому, щоб бідну дитину слати в бій за нас, і нічого доброго — в тому, щоб попихати людьми, як пішаками, — шахісти хуєві знайшлися — і нічого доброго в тому, щоб давати інструкцію вбити, як хрещений батько мафії.

А коли в одному місці збирається досить вигнанців, то відбувається містичне перетворення — і ти вже не за межею, а всередині. Усередині, де тепло. Така дрібниця — опинитися всередині, там, де тепло, — то насправді річ дуже велика. Чи не найважливіша у світі.