Це було жорстоко, несправедливо, неочікувано, певною мірою без сенсу, але разом з тим геніально й захопливо.

Насправді дуже дратувала тема божої руки, плану, благословення та подібного, що постійно розказувала Матінка Ебіґейл (я злий на цю жінку, серйозно).
Почасти приколи з божим чудом знецінювали те, що робили персонажі крізь біль і кров.

Особлива згадка — Нік Андрос та Ларрі Андервуд: буквально найкращі персонажі. Їхня доля вразила мене найбільше.

Було щось привабливе в Томові, Ґленові та Судді Фаррісу.

Мене добила несправедливість. Кінг у цьому безжальний майстер. Його книги часто нагадують про те, що реальне життя і боротьба зі злом не може бути гарною, акуратною чи чесною. Ціна перемоги буває надто високою, а найкращі й найсвітліші персонажі врізають дуба найпершими. Жорстоко, але саме це й робить історії Кінга максимально живими.

Я проревівся, і це вже втретє книги короля жахів таке зі мною роблять (привіт «Зеленій милі» і «Біллі Саммерсу»).

Фінал став останньою краплею і саме в ту мить мене накрило усвідомлення того, що сталося з персонажами.
Неприємно, що хтось отримав все і навіть більше, а хтось позбувся тих крихт тепла, любові та затишку, які вдалося «розпалити» після Капітана Трипса.

Загалом, книга сподобалася, але колись перечитувати вдруге — ні, дякую.
Читати багато, часом важкувато, особливо другий том. Тож, на ваш страх і ризик, панове.

P.s. нижче будуть виписані моменти