На початку я трохи злякалася, що ось на другу книгу мені мізків точно не вистачить, бо вона ще кришезносніша, ніж перша.
Але, на подив, "Фрактальний принц" виявився зрозумілішим за "Квантового злодія". Можливо, через те, що тут почали сходитися докупи початі в першій книзі сюжетні лінії, книга має чіткий фінал, який пояснює хто кому родич, бог, коханець і оцифрована памʼять. Арсенлюпеновість тут відчувається чіткіше - і це теж дуже тішить. І не тільки тому, що дає оте моє улюблене лоскітливе відчуття "а ну, подивимося, як тебе наш злодій намахає, негіднику", а й тому, що дає надію на таку ж кількість книг у серії, як в Жанового літературного прототипа ;)
І ще дивне таке спостереження: уся ця химерія постсингулярного світу, при всій її мозоковибуховості, читається в рази легше, ніж стандартне середньостатистичне роментезі. Не знаю, може, старію? Чи з чатічкою переспілкувалася? Але чітка логіка, що відчуваєтьс в тому сюрі, змушує мій мозок відпочивати, а не шалено ворушити звивинами в намаганнях знайти логіку в діях героїв ;)