Хто стежить за писаниною Z-блогерів, той міг помітити, що останні кілька місяців вони з дописа в допис вимагали знищити мости через Дніпро.

Мовляв, хохли нас єбуть, а ми шо? А ми нішо, навіть не можемо нічого зробити з мостами, хоча вони б уже давно мали лежати на дні Дніпра.

Раптом російське керівництво вирішило задовольнити своїх гумільовських героїв й завдало ударів по мостах Києва. Так би мовити, by popular demand. Певно, Z-актив достукався до якоїсь із кремлівських башт, і там вже підготували відповідну парочку для сніданкового брифінгу.

Або ж це був прогрів згори — чорт їх розбере.

Щоправда, воєнний зиск загалом сумнівний. Ці удари, як, загалом, і більшість інших, покликані створити «настрій» в медіа, адже удари по мостах лише ускладнюють їх використання — в тилу є можливості для повноцінного ремонту.

Звісно, якщо москалі матимуть час і натхнення, то мости діставатимуть щотижня по невеликій дірочці або навіть по декілька, і кожна з них потребуватиме кількох днів для залатування. Пройдуть роки, і мости перетворяться на суцільну латку. Вони ще стоятимуть — в аварійному стані.

Так склалося, що російські діпстрайки мають більше медійного навантаження, ніж, власне, воєнного. Більшість руйнувань припадає на цивільні об'єкти, що не дає росіянам особливих стратегічних переваг. Сумнівно, що вони всерйоз розраховують на примус до капітуляції через терор.

Німці бомбили Лондон, але британці не скинули Черчілля й не побігли з мирними пропозиціями до Гітлера. Британці й американці лишали від німецьких міст самі згарища, але нацисти трималися аж до повного розгрому. Навіть атомні бомби по японському тилу не були єдиним аргументом.

Завзятість росіян щодо вбивства українських цивільних та знищення інфраструктури можна пояснити їхньою ставкою на демонстративність глибинних ударів. Тобто мета більше схожа на самовтіху, адже стратегічний ефект від них — м'яко кажучи, обмежений.

Ви колись уявляли собі залп українських ракет по Москві, та й так щоб Кремль палав, а Красна площа перетворилась на попелище? Красиво, погодьтеся, але на цьому вся гарантована користь і закінчується. У росіян же інша думка.

Яскраві кадри з обваленими під'їздами, спаленими автобусами й понівеченими тілами українців на асфальті, палаючі об'єкти теплової та електричної генерації, новини про відсутність води, тепла й електрики в домівках міст — дуже переконливий образ невідворотності розгрому.

Така картинка говорить — кричить! — що Україні лишилося зовсім трохи до остаточного розвалу. Це хороший аргумент для домашніх пасіонаріїв, розлючених нездатністю «другої армії світу» завдати бодай якоїсь шкоди у відповідь на високоточні удари по серцю російської економіки.

Звісно, вони всі там вважають, що Росія повинна відповісти, помститися, нанести акт відплати тощо, адже самовпевнена бикота не сприймає свою агресію як привід для гарненької здачі. Росія має право на умовну різанину в Бучі, оскільки що ви нам зробите, і взагалі ідіть нахуй.

Але повернімося до ефектної картинки з українськими містами у вогні. Це має вплив не лише на внутрішню аудиторію Москви, а й на найбільшого у світі любителя яскравих карток і брязкалець — президента США, людину, якій за віком давно положено розмазувати по стінах коричневі маси.

Трампу навіть не обов'язково мати якісь зобов'язання перед Путіним, щоб грати на його користь. Він просто старий самозакоханий пердун в оточенні підлабузників і корумпованих блядів. Показав йому яскраву картинку, припиздів хуйні на вушко, і — voilà! — він уже змінює свою думку.

Російський терор вбиває невинних людей і сповільнює оборонне виробництво, але не сильно змінює «реалії на землі», про які так люблять говорити кремлівські биричі, а знищення цивільної інфраструктури наших мегаполісів не схоже на плани держави, яка от-от ці мегаполіси захопить.

Майже всі воєнні дії росіян поза фронтом говорять про те, що їм потрібно хоч якось нас послабити й уповільнити. Терор — поганий спосіб поставити українців на коліна, зате дуже дієвий спосіб переконати сцикливих і недоумкуватих союзників України у тому, що ми не варті підтримки.

Практично все це — дуже дорога й похабна вистава сумнівної цінності для одного глядача у Вашингтоні. Помаранчевий недоумок в памперсах готовий змінювати думку скільки завгодно, але він нам, по-перше, і так не сильно допомагає, а по-друге, найголовніше — він не президент України.

Не можна недооцінювати важливість інформаційної війни, але наша стійкість на полі бою, розумне й методичне — хоч і не дуже видовищне — винищення стратегічних можливостей росіян, перенесення страждань на російські терени говорять значно більше за будь-які картинки та настрої.

Влада в Америці зміниться, Росія втратить головні способи збагачення, а її військо не проживе достатньо довго без загальної мобілізації, якщо поточна марнотратна тактика збережеться — а вона збережеться, бо раціональнішого способу просунути фронт поки не існує.

Росіяни намагаються переконати світ, що українці програють, оскільки мерзнуть, живуть у темряві, гинуть прямо на вулицях. Але забувають додати, що при цьому українці активно змінюють матеріальні умови, від яких залежить результат війни, і в них це дуже непогано виходить.

Буде важко, холодно, боляче й страшно. Тисячі з нас загинуть, десятки тисяч надовго втратять здоров'я, а сотні тисяч добряче скуштують крові, багнюки та поту. Але вибору нема —  можна лише стояти на своєму й хитро, влучно й нищівно бити у відповідь замість підставляти другу щоку.