Заходив до ТЦК відмітитись, а в черговій кабінці — знайоме обличчя. Виявляється, це товариш, з яким ми 10 років тому ходили на вишколи й бігали по лісам із дерев'яними калашами. Каже, ситуація з оповіщенням зараз — швах. Військовозобов'язані готові на будь-що, аби втекти.

Один ускочив у машину й погнав по тротуару прямо на пішоходів. Інший перелазив паркан, лишив на ньому штани й побіг із голою сракою. І це не якесь глухе містечко, де в людей радіо нема, а, курва, КИЇВ. Дорослі чоловіки настільки бояться війська, що готові на будь-які приниження.

Можна скільки завгодно ганьбити ухилянтів, але є факт: попри стрімкий підйом національно-визвольного духу частина суспільства живе буквально на узбіччі, відділена від громадського активу та війська невидимою стіною. Ці люди ходять поміж нас, але не розділяють наших думок та ідей.

Якщо ми негайно не вживемо заходів, то втратимо цю частину суспільства й отримаємо «мертвий вантаж». Але як можна змусити цих людей прийняти громадянський обов'язок, якщо вони настільки бояться, що готові кидатись під потяг, аби тільки не у військо?

Очевидно, що середня людина боїться армії як окремої держави зі своїми законами та звичаями. Місця, звідки немає виходу, і де є лише обов'язки. Дехто, нездатний вчасно втекти, врешті втягується й розуміє, що нічого страшного тут нема, і військо — хороша робота. Але їх небагато.

Здебільшого ухилянти навіть не уявляють, що таке армія, як вона організована, чим у ньому зайняті люди, як вони там взагалі живуть. В популярному уявленні мобілізація — це коли тебе хапають на вулиці, дають форму, зброю, і без зайвих слів випускають в ліс на іншому кінці країни.

Тобто у нас взагалі відсутній проміжний етап між цивільним і військовим життям. Сьогодні ти йшов за хлібом і думав про ремонт на дачі, а завтра ти вже повзеш у багні на БЗВП, не розуміючи, хто ти тепер, і що з тобою буде далі.

Потім ти потрапляєш у бойову частину, і навіть не розумієш, кого слухати, на що звертати увагу й витрачати свій час. Розпач і розгублення — найстрашніший кошмар для людини, яка просто не знає, як жити інакше.

Набагато кращим рішенням буде плавний, адаптивний перехід — спершу запрошення на семінари, де військовозобов'язаним розкажуть про основи військової організації: хто і що робить, хто над ким старший, яка буває зброя і для чого саме вона потрібна тощо.

Далі — курси вихідного дня для підготовки базових навичок: поводження зі зброєю на прикладі макетів, реагування на різноманітні бойові ситуації, тактичне пересування, парамедична, психологічна підготовка тощо. Нічого кардинально нового.

Ще бажано оплачувати ці дні, щоб у людей був бодай якийсь стимул не ухилятися, а також надавати рекомендації найбільш здібним курсантам у профільні підрозділи. Після такого досвіду БЗВП і подальше розподілення в бойові частини вже не здаватиметься таким страхітливим.

Потрібно зруйнувати цю невидиму стіну між забитим від жаху цивілом та бувалим військовослужбовцем, побудувати міст, через який буде не так страшно іти. Адаптація — це, в першу чергу, відчуття плеча, боротьба зі страхами та усвідомлення, що ми подбаємо в бою одне про одного.

Якщо традиційне оповіщення працює погано — потрібно знайти інший шлях, навіть якщо він здаватиметься несправедливим по відношенню до інших людей, яких мобілізували зовсім не так приязно. Хтось скаже, що це зайва витрата часу, але я вважаю, що це — неоціненна інвестиція.

Це міцний фундамент для масової мобілізаційної армії, в якій буде менше дезертирства й втрат, більше згуртованості й мотивації. Ми вже вигадали строки служби — лишилося полегшити сприйняття шляху до неї.