✙ Передостання інстанція ✙

Хто б знав, що удар по дата-центрах — це досить дієвий хід в інформаційній війні.

Так би мовити, тріумф воєнного матеріалізму.

Хто стежить за писаниною Z-блогерів, той міг помітити, що останні кілька місяців вони з дописа в допис вимагали знищити мости через Дніпро.

Мовляв, хохли нас єбуть, а ми шо? А ми нішо, навіть не можемо нічого зробити з мостами, хоча вони б уже давно мали лежати на дні Дніпра.

Раптом російське керівництво вирішило задовольнити своїх гумільовських героїв й завдало ударів по мостах Києва. Так би мовити, by popular demand. Певно, Z-актив достукався до якоїсь із кремлівських башт, і там вже підготували відповідну парочку для сніданкового брифінгу.

Або ж це був прогрів згори — чорт їх розбере.

Щоправда, воєнний зиск загалом сумнівний. Ці удари, як, загалом, і більшість інших, покликані створити «настрій» в медіа, адже удари по мостах лише ускладнюють їх використання — в тилу є можливості для повноцінного ремонту.

Звісно, якщо москалі матимуть час і натхнення, то мости діставатимуть щотижня по невеликій дірочці або навіть по декілька, і кожна з них потребуватиме кількох днів для залатування. Пройдуть роки, і мости перетворяться на суцільну латку. Вони ще стоятимуть — в аварійному стані.

Так склалося, що російські діпстрайки мають більше медійного навантаження, ніж, власне, воєнного. Більшість руйнувань припадає на цивільні об'єкти, що не дає росіянам особливих стратегічних переваг. Сумнівно, що вони всерйоз розраховують на примус до капітуляції через терор.

Німці бомбили Лондон, але британці не скинули Черчілля й не побігли з мирними пропозиціями до Гітлера. Британці й американці лишали від німецьких міст самі згарища, але нацисти трималися аж до повного розгрому. Навіть атомні бомби по японському тилу не були єдиним аргументом.

Завзятість росіян щодо вбивства українських цивільних та знищення інфраструктури можна пояснити їхньою ставкою на демонстративність глибинних ударів. Тобто мета більше схожа на самовтіху, адже стратегічний ефект від них — м'яко кажучи, обмежений.

Ви колись уявляли собі залп українських ракет по Москві, та й так щоб Кремль палав, а Красна площа перетворилась на попелище? Красиво, погодьтеся, але на цьому вся гарантована користь і закінчується. У росіян же інша думка.

Яскраві кадри з обваленими під'їздами, спаленими автобусами й понівеченими тілами українців на асфальті, палаючі об'єкти теплової та електричної генерації, новини про відсутність води, тепла й електрики в домівках міст — дуже переконливий образ невідворотності розгрому.

Така картинка говорить — кричить! — що Україні лишилося зовсім трохи до остаточного розвалу. Це хороший аргумент для домашніх пасіонаріїв, розлючених нездатністю «другої армії світу» завдати бодай якоїсь шкоди у відповідь на високоточні удари по серцю російської економіки.

Звісно, вони всі там вважають, що Росія повинна відповісти, помститися, нанести акт відплати тощо, адже самовпевнена бикота не сприймає свою агресію як привід для гарненької здачі. Росія має право на умовну різанину в Бучі, оскільки що ви нам зробите, і взагалі ідіть нахуй.

Але повернімося до ефектної картинки з українськими містами у вогні. Це має вплив не лише на внутрішню аудиторію Москви, а й на найбільшого у світі любителя яскравих карток і брязкалець — президента США, людину, якій за віком давно положено розмазувати по стінах коричневі маси.

Трампу навіть не обов'язково мати якісь зобов'язання перед Путіним, щоб грати на його користь. Він просто старий самозакоханий пердун в оточенні підлабузників і корумпованих блядів. Показав йому яскраву картинку, припиздів хуйні на вушко, і — voilà! — він уже змінює свою думку.

Російський терор вбиває невинних людей і сповільнює оборонне виробництво, але не сильно змінює «реалії на землі», про які так люблять говорити кремлівські биричі, а знищення цивільної інфраструктури наших мегаполісів не схоже на плани держави, яка от-от ці мегаполіси захопить.

Майже всі воєнні дії росіян поза фронтом говорять про те, що їм потрібно хоч якось нас послабити й уповільнити. Терор — поганий спосіб поставити українців на коліна, зате дуже дієвий спосіб переконати сцикливих і недоумкуватих союзників України у тому, що ми не варті підтримки.

Практично все це — дуже дорога й похабна вистава сумнівної цінності для одного глядача у Вашингтоні. Помаранчевий недоумок в памперсах готовий змінювати думку скільки завгодно, але він нам, по-перше, і так не сильно допомагає, а по-друге, найголовніше — він не президент України.

Не можна недооцінювати важливість інформаційної війни, але наша стійкість на полі бою, розумне й методичне — хоч і не дуже видовищне — винищення стратегічних можливостей росіян, перенесення страждань на російські терени говорять значно більше за будь-які картинки та настрої.

Влада в Америці зміниться, Росія втратить головні способи збагачення, а її військо не проживе достатньо довго без загальної мобілізації, якщо поточна марнотратна тактика збережеться — а вона збережеться, бо раціональнішого способу просунути фронт поки не існує.

Росіяни намагаються переконати світ, що українці програють, оскільки мерзнуть, живуть у темряві, гинуть прямо на вулицях. Але забувають додати, що при цьому українці активно змінюють матеріальні умови, від яких залежить результат війни, і в них це дуже непогано виходить.

Буде важко, холодно, боляче й страшно. Тисячі з нас загинуть, десятки тисяч надовго втратять здоров'я, а сотні тисяч добряче скуштують крові, багнюки та поту. Але вибору нема —  можна лише стояти на своєму й хитро, влучно й нищівно бити у відповідь замість підставляти другу щоку.

Підрозділи сил оборони досі мають на озброєнні 120-мм міномети, принцип роботи яких мало змінився за останні 100 років. У 2022–2023 роках це був дуже хороший зразок батальйонної артилерії — легкий, дешевий, простий, відносно точний та потужний.

Максимальна дистанція пострілу в 5–6 км дозволяла більш-менш безболісно обслуговувати міномет, облаштовувати вогневу позицію на будь-який смак, підвозити боєприпаси у великій кількості та умовно комфортно працювати.

Проте дрони, як то кажуть, змінили все, і уже в 2024 році типова дальність у 5–6 км для 120-мм і тим більше 3–4 км для 82-мм мінометів дедалі гірше відповідала умовам стабільної вогневої підтримки через ускладену логістику та ризик негайно потрапити в поле зору БпЛА.

З 2025 року я бачу ще менше застосування мінометів. Можна встигнути окопатися і завезти хороший запас БК, однак позиції легко виявляються з початком бойової роботи в ясну погоду, а ще не забуваємо про ротації та доставки під постійним прицілом дронів.

Легкі гаубиці, такі як 105-мм L119 і 122-мм Д-30, у багатьох випадках зайняли традиційну нішу мінометів: вогневий контроль переднього краю. Однак досі вони — засоби бригадного рівня, підпорядковані старшому начальнику.

Бригадна артилерія не завжди готова забезпечувати потреби батальйонів, і час від часу їм доводиться розраховувати на власні сили — себто, міномети, з відповідними шансами на успіх. Ціна застосування — зробити вогневі позиції одноразовими або просрати штурм.

У теорії міномет — чудова зброя, яка в поточних умовах перетворюється на дороге задоволення, що може обернутися швидким пройобом позицій в обмін на негарантований успіх. Простіше кажучи, дешевизна та простота типових зразків більше не компенсують обмежень у дальності й живучості.

Додамо й проблему, коли мінометники перебувають на позиціях, але фактично нічим не можуть допомогти, бо велика концентрація дронів час від часу не дозволяє й носа висунути з укриття. Таке простоювання підрозділів — щонайменше нераціональне використання людського ресурсу.

Але це можна змінити, якщо забрати в батальйонів міномети й передати їм натомість легкі гаубиці. Це кратно посилило б навантаження на логістику батальйонів, але більша міць, дальність і, як наслідок, живучість та можливість частіше залучати батареї цілком виправдали б таку ціну.

Гаубиця незрівнянно складніша, більша, важча й помітніша за міномет, але її робоча дальність дозволяє відсунути позицію далі від найбільш небезпечної частини фронту, що робить доступ до вогневої підтримки стабільнішим, час реакції — коротшим, а результат — надійнішим.

Так, перекваліфікація мінометників та підготовка нових розрахунків батальйонних гаубиць потребують змін до навчальних програм, доктрин та інших керівних документів, але в цьому немає нічого неможливого — просто комусь у тилу доведеться напрягти жопу.

Таким чином батальйони отримали б можливість самостійно вирішувати проблеми свого району оборони, а дивізіонні важкі 155-мм гаубиці змогли б повноцінно зосередитися на завданнях іншого порядку.

Логіка, за якою батальйони досі комплектуються мінометними батареями, цілком зрозуміла, але вона абстрактна, «паперова». У старій геометрії бойових порядків міномет був незамінний саме тому, що належав безпосередньо до бойових порядків батальйону й забезпечував негайний вогонь.

Ще кілька років тому простір за кілька кілометрів від переднього краю залишався придатним для відносно безпечної логістики, інженерного облаштування та накопичення боєкомплекту, тому обмеження мінометів критичними не були. А тепер навіть передній край — явище відносне.

Сучасний простір суцільного спостереження й ураження — кілзона — розриває стару геометрію фронту. Розвиток технологій війни звужує роль і стрільців, і мінометників, але інерційна тяглість армійських традицій продовжує покладати на них ті самі сподівання, що й 100 років тому.

Колись логіка фронту має пересилити логіку паперів, і я вірю, що це відбудеться за нашого життя.

Війна, попри всю свою технологічність і вибагливість до спеціалізованої освіти, — це фронтир людського існування, межа розмивання й остаточної втрати людяності. На війні можна навчитися майже всьому, що стосується бою та виживання, але перетворитися з гівна в людину не вийде.

Публічний захист Сирського не припинився навіть після його відставки. Ба більше, він задає хибні рамки дискусії, адже, зокрема, говорить: не повинні солдати обирати генерала! Історія знає катастрофічні наслідки такої політики! Це, звісно ж, правда, історія дійсно про таке знає. Але у нас і близько не відбулося нічого подібного.

У роки французької революції солдати почали обирати командирів — це одночасно об'єднало бійців новоствореної масової армії, якої не існувало раніше, і послугувало політичній меті, себто знищенню привілеїв дворянства, яке до того мало виключне право на офіцерську кар'єру.

Однак військові результати були так собі, тож уже за Наполеона командирів почали знову призначати, але не по праву народження, а за заслуги. Республіка, звісно ж, розвалилася, але зовсім з інших причин.

Солдатські комітети, створені в Російській Республіці після зречення імператора, прирекли армію на поразку, але не просто тому, що солдати дурні. Насправді ця війна імперій була простим селянам, що тримали фронт, ні до чого — їх не цікавили брусилівські прориви та зобов'язання перед Антантою.

Зрозуміло, що вони прагнули не тріумфу російської зброї, а повернення додому й вирішення земельного питання. Більшовики ж, погравшись у демократію, зрозуміли, що вони за таких умов не дуже популярні, тож покінчили як з солдатськими комітетами, так і з вільними виборами та іншими принадами революції.

Натомість у нас відбулося те, про що історія також дуже добре знає, і що зараз мало хто згадує, коли проклинає «картонну революцію»: публічний тиск на владу задля термінового вирішення військових проблем, серед яких і стратегія, і озброєння, і кадрові перестановки.

Найсвіжіший приклад такого тиску стався в Британії під час Першої світової війни, коли застаріла система виробництва боєприпасів не відповідала нагальним потребам війська, а консервативний генералітет, що контролював замовлення, навіть не думав з цим щось робити.

У 1915 році британські законотворці та журналісти буквально кричали, що держава зраджує своїх солдатів, які безглуздо гинуть через неадекватну тактику, страждають під вогневим валом німецької артилерії й не здатні відповісти.

Тоді сформували новий уряд, відібрали в генералів контроль над військовим виробництвом і серйозно переглянули систему вищого військового управління, що в результаті врятувало британську армію.

Заради справедливості варто зазначити, що громадський тиск на військове керівництво призводив і до ганебних результатів. Так, під час громадянської війни в США газети янкі вимагали жорсткіших наступів. Це збіглося з серією невдалих кадрових рішень і, як наслідок, жахливих поразок.

Щоправда згодом такий самий тиск, але вже з іншого приводу — небажання військового керівництва думати над тим, як, власне, перемогти у війні — врятував становище Півночі й закінчив війну тріумфом.

То що ж відбулося в Україні? Кілька днів поспіль проходили спонтанні, майже стихійні, масові акції протесту з вимогою повернення в уряд популярного міністра оборони Федорова, чиї здобутки, згідно з журналістськими розслідуваннями та інсайдами, похитнули нераціональну систему оборонних закупівель.

Громадянське суспільство сприйняло відставку міністра, чиї неортодоксальні методи вже за півроку роботи дали відчутний воєнний ефект, як демонстративний ляпас. Дуже швидко виступи за повернення Федорова змінили наголос на відставку головнокомандувача — генерала Сирського. Чому так вийшло?

Сирський ще до призначення на свою посаду мав суперечливу репутацію, а за два роки управління військом став предметом критики за повторюваний хаос на різних ділянках фронту, ревниве ставлення до талановитих колег, фаворитизм в управлінні, суперечливі кадрові рішення тощо.

Поступово кількість претензій до головнокомандувача лише зростала. Про них говорили не лише за чашкою гарячого напою в бліндажах і тилових кав'ярнях. Повідомлення про військові злочини в підрозділах командирів, наближених до Сирського, абсурдні правила комплектування, гіперцентралізація прийняття рішень, штучні перепони для нелояльних стали предметом публічної дискусії.

Фінальним акордом стали інтриги проти міністра оборони, частково підтверджені самим президентом, що й спонукало протестувальників розписувати картонки гаслами про «шкідливість сиру». Зрештою слово взяли й чинні військові, обурені вибором Сирського на користь політичної боротьби за вплив замість вирішення нагальних викликів.

Проти них спробували застосувати дисциплінарні заходи — чи то з ініціативи самого Сирського, чи його найближчого оточення. До підрозділів надходили заборони на участь у мітингах і публічні висловлювання в соцмережах. Але було вже пізно, і це лише додало непримиренності протесту.

Врешті мітинги стали настільки «антисирськими», що президент вирішив змінити головнокомандувача й призначив на цю посаду генерал-майора Драпатого, який користується високою репутацією в армії і якому, за свідченням інсайдерів, Сирський заважав ефективно працювати, побоюючись конкуренції.

Отже, в історії є приклади, коли публічний тиск на військове керівництво рятував державу. Так само є приклади, коли він їй шкодив. Але критики сучасної «картонної революції» сперечаються не з тим історичним явищем. Вони чомусь полемізують не з британськими газетами 1915 року, а з російськими солдатськими комітетами 1917.

Українці не вимагали обирати генералів голосуванням, а прагнули перегляду кадрових рішень цивільної влади на тлі масштабної суспільної дискусії щодо стану армії, корупції у закупівлях і невизначеності стратегії. Саме тому порівняння з солдатськими комітетами військ колишньої Російської Імперії або ж більшовицьких загонів ніяк не пояснює українських подій.

Заходив до ТЦК відмітитись, а в черговій кабінці — знайоме обличчя. Виявляється, це товариш, з яким ми 10 років тому ходили на вишколи й бігали по лісам із дерев'яними калашами. Каже, ситуація з оповіщенням зараз — швах. Військовозобов'язані готові на будь-що, аби втекти.

Один ускочив у машину й погнав по тротуару прямо на пішоходів. Інший перелазив паркан, лишив на ньому штани й побіг із голою сракою. І це не якесь глухе містечко, де в людей радіо нема, а, курва, КИЇВ. Дорослі чоловіки настільки бояться війська, що готові на будь-які приниження.

Можна скільки завгодно ганьбити ухилянтів, але є факт: попри стрімкий підйом національно-визвольного духу частина суспільства живе буквально на узбіччі, відділена від громадського активу та війська невидимою стіною. Ці люди ходять поміж нас, але не розділяють наших думок та ідей.

Якщо ми негайно не вживемо заходів, то втратимо цю частину суспільства й отримаємо «мертвий вантаж». Але як можна змусити цих людей прийняти громадянський обов'язок, якщо вони настільки бояться, що готові кидатись під потяг, аби тільки не у військо?

Очевидно, що середня людина боїться армії як окремої держави зі своїми законами та звичаями. Місця, звідки немає виходу, і де є лише обов'язки. Дехто, нездатний вчасно втекти, врешті втягується й розуміє, що нічого страшного тут нема, і військо — хороша робота. Але їх небагато.

Здебільшого ухилянти навіть не уявляють, що таке армія, як вона організована, чим у ньому зайняті люди, як вони там взагалі живуть. В популярному уявленні мобілізація — це коли тебе хапають на вулиці, дають форму, зброю, і без зайвих слів випускають в ліс на іншому кінці країни.

Тобто у нас взагалі відсутній проміжний етап між цивільним і військовим життям. Сьогодні ти йшов за хлібом і думав про ремонт на дачі, а завтра ти вже повзеш у багні на БЗВП, не розуміючи, хто ти тепер, і що з тобою буде далі.

Потім ти потрапляєш у бойову частину, і навіть не розумієш, кого слухати, на що звертати увагу й витрачати свій час. Розпач і розгублення — найстрашніший кошмар для людини, яка просто не знає, як жити інакше.

Набагато кращим рішенням буде плавний, адаптивний перехід — спершу запрошення на семінари, де військовозобов'язаним розкажуть про основи військової організації: хто і що робить, хто над ким старший, яка буває зброя і для чого саме вона потрібна тощо.

Далі — курси вихідного дня для підготовки базових навичок: поводження зі зброєю на прикладі макетів, реагування на різноманітні бойові ситуації, тактичне пересування, парамедична, психологічна підготовка тощо. Нічого кардинально нового.

Ще бажано оплачувати ці дні, щоб у людей був бодай якийсь стимул не ухилятися, а також надавати рекомендації найбільш здібним курсантам у профільні підрозділи. Після такого досвіду БЗВП і подальше розподілення в бойові частини вже не здаватиметься таким страхітливим.

Потрібно зруйнувати цю невидиму стіну між забитим від жаху цивілом та бувалим військовослужбовцем, побудувати міст, через який буде не так страшно іти. Адаптація — це, в першу чергу, відчуття плеча, боротьба зі страхами та усвідомлення, що ми подбаємо в бою одне про одного.

Якщо традиційне оповіщення працює погано — потрібно знайти інший шлях, навіть якщо він здаватиметься несправедливим по відношенню до інших людей, яких мобілізували зовсім не так приязно. Хтось скаже, що це зайва витрата часу, але я вважаю, що це — неоціненна інвестиція.

Це міцний фундамент для масової мобілізаційної армії, в якій буде менше дезертирства й втрат, більше згуртованості й мотивації. Ми вже вигадали строки служби — лишилося полегшити сприйняття шляху до неї.

Коли Залужного змінили на Сирського, мені не було чого сказати, бо на той момент я майже нічого не знав про організацію армії, і верхом мого уявлення про військо була робота на КП батальйону. Було дуже гірко, але аргументів я не мав, бо що я, старший лейтенант, взагалі розумію?

Коли прибрали Федорова, я знав уже набагато більше. Дещо, може, краще б і не знав — душа б так сильно не боліла. Але це знання привело мене до конкретного висновку: відбувається реакція та скочування в чобітний авторитаризм старої гвардії з її застарілими самовбивчими ідеями. Себто, старий казарменний стиль управління, неадекватний сучасній війні, бере гору.

Ми готуємось до масової мобілізації в Росії, але симетричні відповіді на неї та застосування класичних загальновійськових рішень тільки призведуть до зайвих втрат і болісних поразок. Варіант «набрати побільше людей і відправити їх як найскоріше в атаку» — НЕ РОБЕ.

Чим страшніший, численніший і тупіший є ворог, тим більш винахідливою має бути оборона від нього. Шагістика, відбивання ліжок, філософія підготовки a la «безобразно, но однообразно» не можуть і не мають бути відповіддю на нову загрозу.

Нам потрібна свіжа візія, позбавлена тяглості військових традицій, що тхнуть просякнутими потом портянками й тупою злобою начальників, які не бачили життя за межами казарми.

І чинне військове керівництво, посилене звільненням свого головного ідеологічного супротивника з міністерства, забезпечити нічого подібного не здатне.

Такі справи

28 месідора Луї Бонапарта

Інколи я дивуюся, що ми віддали армію в руки людей, які ніколи не мали нормального життя і десятиліттями сиділи в казармах з думками про списання покришок. А сьогодні їхній зірковий час — вони, можна сказати, готувались до цього всю свою кар'єру.