Герман ображається, але не подає знаку. Бабуся це помічає й усіляко намагається привернути увагу онуки до нього. Почасти їй це вдається. Принаймні наприкінці вечора, Тося погоджується піти на ручки до тата.
Його обличчя цієї миті важко описати. На ньому водночас і розгубленість, і сум’яття, і майже дитячий захват.
У нього є племінники – Герман, напевно, має бодай мінімальний досвід спілкування з маленькими дітьми. Але Тосю він бере надто обережно, наче вона кришталева.
Я нишком роблю кілька знімків. Мені й досі не до кінця віриться, що в моєї красуні з’явився тато. Разом вони мають дуже гармонійний вигляд – донька трохи на нього схожа.
– Моя принцесо… Знаєш, скільки разів ти мені снилася? – до мене долинає тихий шепіт. – Твої хвостики, кучері, пухкенькі ручки… Я знав, що за будь-яку ціну маю повернутися до тебе… Пробач мені, маленька…
Уривчасті фрази звучать несподівано гостро. У них стільки болю і відчаю, що я відчуваю це майже фізично.
Тося, звісно, не розуміє, про що говорить їй батько. Вона обурюється, що він надто міцно її обіймає, не даючи їй рухатися й усе досліджувати. Їй подобається його годинник, на якому, якщо натиснути, загоряються різнокольорові кружечки й написи. Якби він ще й звуки видавав, її щастю не було б меж.
Читайте роман "Не чекай мене": https://booknet.ua/book/ne-chekai-mene-b452965