– Я дуже за тебе хвилювалася, – зізнаюся. – Я погуглила – у таких випадках не завжди все добре закінчувалося.
– Чекала на мене?
Дурне запитання.
– Пф-ф, ні, звісно. З якого дива? Тебе було кому чекати. А я – просто жила…
– Сумувала?
Дуже треба…
– Ані крапельки.
Я помирала без нього. Хіба це можна порівняти?
– А я сумував.
Так я і повірила…
– Ти дуже гарна, – тягнеться до моєї руки й торкається пальців. – Я страшенно сумував. Поїхали до мене? – дивиться просто в очі, серйозний – не жартує.
Згадую мамині слова. Невже вона має рацію – і він упевнений, що я легко на все погоджуся?
Читайте роман "Не чекай мене": https://booknet.ua/book/ne-chekai-mene-b452965