– Вирішила перекваліфікуватися на няню?
– Це моя дочка, – коротка фраза виливається на мене відром крижаної води. – Її звуть Аліса.
У Олі є дитина? Вона заміжня? Шарю очима по її руках. Кільця не знаходжу!
– Ось як? Прикольно, – не вмію розмовляти про дітей, не знаю, що заведено питати та говорити. – Скільки їй років?
– Три.
Чомусь довго віднімаю трійку, хоча це зовсім нескладно. Три роки… Оля втекла чотири роки тому. Її дочці – три. Обкочую подумки цю інформацію. Нічого особливого, просто цифра. Але звідки раптом береться невиразне занепокоєння?
Знову переводжу погляд на дитину. Кого вона мені нагадує?
Їй три рочки... Ще й кучері... Але хіба це можливо? Під ложечкою неприємно ниє. Здається, я перестарався на турніку. Чи це відгукується орган, у наявності якого в себе я давно сумніваюся?
– Вона… моя? – виштовхую з себе безглузде припущення разом із повітрям раніше, ніж ця думка формується в голові. Слова чіпляються за горло і не хочуть вилітати.
https://booknet.ua/book/kohai-u-tish-b403423