💋Жіночі романи онлайн💓

— Тебе лякає невідоме?
Його голос був низьким, спокійним, але в ньому вловлювалася гра — майже виклик.
— Я просто… — Аліса зам’ялася, ковзнувши поглядом по його обличчю. Красивому. Занадто впевненому. — Мене не збуджує звичайний секс.
— Ти ще зовсім юний. Звідки знаєш, що тобі подобається? Скільки тобі років?
Алекс зупинився просто перед нею. Очі потемніли, на губах — ледь помітна насмішка.
— Досить, щоб не питати дозволу. І щоб навчити тебе того, чого не зміг ніхто.
Він нахилився ближче. Вона відчула його тепле дихання на шкірі.
— Я повнолітній. І цього досить, щоб ти запам’ятала.
Аліса знизала плечима, зиркнувши вбік.
— Складно повірити. Виглядаєш як студент. Хіба не зарано для домінування?
Це вивело його з рівноваги. В очах блиснув холодний вогник.
Він різко скоротив відстань, притиснувшись майже впритул.
— Ще раз скажеш — і я тебе покараю.
Він не підвищував голосу. Не торкався грубо. Але тіло напружилось, серце забилося частіше.
— І як ти мене покараєш?

— У тебе гарні груди, — низько зауважує він.
Я спалахую від сорому і відвертаю голову вбік.
— На коліна, — летить новий наказ.
Я кидаю на нього швидкий, сповнений прихованої люті й гніву погляд. На обличчі Ратміра в ту ж мить з'являється хижа, переможна посмішка. Я чітко розумію, що він зараз робить. Він не просто бере те, що хоче — він мене ламає. Знищує мою гордість.
Ковтаючи сльози безсилля, я повільно опускаюся перед ним на коліна. Він одразу ж охоплює моє підборіддя пальцями, а його великий палець повільно, по-хазяйськи ковзає по моїх губах. Його очі стали настільки темними, майже чорними, що стає зрозуміло — цю хижу хідь уже нічим не зупинити.
Раптом він із силою проштовхує свій великий палець мені прямо в рот.
— Посмокчи його, —хрипко наказує він.
Я прикриваю очі,підкоряючись. Обхоплюю губами його палець і невпевнено,несміливо посмоктую. Чую, як він важко, задоволено видихає від цього жесту.
— В очі дивись мені, — вимагає він.

— Завтра зустріч з новим клієнтом, — сказав він спокійно, але так, ніби вже виніс вирок. — Людина, відповідальна за презентацію, не впоралась. Я її звільнив. Тепер ви.

Чоловік зробив паузу, і я відчула, як у животі стиснувся тугий вузол.

— Контракт критично важливий. Мені потрібен результат, а не виправдання.

— Якщо підведете, — додав після короткої паузи, — на вас чекає те саме. Я не тримаю в команді слабких.

Я ледь стрималася, щоб не ковтнути надто голосно. Ця зустріч означала не тільки нову відповідальність — вона означала більше часу поруч із ним. І справа була не лише у роботі. Я мусила витримати — його погляд, його мовчазний тиск, його випробування.

Моя рішучість зростала, навіть попри страх, що десь усередині вперто стискав груди. Це був мій шанс. Не просто довести щось йому — собі.

— Зрозуміло, — сказала я тихо, тримаючи спину рівно.

— Добре. Ви вільні, — відповів Богдан Борисович і кивнув. Коли його погляд ковзнув по мені востаннє, він важив більше, ніж усі слова. Потім розвернувся до столу — спокійний, зібраний, ніби розмова не мала жодного емоційного значення.

Його зап’ястя завжди прикривали бездоганно застібнуті манжети — навіть у жорстких фразах було щось акуратне, як у хірурга перед розтином. А фігура за спиною здавалася стіною. Без вікон. Без проходів. Але саме її я мала подолати.

1. Чому саме «Не дивись»? Що приховує ця назва?

Назва «Не дивись» має подвійний сенс. Це відсилка до татуювання Кайдена, а ще до фрази, яку часто чуємо: «Не дивись» — коли йдеться про щось заборонене, зокрема порно. Але, як це часто буває із забороненим, саме це й змушує дивитися ще уважніше.

2. Що в характері Еллі Вам подобається найбільше?

Найбільше мені подобається її внутрішня сила. Вона може боятися, сумніватися й помилятися, але все одно продовжує боротися за тих, кого любить.

3. Який момент між героями Вам було найцікавіше писати?
Їхню першу зйомку де вони ще мало знайомі, а довелося це робити на камеру. Ну і далі поступово почали відкриватися одне одному.

4. Чи був момент, коли Ви пошкодували своїх героїв?
Так. Під час її зйомки з іншим актором — там спочатку мала бути ще важча і брудніша сцена. І, зізнаюся, попереду на Еллі чекає ще чимало випробувань

5. Чи змогли б Ви пожертвувати собою заради близької людини?
Так. Без сумнівів. За близьку людину я б пішла
на багато чого.

1. Яка риса Лютого подобається Вам найбільше?

Його відданість. Якщо він по-справжньому кохає — то назавжди.

2. А за що Вам хочеться сварити Лютого?

За його недовіру до Ксенії. Він іноді робив висновки, не почувши її. 😅

3. Хто з героїв змінився найбільше протягом історії?

Ксенія. Вона стала сильнішою і навчилася відстоювати себе.

4. Яка сцена з книги досі викликає у Вас емоції?

Сцена їхньої сварки після того, як Лютий дізнався про зраду, якої насправді не було. Вона досі болить. 🥺

5. Якби можна було стерти одну подію з історії Лютого та Ксенії — яку б Ви обрали?

Той момент, коли Лютий не повірив Ксенії. Можливо, тоді їм не довелося б пройти через стільки болю.

ШАЛЕНА ЗНИЖКА 03.10 лише до опівночі.

— А ти не надто багато на себе береш, «рятівнику»? — я в’їдливо посміхнулася, міцніше стискаючи кермо однією рукою.

Я повільно опустила вільну руку вниз. Пальці зупинилися за міліметр від напруженого паху, де пульсувала його збуджена впевненість.

— Послухай мене уважно, неандертальцю, — мій голос був холодним. — Ти зараз повільно послабиш свою хватку.

— А якщо ні? — прохрипів чоловік, і я почула, як він знову сильніше втиснув газ, змушуючи двигун «Феррарі» ревіти на всю трасу. — Що ти зробиш, Міє? Вріжешся в стовп? Не забувай, що я теж кермую.

— Гірше, — я витиснула з себе подобу посмішки, не відриваючи погляду від розмитої смуги асфальту під колесами. — Якщо прямо зараз не забереш руки, я стисну так, що очі на лоб полізуть. І повір, у мене вистачить і дурості, і злості відірвати тобі причандали раніше, ніж ти встигнеш натиснути на гальма. Нам обом не сподобається фініш, гарантую.

Він — один із найвпливовіших кримінальних авторитетів міста, який звик отримувати все, чого забажає. Влада, гроші, майбутнє мера — залишився лише правильний шлюб.
Вона — добра, вихована й ідеальна для його бездоганного фасаду.
Микита вирішує, що Даша стане його дружиною. От тільки вона не збирається покірно грати за його правилами.
Він думав, що це буде лише вигідна угода. Та не врахував одного: зручна дружина може стати його найбільшою слабкістю.
Він не шукав кохання. Йому потрібна була дружина.

– Чому ти виховуєш чужу дитину? – запитує Ярош, і в його низькому, тихом голосі бринить така залізна, безкомпромісна вимога, що в мене підкошуються коліна, навіть попри те, що я сиджу.

І що йому сказати? Світ перед очима на мить пливе, але паніка раптом згасає, поступаючись місцем чистій, оборонній люті. Я не дам йому себе зламати. Не зараз. Відстань між нашими губами все ще примарна, але я більше не здригаюся.

– Бо я всиновила його, – карбую кожне слово, намагаючись, щоб голос не зраджував і звучав максимально впевнено. – У нас із чоловіком не виходило завести дитину, тому ми прийняли рішення про всиновлення. Це злочин, Мироне Андрійовичу? Чи це теж якось заважає моїм професійним обов'язкам секретаря?

Я виправляюся в кріслі, наскільки дозволяє його нависле тіло, і випльовую наступні слова йому прямо в обличчя:

– Ще питання будуть, пане Яроше? Чи ви нарешті згадаєте про субординацію і випустите мене з цієї пастки?

- Про це Вадим мені ще не розповідав, - посміхнувшись, відповів Горський.

- Тоді про що розповів? - запитала я, перекладаючи битку з однієї руки в іншу.

- Про те, як ви так поспілкувалися з його набридливою колишньою, що вона після того не тільки забулась дорогу до нього додому, а й обходить його десятою дорогою, коли бачить.

- Було таке... То як я можу вам допомогти?

Красунчик дістав з кишені свій телефон, щось в ньому написав і простягнув мені.

- Це сума, яку ви будете отримувати за місяць, якщо погодитесь працювати на мене.

Сума була і справді вражаючою. На своїй роботі я стільки за пів року отримувала.

- І що ж я маю робити за такі гроші? - запитала я, повертаючи йому телефон.

- Займатися вихованням моєї доньки. Тобто я хочу, щоб ви стали моєю фіктивною дружиною і мачухою для Кіри. Договір для початку заключимо на рік.

Я ошелешено кліпала очима, намагаючись переварити почуту інформацію. Оце так поворот...

– Стійте!

Дівчина не зважаючи на біль, вхопила мене за рукав. Пальці тремтіли, але стискали міцно.

– Допоможіть мені... Будь ласка. Мені потрібен захист.

– Я не захисник.

– Одружіться зі мною. Це єдиний спосіб урятувати мене.

Слова прозвучали так несподівано, що я на мить забув, що хотів зробити далі. Подивився на її пальці, які досі стискали мій рукав, потім – їй в очі.

– Повтори. Мені почулося, ти пропонуєш мені одружитися з тобою?

– Так. Фіктивний шлюб, – швидко заговорила вона. – Якщо я буду заміжня за вами, вони не зможуть мене забрати. Мені потрібен тільки час. Я не претендую ні на ваші гроші, ні на будинок. Я допомагатиму, прибиратиму, робитиму все, що скажете. Просто... одружіться зі мною на якийсь час.

Звільнив рукав із її пальців і скептично всміхнувся.

– Ти божевільна, Вікторіє. Пропонуєш шлюб чоловікові, якого знаєш десять хвилин? Та ще й тому, хто щойно мало не збив тебе?

— Слухай… зніми метал. Я фізично не можу розстебнути ширинку. Ти що, серйозно збираєшся тримати мене на повній ізоляції?
Я затято мовчала, дивлячись прямо в його зухвале обличчя. Потім зробила крок вперед, скорочуючи відстань до мінімуму. Мої пальці торкнулися дорогого шкіряного ременя його брюк, розстебнули пряжку і повільно потягнули блискавку вниз. Звук ковзання металу в німій тиші ванної кімнати пролунав оглушливо.
Він завмер, не поворухнувшись, дивлячись на мене зверху вниз. Повітря між нами миттєво стало густим і гарячим, як перед грозою.
— Не бійся, тітонько, — протягнув він низьким, оксамитовим голосом із виразною ноткою насмішки. — Допоможи хлопчику. Чи ти ніколи в житті член не тримала в руці? Якщо не знімаєш наручники, то роби, що я кажу. Витягни його і тримай, поки я не посцю
Щоки обпекло рум'янцем. Я зненавиділа себе за те, як шалено прискорився мій пульс. Зненавиділа цього зіпсованого мажора за те, що він змушував мене відчувати.

— Аврелія…

Холод по спині. Я різко розвертаюся, але за спиною — лише дерева, що стоять ближче, ніж раніше.

— Ні… ні… — шепочу, відступаючи. — Це не реально. А може… це якийсь блуд? Я чула історії, як люди ходили в цей ліс по гриби, а потім днями не могли знайти дороги додому...

Кожен мій крок уперед чи назад здається не моїм — ніби мене веде сила, про яку я ще нічого не знаю.

Всередині все стискається, наче невидимі пальці стискають ребра і груди одночасно. Дихати важко, кожен подих різкий і чужий.

— Ти таки прийшла, — раптом долинає чоловічий голос.

Я здригаюся, різко обертаюся — і завмираю.

Переді мною стоїть чоловік… або, можливо, й ні. Довге сріблясте волосся спадає на плечі, а його зелені очі уважно й доброзичливо дивляться на мене. У світлі сонця чітко видно ельфійські вуха, а за спиною складені зелені крила.

У руках він тримає спис, вкритий рунами, які світяться так само, як і знаки на моєму зап’ястку. Його одяг виглядає незвично — щось середнє між легкою бронею та тканиною, ніби створеною самим лісом. На плечах лежать накладки, схожі на шар листя, кожен «пласт» якого переливається зеленими відтінками. Тканина костюма темна, але прикрашена золотистими візерунками. На грудях виблискує прикраса у формі розгалужених рогів чи гілля, що виглядає символічно й трохи тривожно.

Він здається частиною цієї землі й водночас випромінює силу, перед якою я відчуваю себе беззахисною.

Серце калатає так голосно, що я боюся — він чує його.

Я заплющую очі. Перехрещую пальці на руках, ніби це може мені допомогти, і повторюю подумки, як молитву:

«Нехай це буде сон. Будь ласочка… нехай це буде сон».

— Хто ти? — її голос був хриплуватим і настороженим.

А я… я, блін, стояла в джинсах з дірками на колінах, худі з написом «Monday can die», кросівках, вимазаних у багні, і куртці з помаранчевими шнурками. Модна бомжиха з XXI століття.

— Ем… я… — мій голос зірвався. — Я, мабуть, заблукала?..

Вона примружилась.

— Ти не звідси.

— Ну, технічно — так. Я з… — я запнулась. Ну як пояснити людині, яка, судячи з вигляду, максимум знає про свічки й цілющі мазі, що я прилетіла з двадцять першого століття крізь бірюзовий портал?

— Я… мені здається, я з іншого світу, — видихнула я нарешті. Щооо? Мені здається, з іншого світу?? Що я взагалі мелю? Я що, перечитала фентезі? — Був спалах, я йшла провулком, і… портал. Він просто відкрився, і я опинилася тут. Із суші.

Вона моргнула один раз, другий, потім обвела поглядом мій наряд, мої кросівки, волосся, стягнуте резинкою.

— З іншого світу? — повторила, примружившись